Як Революція гідності змінила Україну, які головні здобутки майданів, чому не вдалося перезавантажити владу, коли Росія перестане зазіхати на українські території та якою буде перемога України, розповів в інтерв’ю Тижню Володимир Філенко, народний депутат першого, третього, четвертого й шостого скликань, голова однієї з перших політичних сил у посткомуністичній Україні — Партії демократичного відродження, «польовий командир» Помаранчевого майдану.
— Революції, або ж майдани, — форма прямої демократії, притаманна всій історії українського народу, — каже Володимир Філенко. — Ще із часів Київської Русі козацьку старшину обирали на віче. Врешті такі зібрання відродилися в умовах проголошеної незалежної України. Революції — це етапи боротьби за незалежну Україну. Дві останні — Помаранчева та Гідності — стали свого роду переможними.
Такі форми протесту в Росії неможливі. Хоча вони й стверджують, що ми «єдіний народ», але ми за духом — європейська нація. У них же в умовах азійщини й орди революції відбутися не можуть. Звідси й історія нинішньої відкладеної війни.
— Напередодні десятої річниці Революції гідності поговорімо, як саме події 2013–2014-го змінили нашу країну.
— Кожна з п’яти революцій в історії незалежної України мали на меті відділення від Росії. Студентська на граніті вимагала військо підпорядкувати Україні, а економіку відмежувати від Москви. Частину вимог студентів було виконано. Друга та третя революції — «Україна без Кучми» та «Повстань, Україно!» — зазнали поразки. Переможною стала Помаранчева. Вона чітко ставила за мету не пропустити проросійського кандидата. До влади треба було провести українського президента. Коли це вдалося, у Росії остаточно злякалися. Зрозуміли, що Україна відколюється від російських впливів. Очевидно, що вже тоді Путін і російське керівництво почали готувати плани захоплення України воєнним способом.
Читайте також: Степан Хмара: «Юридично ми отримали незалежність, а реалізувати її практично не було кому» (частина І)
Революція гідності остаточно засвідчила, що Україна — це Європа. Затвердила прагнення української держави бути там, де вона й була майже всю свою історію, — у Європі. Ще за часів Польсько-Литовського князівства українці мали Магдебурзьке право (правова система міського самоврядування в Центральній Європі в середні віки. В Україні діяла з XIII ст. — Ред.). За часів Ярослава Мудрого його доньки виходили заміж за європейських королів. Ми країна, яка не бажає бути у складі Російської імперії.
— Іноді кажуть, що Революція гідності триває досі.
— Продовжується боротьба українського народу за незалежність. Нині вона набула форми російсько-української війни. Якщо згадаємо історію, то багато країн здобуло свою незалежність через боротьбу з імперією. Ті ж Сполучені Штати у війні проти британської корони вибороли свою самостійну державу — провідну й демократичну.
Тому війна в Україні — це історичний етап боротьби за незалежну країну. Я мав щастя бути серед тих, хто свого часу проголосив незалежність України.
Тоді з колегами-депутатами, грішним ділом, казали, що здобули незалежність без краплі крові. Як ми помилялися. Насправді війна була відкладеною. Імперська Росія не може відпустити Україну.
Поки ж вона — недоімперія. Об’єднання бурятів, якутів, чувашів.
Якщо розпитати першого посла України в Росії Володимира Крижанівського, то він чітко розкаже, що Борис Єльцин свого часу на закиди, що Україні дають занадто багато свободи, казав: «Нам головне — Горбачова забрати, а з хохлами потім розберемося». Вони ніколи не мирилися з утратою Криму.
На жаль, сьогодні є надзвичайні загрози громадянам, адже Росія за людським, економічним і військовим ресурсом сильніша. Подобається це чи ні, але без підтримки Заходу та Сполучених Штатів нам не вистояти. Сподіваюся, що підтримка зростатиме. Тоді відвоюємо нашу територію та кордони, повернемо громадян додому. Далі постане нове завдання — відбудувати зруйноване. І на цьому фундаменті треба буде збудувати нову державу й економіку, виховати нових людей. Але це ще не завтра.
— Війна стає затяжною?
— Може. Ключовий момент — Росія не зупиниться. Тому повторюю, що головне — це рівень підтримки від Заходу — перелік та обсяг озброєння.
