До того ж так звана популістська хвиля видається нездоланною; її противники почуваються безпорадними, а Путін тим часом підкладає дров у багаття. Еліта й освічені європейці аж ніяк не сподівалися Brexit, перемоги Трампа, різкої поведінки політиків. Не слід забувати й про референдум, коли нідерландські виборці сказали «ні» підписанню угоди між ЄС та Україною, а отже, «так» тому, хто стоїть за збиттям літака MH17! Здавалося, що це надто нераціональне, дурне, аби бути правдою. Хіба ні? Чи не єдиною хорошою новиною цих днів у Європі є бунт проти корупції в Румунії.
«Трампізацію», попри всі її загрози, не порівняти з утвердженням нацизму: Гітлер мав чіткий войовничий проект і маси, готові за нього вмирати. Чого не скажеш про популістів. Та все ж певні паралелі напрошуються: люди при здоровому глузді й сьогодні не розуміють, що відбувається і як дати раду цим тенденціям. Вони або заперечують проблему, попри очевидні факти, або звинувачують нерозважливих виборців. Вони не можуть усвідомити негативних наслідків глобалізованої економіки — не лише матеріальних (розрив між бідними й багатими, безробіття, економічна нестабільність), а й культурних (люди дедалі більше відчувають, що не контролюють власного життя). Як зауважив гарвардський філософ Майкл Сендел, сплески популізму пов’язані зі «щирим жалем із приводу соціального визнання, а не лише зарплати чи роботи». Саме тому нетолерантність і пошук винних із відтінком ксенофобії впливають на людей так потужно.
Читайте також: Франсуа Фійон. Жертва Пенелопгейту
Настрої французів цими днями — суміш страху та недовіри, що паралізують суспільство. Президентська передвиборча кампанія підносить один сюрприз за іншим, і ніхто не знає, яких несподіванок ще очікувати. На праймериз провідних партій аутсайдери постійно перемагали фаворитів. Франсуа Фійон виборов першість в Алена Жуппе в другому турі праймериз правоцентристської партії «Республіканці». На лівому фланзі вперед вирвався незалежний кандидат Жан-Люк Меланшон, колишній соціаліст, який тепер заграє з апологетами комунізму, але за власною програмою. Екс-прем’єр-міністра Франції Манюеля Валльса, чию перемогу від Соціалістичної партії очікували всі, випередив Бенуа Амон, молодий функціонер (як протиставлення досвідченому політику). Програма останнього збудована на критиці нинішнього соціалістичного уряду, до якого він раніше належав. А праворадикалка Марін Ле Пен (близька до Партії незалежності Сполученого Королівства (UKIP), «Альтернативи для Німеччини» (АдН) й Австрійської партії свободи) безтурботно лідирує в опитуваннях, попри скандали й очевидну непослідовність програми. Молодий Емманюель Макрон, що не має партійного чи політичного досвіду, нині посідає третє місце й цілком може вийти замість Фійона в другий тур із Ле Пен.
Кілька тижнів тому для проєвропейськи налаштованих виборців ситуація видавалася розпачливою: усе вказувало на те, що в другому турі змагатимуться Фійон і Ле Пен (це все одно що Путін із Путіним). Тоді довелося б вибирати між Трампом із хорошими манерами та вульгарним Трампом (таким, як він є в реальності). Тепер ситуація змінилася: маємо безлад і невизначеність. Фійон досі в грі, бо його однопартійці ніяк не домовляться про запасний план. Проте репутацію кандидата підірвав Пенелопґейт — скандал, названий за ім’ям його дружини Пенелопи, яку підозрюють у фіктивному працевлаштуванні. Подейкують, що Фійон має незаконну фінансову підтримку від Кремля. Серед лівих тепер розкол між прихильниками Амона й Меланшона, які змагаються за четверте чи третє місце. Їхні програми зовсім різні: Амон — проєвропейський політик, визнає російську загрозу; Меланшон — проросійський фанатик, налаштований проти України (часто говорить про «київських фашистів» і бездумно повторює брехні Кремля: от нещодавно звинуватив покійного Боріса Нємцова в антисемітизмі).
