У минулому випуску ми міркували про значення горизонтальної згуртованості, а саме про те, чому сусідська громада, клуб за інтересами, церковна парафія, громадська організація та інші реальні спільноти — не лише джерело соціального капіталу, а й сама тканина суспільства. Сильного удару по цих зв’язках завдав комунізм. Попри офіційну пропаганду колективізму, тоталітарна держава передусім прагнула зруйнувати будь-яку солідарність — від національної до сімейної, — щоб затиснути атомізовані маси в лещатах держави. Цей спадок дався взнаки в 1990-х: якщо розвинені країни Європи розбудовували свої демократії, спираючись на більш чи менш давні традиції громадянської самоорганізації, то нам доводилося надолужувати втрачені навички. Але за три десятиліття стався неабиякий прогрес — інакше і Помаранчева революція, і Революція гідності були б просто неможливими. Інші питання — наскільки глибокі ці зрушення та де саме шукати осередки консолідації суспільства.
«Україна — країна зі слабкою державними інституціями та сильним громадянським суспільством», — сказав кілька років тому британський аналітик Джеймс Шерр. Він не був оригінальним: ця думка лунала ще після першого Майдану, а з 2014-го вважається доведеним фактом. Доказів того, що українці здатні проявляти дива самоорганізації, й справді більш ніж достатньо. Інша справа — наскільки велика частка суспільства залучена до неї, а головне — чи здатні ми до гуртування в повсякденному житті, коли над країною не нависає загроза авторитаризму чи російської окупації. Статистика щодо «третього сектору» справді видається цілком обнадійливою. Станом на 2021 рік у Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України (ЄДРПОУ) самих лише громадських організацій було понад 92 тис. (2011 року — лише 55 тис.). Це багато чи мало для 42-мільйонної країни? Для порівняння: ще 2015 року у Швеції з її 10 млн населення налічувалося 244 тис. неприбуткових організацій, у 6-мільйонній Данії — близько 100 тис. і приблизно стільки ж — у 5-мільйонній Норвегії (Statistics Sweden, Statistics Denmark, Statistics Norway).
Читайте також: Ворог несе втрати: які перемоги українського війська на фронті та поразки у окупантів (ОНОВЛЮЄТЬСЯ)
Зважаючи на певні відмінності обліку, таке порівняння навряд чи можна вважати строгим, але цифри говорять самі за себе. Однак самі лише цифри розповідають не так багато. Наприклад, моніторинг Інституту соціології НАНУ свідчить про стабільно мізерний рівень громадського залучення. Так, 2020 року про своє членство в громадських організаціях, фондах чи асоціаціях заявили лише 1,4% опитаних; у клубах за інтересами — 1,7% і так далі. Частка тих, хто заявляє про свою неприналежність до жодних громадських, політичних, релігійних чи будь-яких інших об’єднань, з 1994 року коливається в межах 82–87%. Дещо кращі показники виявляються, коли респондентів запитують не про членство, а про участь у діяльності громадських організацій. Наприклад, 2020 року про свою активну участь протягом року заявили 5% українців, ще 12% заявили, що робили це рідко, а 80% — що не долучалися взагалі (Pact Ukraine).
Відносно велика кількість зареєстрованих громадських організацій та вкрай низьке залучення населення створюють враження невідповідності. Пояснити цей факт можна по-різному. Оптимістична гіпотеза полягає в тому, що значна частина суспільної активності просто невидима для офіційної статистики. Спортивне товариство, сусідська громада, рок-клуб і багато інших спільнот можуть бути прикладами реальної згуртованості, проте не мати жодного офіційного статусу. Ба більше: учасники цих спільнот можуть навіть не думати про свою діяльність як про форму громадського залучення. Напрошується аналогія з тіньовим сектором економіки, у якому, за різними оцінюваннями, виробляється від 20% до 50% ВВП України. Песимістична лінія міркувань основана на припущенні, що значна кількість зареєстрованих громадських організацій України — це не так про спільноти, як про своєрідне «громадське підприємництво», тобто про пошук та виконання підрядів від грантодавців. Така форма громадського активізму зовсім не обов’язково передбачає створення тривких реальних спільнот — так само як наявність у реєстрі Міністерства юстиції аж 370 політичних партій не свідчить, що українці масово залучені до політичного активізму.
Наведені вище пояснення годі вважати вичерпними. Хай там як, громадські об’єднання у всіх можливих формах — дієвий інструмент подолання атомізації. Інша справа — наскільки активно його використовують самі люди. До речі, останнє прямо залежить від рівня довіри в суспільстві. І з цим в Україні серйозні проблеми. За даними The World Values Survey (WVS), 2020 року лише 30% наших співгромадян вважали, що більшості людей можна довіряти, натомість 67% вважали, що у стосунках з людьми варто бути «дуже обережними». Позитивна тенденція, звісно, присутня: 2011 року співвідношення між першими та другими становило 23% та 70% відповідно. Знову вдамося до порівняння: у тій-таки Данії схильні довіряти людям 74% громадян, у Швеції — 63% (WVS, 2020). Найбільше українці довіряють тим, із ким особисто знайомі, хоча й цей показник (76%) суттєво нижчий, ніж у європейських країнах. Тому очевидно, що подолання атомізації вимагатиме від суспільства значних внутрішніх зусиль. Як свідчить сучасна історія, найпотужнішим стимулом для згуртування стають спільні загрози, як це було, наприклад, 2014 року. Звичайно, за сплеском активізму завжди йде спад, але певна частина спонтанно утворених зв’язків зберігається та поповнює скарбничку позитивного колективного досвіду.