Але хто візьметься прогнозувати? Тут я можу казати тільки зворотами «я б хотів». Візьмемо ті ж вибори у США: Байден чи Трамп. Ми ще не знаємо, хто для нас насправді гірший. Свого часу роззброєння України почалося з демократа Клінтона. А демократ Обама палець об палець не вдарив, щоб завадити цьому згодом. За його правління пів Грузії не змогли відстояти, Росія окупувала Крим і Донбас. Тому ключове — на яку позицію стане Захід. До речі, днями в Сан-Франциско відбулася зустріч Байдена та Сі Цзіньпіна. Важливо, про що домовилися Китай і Штати (зустріч відбулася 15 листопада. Лідери країн обговорили війну в Україні, Газі, питання, які стосуються Тайваню. — Ред.).
— У книжці «Партитура революції» ви згадували слова прессекретаря Бориса Єльцина: мовляв, якщо якась республіка розриває з Росією союзницькі відносини, то Росія має право претендувати на її територіальну цілісність. Уже тоді Росія поклала око на українські території?
— Дійсно. Я тоді різко виступав за те, що нам не можна розслаблятися. Єльцин заколисував, казав: «Ви коли вранці прокинетеся, то передусім треба подумати, що зробили для України». Ми ж розуміємо, що це була публічна риторика. Непублічно нас уже тоді готували до вступу в оновлений совєтський договір. Головною причиною самопроголошення ГКЧП в Москві в серпні 1991 року було те, що Верховна Рада УРСР, у складі якої тоді був я, відмовилася розглядати нав’язувану нам нову союзну угоду — Новоогарьовський процес. Як із нею носився Горбачов. Ми з Кравчуком і Плющем тягнули час як могли. На той момент уже була Декларація про державний суверенітет України. Її ухвалили 16 липня 1990 року. Коли Україна сказала, що нову союзну угоду наміру підписувати не має, у Москві відбувся переворот — провал ГКЧП. Як наслідок, ми змогли проголосити незалежність української держави. Тоді ціла низка республік проголосила незалежність і вийшла зі складу Радянського Союзу.
— Чи можна одним зі здобутків Революції гідності назвати перезавантаження влади? Чи відбулося воно?
— Напевно, ні. Та й під час Помаранчевої якісного перезавантаження не сталося. Народні маси, рядові учасники революції, які винесли на своїх плечах ключову боротьбу, не були підтягнутими до влади. Як кажуть науковці, не працювали ліфти, коли людина умовно знизу підіймається до посад, пов’язаних із державним управлінням. Тобто і Помаранчева, і Революція гідності, з одного боку, зупинили гірший сценарій, але з другого, — дали нам не той розвиток подій, про який мріяли на початку. Процес становлення нації, формування державних кадрів відбувається постійно. Тепер дуже важливий момент виховання громадян, патріотів.
На жаль, нас виховує війна. Як на мене, важлива складова майбутньої влади України формується й гартується в лавах Збройних сил України.
— У чому різниця між майданами 2004-го та 2013–2014 років?
— Помаранчевий готували близько півтора року. Але слово «майдан» з’явилося за тиждень до початку революції. Коли з Тарасом Стецьковим доєдналися в команду майбутнього президента Ющенка, уже тоді сказали, що масові фальсифікації виборів однозначно будуть. Цьому можна було протидіяти лише акціями протесту та широким контролем над виборчими дільницями. Спочатку нам не вірили. Ющенко ж сподівався, що Кучма між Януковичем і ним як престолонаслідника обере його. Коли з’явилося розуміння, що цього не буде, почали готувати масові акції. Перші пройшли на Співочому полі. Тоді й відбувся злом у суспільній свідомості. Нас не пускали на Майдан: то ремонти, то військові заборони. Але 23 жовтня 2003-го через суд таки дозволили провести там акцію попередження. Після цього Майдан став штабом Помаранчевої революції.
2013 року Євромайдан, який згодом переріс у Революцію гідності, виник спонтанно. Роками його ніхто не готував, але в людей уже був досвід протестів. Ба більше, активісти підросли за 10 років. Достатньо було кількох дописів у соцмережах, новин про побиття молоді та студентів уночі проти 30 листопада — і Майдан знову піднявся.