Читайте також: Еманюель Макрон. Лялька-мотанка a la française
Найкращий варіант порівняно з іншими — Макрон. Але його позиції стосовно багатьох питань невідомі або суперечливі. Коли йдеться про Європу та Україну, він затятий проєвропеєць та апологет вільної економіки, прагне зближення з Меркель, але при цьому опортуніст, який підлабузнювався до Шредера в Берліні й практикує двоякий підхід, притаманний багатьом дипломатам («обидві сторони мають виконувати мінські домовленості» і «ми сподіваємося, що невдовзі можна буде скасувати санкції та співпрацювати з Росією»), чим відрізняється від Меркель й Олланда (але від кого ще, крім них?).
В одному можна не сумніватися: у першому турі виграє Ле Пен. Як свідчать опитування, її рейтинг має позитивну динаміку (25%, 26%, 27%). Чимало виборців кажуть, що остаточно вирішили голосувати за неї. Рейтинг Фійона падає, але основний електорат поки що тримається за нього (приблизно 19% голосів). Інші кандидати, зокрема популярний Макрон (23%, і його підтримка й далі зростає), мають поки що небагато прихильників, які остаточно вирішили за них голосувати. Вибори призначені на 23 квітня, а чимало французів досі не прийняли рішення або готові змінити його. Утім, громадяни все ж аж ніяк не байдужі. Політичні програми на телебаченні є популярними. Хвилюється народ, хвилюються журналісти, що як ніколи не приховують занепокоєння: складається враження, ніби попереду революція чи війна. Ані те, ані інше в близькому майбутньому не передбачається, але люди тривожаться недаремно. Така обстановка склалася невипадково, і передвиборча кампанія хаотична через те, що суспільство дезорієнтоване.
Читайте також: Дональд Трамп очима французів
Світова криза популізму в її прояві у Франції поглиблюється внутрішньою конституційною. Конституція Шарля де Ґолля, що відновила престиж політики та ефективність держави 1958 року, нині вже не працює, але ніхто не бачить альтернатив. Партійна система розвалюється. Хоч би хто виграв вибори, ця людина, швидше за все, не матиме більшості в парламенті, а за його стінами зіткнеться з розколотим і розлюченим суспільством. Активізуються спонтанні рухи (як ліві, так і праві) в дусі «Окупуй щось» навколо расизму, імміграції, одностатевих шлюбів тощо. Проблема тут не тільки в інституційних правилах, а й у довірі та політичних орієнтирах, значенні та необхідності існування Франції як суверенної держави. Тобто питання буде в тому, наскільки французький спосіб життя — від «соціальної моделі» до культурних впливів — досі чогось вартий і перспективний.
Майбутнє Європи, надто її безпека перед лицем російської загрози, є для Франції ключовим питанням. Але в ньому вона, на жаль, тримається на задвірках. На цих виборах увага традиційно зосереджується на внутрішніх справах. Несприйняття політики ЄС поміж виборців робить проєвропейських політиків обережними, ба навіть боязливими. Росію досі сприймають хибно: Путін тут, звісно, не популярний, але люди часто ставляться до РФ байдуже (Росія слабка, та й далека від нас) або зі страхом (ліпше не дратувати диктатора). Французи з ясним мисленням намагаються піднімати європейські справи на авансцені передвиборчих дебатів і таким чином прокладають шлях десь між «трампізацією» і «шредеризацією». У них для цього непогані активи: хаотичний ізоляціонізм США спонукає європейців бути сильними й покладатися на себе; російська кібервійна, зокрема втручання у вибори, має спровокувати бодай належну реакцію. А ще нам не завадить трохи мужності та везіння.