Однак не менш очевидно, що самих політичних, військових чи епідемічних криз для зрощування соціальної тканини замало. Але, з огляду на те, що в Україні виразно домінують цінності виживання (див. Тиждень № 45/2020), точки зростання суспільної згуртованості варто шукати саме в площині незадоволених життєвих потреб. Наприклад, значний потенціал може мати місцеве самоврядування. По-перше, у цьому випадку присутня чітка практична мотивація до подолання атомізації: заради збереження та розвитку власного середовища проживання в масштабах міста, району, будинку, територіальної громади чи окремого села. Уже зараз дослідники відзначають, що українці активно беруть участь саме в житті місцевих громад. За даними Pact Ukraine, 2020 року регулярно це робили 7% громадян, рідко — 26%, а не були залучені взагалі 64%. По-друге, спільність місця проживання дає широкі можливості для реального залучення та формування сталих соціальних зв’язків. По-третє, локальні спільноти мають ресурс довіри, основаної на особистих зв’язках. Наприклад, за даними CEDOS, мешканці київського Подолу знають більш ніж половину сусідів у будинку та знайомі з чвертю мешканців будинків поруч, а третина опитаних обговорює з сусідами особисті справи та проводить із ними дозвілля.
Звичайно, на рівні конкретних громад ситуації можуть сильно відрізнятися. На це, зокрема, впливає стан місцевого самоврядування. Місцева влада, відкрита до взаємодії з мешканцями громади, може й сама стати драйвером згуртованості. Але містечкові «барони» майже гарантовано чинитимуть спротив самоорганізації населення. Крім того, співпраця задля розв’язання спільних господарських проблем потребує принаймні базового рівня громадянської освіти, навичок та певної культури власності. Наприклад, за даними ЄДРПОУ, за останнє десятиліття кількість об’єднань співвласників багатоквартирних будинків (ОСББ) зросла приблизно втричі: з 11,6 тис. у 2011 році до 35,3 тис. у 2021-му. Попри очевидний прогрес, це досить скромний показник, адже, за даними Міністерства розвитку громад та територій, в Україні налічується близько 180 тис. багатоквартирних будинків. Безперечно, на темпи змін негативно впливають бюрократичні труднощі. Проте слід зважати й на те, що протягом 70 років українці існували в умовах ладу, де більшість могла стати лише «товарищами квартиросъемщиками». І годі сподіватися, що це минулося просто так.
Читайте також: Путін атакував, в Україні – воєнний стан. Ключові перевірені повідомлення за регіонами на цей момент (періодично ОНОВЛЮЄТЬСЯ)
Реформа децентралізації також стартувала відносно нещодавно — сім років тому, а остаточно новий територіальний устрій країни був сформований лише 2020 року. Тому мешканцям багатьох ОТГ потрібен час не лише для того, щоб опанувати навички самоврядування, а й щоб перейняти спільну локальну ідентичність та усвідомити свої колективні інтереси. Вагомим чинником є також наявність ресурсів для розвитку. Заможні громади або такі, що отримують дієву підтримку з боку держави чи міжнародних донорів, здатні швидше накопичити позитивний досвід самоорганізації, який стане фундаментом для подальшого згуртування. У теорії дефіцит ресурсів також може бути стимулом для об’єднання — принаймні заради того, щоб змінити прикре становище. Однак у більшості випадків фінансові труднощі лише консервуватимуть стан вивченої безпорадності, посилюватимуть патерналістські настрої та залежність громад від місцевих «баронів».
Також точками зростання горизонтальної солідарності можуть бути релігійні спільноти. Самі собою вони не мають прямого стосунку до розв’язання «земних» проблем, але парафія може бути осередком найрізноманітніших громадських активностей: дозвілля, взаємодопомоги, благодійності. Окрім того, що парафіяльне життя має чіткий локальний вимір та закоріненість у релігійну ідентичність і значну інституційну стабільність, церква належить до інститутів із найвищим показником довіри. Звичайно, сама лише конфесійна ідентифікація ще не означає реального залучення. Торік лише 21% з-поміж українців-вірян заявляв про свою належність до релігійних громад (Центр Разумкова). Однак присутня позитивна тенденція: з 2020 року частка активних парафіян загалом у країні зросла на 5%. Але чи буде розкритий цей потенціал згуртованості, залежатиме насамперед від церковних лідерів — наскільки вони зможуть (і захочуть) конвертувати свій моральний авторитет у світське лідерство.
Це, звісно, далеко не повний перелік потенційних точок зростання згуртованості. У розпорядженні суспільства є великий набір інституційних можливостей для створення тривких реальних спільнот. Але ключова передумова для прогресу — усвідомлення того, що згуртованість — не лише моральна, але й практична цінність.