Читайте також: «Мене поправить Майдан»
Помаранчева революція була мирною акцією протесту. Треба визнати, що, дійсно, 2004-го була загроза розгону Майдану, але Кучма такої команди не дав. Обійшлося без жертв, жорстких репресій. Тодішнього президента стримала маса людей, народна воля, спільнота світових спостерігачів. Революція гідності в цьому сенсі до певної міри була схожою, однак Янукович таки дав команду розігнати людей силовим способом.
— Як журналісти висвітлювали два майдани, у чому відмінність?
— Тут питання до рівня розвитку ЗМІ. Коли була Революція на граніті чи проголошення незалежності в партійному офісі, я мав один ксерокс, яким ми пишалися. Тоді не було щонайменше мобільного зв’язку, та й комп’ютер був рідкістю. Під час Помаранчевої революції працював «5 канал», був який не який розвиток інтернету, мобільний зв’язок. Хоча ми робили самодрук — виготовляли листівки, наклейки, газети. Це відіграло неабияку роль. Уже тоді ми могли робити телемости. Революція гідності відбулася з «комп’ютерами в кишені». За 10 років стався якісний стрибок розвитку засобів комунікації, що, звичайно ж, впливало на взаємну інформованість, контакти й на саму організацію людей.
— У чому найголовніший здобуток Помаранчевого майдану?
— Історія відома: ми виграли, а потім через внутрішні чвари програли.
Однак на початку нам вдалося не пустити до влади російського кандидата. Люди обрали проукраїнського президента. Далі відбувся відкат, розчарування. Шанси, які дав Майдан, не використано.
Читайте також: Точки зростання
Однак Помаранчева революція дала українцям можливість демократії. Коли в першому скликанні Верховної Ради утворювали «Народну Раду», то на нашому прапорі написали «Незалежна Демократична Україна». Незалежну Україну ми отримали 1991 року, але не демократичну. Стара партійна номенклатура залишилася. Дехто з колег тоді «за груди таскав», коли я критикував Кравчука. Мовляв, «не чіпай Кравчука, нехай нам державу розбудовує». До певної міри дорозбудовувалися: армії не стало, зброї не стало, виробництва не стало. Потім довгі 13 років ми йшли до Помаранчевого майдану, щоб відродити демократію в Україні, адже народ має формувати владу та контролювати її. Загалом і Помаранчева революція, і Революція гідності відіграли свою історично правильну роль у розвитку України. Шкода, що друга революція була із жертвами. Тоді я думав, що «Небесна сотня» — це останні жертви за недопущення в Україну російського впливу. Виявилося, що ні.
Фото: Андрій Резніченко
— Чому Росія так і не прийняла нашу незалежність?
— По-перше, КДБ, агентура, тепер уже ФСБ нікуди не поділися. У нас досі російська церква освячує попів — агентів ФСБ.
По-друге, маємо певну кількість вати — проросійськи налаштованих людей. Я посварився з великою кількістю однокурсників — випускників історичного факультету в Харкові. Вони начебто мають дипломи про вищу освіту, але інтелектуалами їх назвати не можу. Це суцільна неосвічена вата. Вони ще 20 років тому захоплювалися «вєлічайшим» політиком Путіним, скаржилися, що в нас не такий президент.
Росія — імперія. Не могла змиритися з утратою України.
— Чого очікуєте від теперішньої влади?
— Перемоги у війні, відновлення територіальної цілісності України, відбудови держави, повернення українців додому, вступу в НАТО та ЄС, розвиток надійної системи ППО, яка покривала б не якісь частини, а територію всієї держави.
Коли на зорі незалежності обговорювали майбутнє України, то казали: щойно буде незалежність, то всі заговоримо українською, відродимо пісні, танці, культуру й усі будемо щасливі. Я, як людина зі Сходу, яка виросла у ватному ворожому оточенні, наголошував, що єдиний шанс утвердити незалежну українську державу — це створити вищий життєвий рівень, як порівняти з Росією. Коли ми тут житимемо краще, заможніше, безпечніше, тоді й співатиметься легко. Так ось перед владою стоїть завдання створити нові робочі місця, нові технології, виробництва. Земля наша може давати не тільки хліб. У нас є запаси урану, газу, нафти. Це треба розвивати.