Оксана Щур Філолог. Колекціонує сюжети випадкових знайомих.

«Вогнепальні й ножові»: Євангеліє від Жадана

Культура
24 Травня 2012, 14:24

До «Вогнепальних і ножових» висмикнутий із будь-якої поетичної збірки Жадана вірш міг існувати поза її контекстом більш-менш автономно і майже нічого від того не втрачав. Цим користувався й сам автор: кілька його книжок є компіляціями, доповненими новими текстами. Тепер усе складніше. Можна сперечатися про естетичну довершеність кожного окремо взятого твору збірки – більшість із них не є самодостатніми мікрошедеврами, як це було раніше, утім, дуже важко розірвати єдність циклу. Сила «Вогнепальних й ножових» криється саме у взаємодії поетичних текстів. Тож як усю збірку, так і кожен із циклів у її складі варто сприймати як сюжетну цілість.

Частина перша – «Опій» – розпочинається історією про народження незвичайної дитини, далі йдуть не менш упізнавані сюжети про в’їзд до міста, яке встеляє пальмовим гіллям шлях спасителя, вечерю в колі друзів і очікування зради тощо. Вони сказали: «За що ти тримаєшся, брат? Мало в твоєму житті було бід і втрат? Мало крові й жовчі було в твоєму житті? Спитаєш у прокурора, які тобі світять статті. Вони заспокоювали: «Не переймайся ти так. Ось тобі всі адреси, ось квиток на літак. Вигребеш поступово, ти ж не останній псих. Потрібно вміти вчасно здати усіх. Ти постарів, брат, тому давай без образ. Час змінився на краще – подивися на нас. Якщо дуже довго сидіти коло ріки, рано чи пізно вниз попливуть мертвяки. Такий тепер Сад Гетсиманський.

Частина друга – «Апостоли» – присвячена другорядним дійовим особам, які створюють тло для діянь головного героя. Маргінали: цигани, зомбі, випадкові жінки, пролетарі, революціонери населяють його світ. Героїв називають поіменно, і тут також кілька таких є (Йона Якір, Арон Барон), а це – публіка, для якої творять дива й виголошуються проповіді, біблійний пролетаріат, чию присутність дивним чином теж можна розгледіти за діяннями пророків та апостолів, адже не будуть проповідники говорити один до одного.

Частина третя – «Фляга». Зважаючи на назву, тут подана відповідь на запитання: що ж утамує спрагу? Ні, не каяття усіх присутніх, як дехто думав. Порятунок у любові. Автор дарує нам цикл інтимної лірики як синтез, завершальний компонент тріади. І коли їх вчергове ламало й кидало, і планети над ними пливли розхитано, коли їх знаходили ранками тихими, відслідковуючи їхнє дихання, вони зупинялися в мороці теплому й освітлювали навколишню темряву зірками, сигналками й сірниками, переплітаючись язиками. А ще це цикл про жінку, бо від жінок взагалі багато що залежить, навіть зміна пір року, як обґрунтовано у книжці. Її шкіра світла, як срібло у молоці, ніби втома, яка проходить наприкінці, мов зимова ріка, засипана зорями й снігом, вздовж холодного русла якої стоять мерці.

Частина четверта, постскриптум – поема «Камені» про хронотоп, де все й відбувається: повсякчас руйнований міський простір, який ми втрачаємо. Його знищують люди, що дихають фінансами, і разом із простором ми втрачаємо спогади, пам'ять, зв'язок із маргіналами, які тут живуть чи жили. Фінал, утім, надихає: ще не все втрачено, ми можемо втримати свій простір і свій час і свої права, якщо будемо не мовчати, а заперечувати й боротися. Іди на мій голос, рухайся слідом за моїм диханням, що вони зроблять нам, доки ми можемо почути один одного, як вони зможуть примусити нас замовкнути, доки ми самі цього не захочемо? Їхня злість розрахована на мовчання, їхні ефіри просто не витримають наших голосів. Їхній прес розчавлює тих, хто погоджується під нього лягти. Але чим вони будуть захищатись, коли ми всі заговоримо? На що вони будуть тиснути, коли ми вийдемо захищати наших вуличних псів? І це головна підсумкова настанова збірки, повторювана й у завершальних «Коментарях»: не полишати цю країну, не віддавати своє сучасне, адже інакше тобі залишиться лише ностальгія і спогади про минуле, якого загалом і не існує.

«Вогнепальні й ножові» – спроба поєднати мотиви та образи християнства і міфологію люмпенізованого світу; навіть більше – переспівати Святе Письмо через шансон. До цього ми вже мали Євангеліє від Богдани Матіяш, де пропонувалося наблизитися до природи, спілкуватися з улюбленими звірами та Богом. Євангеліст Жадан пропонує інший шлях: повернути й освоїти міський простір, який ми так легко здали, відстоювати своє каміння, визнати існування люмпену як основної маси населення, так само маргінальної як, зрештою, й інтелігенція, полюбити ближнього у скрутні часи, коли рани головного героя та його апостолів уже не від цвяхів, а вогнепальні й ножові.