Майже 44 роки Українську греко-католицьку церкву очолював митрополит Андрей (уроджений Роман) Шептицький. З ним рахувалися представники кожної влади, що приходила до Галичини в буремній першій половині ХХ століття…
Граф… Політик…
1901 року галицький митрополичий престол посіла неординарна людина. Виходець із місцевого боярського роду, що дав вітчизняній церкві єпископа і двох митрополитів у ХVII–ХVIIІ століттях, але до середини ХІХ-го зовні сполонізувався, Андрей Шептицький для поляків був ренегатом, а для українців «підозрілим польським агентом». Йому належало навести лад у справах церкви, зміцнити її авторитет в очах суспільства й держави, зупинити відплив пастви до польського костелу, знайти порозуміння з інтелігенцією, захопленою соціалістичними доктринами.
Прихід на цю посаду дав Андреєві Шептицькому змогу реалізовувати своє бачення церковного життя в більших масштабах й водночас перетворив його на вагому політичну фігуру не лише Галичини, а й усієї Австро-Угорщини. Активний захист соціальних і національних прав українців у Палаті панів австрійського парламенту, робота заступником голови галицького сейму, просвітницька й меценатська діяльність, боротьба проти польського культурного засилля в Галичині, створення лікарень, музеїв, бібліотек робили митрополита популярним серед простолюду й інтелектуалів нараз. Освічена частина суспільства цілком по-новому поглянула на церкву, яка зуміла здійнятися над консерватизмом і стати на крок попереду свого часу.
Непохитність митрополита в роки Першої світової війни, коли він не забажав покинути Львова у момент російської окупації, відмовився зректися своєї віри, за що був висланий углиб царської імперії, принесла йому світову славу. Іноземні дипломати й прогресивна інтелігенція Росії з обуренням сприймали факт переслідування Шептицького за релігійні переконання. Сам же митрополит потрактував своє трирічне перебування на теренах сусідньої держави як нагоду для поширення ідей унії. На засланні він згуртував однодумців і після Лютневої революції та свого звільнення висвятив для Великої України й Росії окремих греко-католицьких священиків, а згодом рукопоклав єпископів.
Від послушника до митрополита. Андрей Шептицький пройшов великий шлях у пізнанні Бога, свого народу й самого себе
Повертаючись до Львова, митрополит Андрей відвідав революційний Київ, де виступив у Центральній Раді, справивши таке потужне враження на наддніпрянських соціалістів, що вони забажали створення помісної української церкви на чолі з Шептицьким. Коли українці здобули владу в Галичині, він урочисто привітав постання державності, за що поплатився неволею. Згодом у виснажливій боротьбі Львів утратили, а митрополит, який удруге відмовився покинути паству й виїхати з міста, був узятий поляками під домашній арешт, що тривав два роки.
«Легальний ворог» Польщі
Наприкінці 1920 року за наполяганням Ватикану польська влада в Галичині дала дозвіл на виїзд митрополита для пастирської мандрівки українськими поселеннями Америки. Дорогою Шептицький провів у Італії переговори з папою Бенедиктом ХV та членами тамтешнього уряду, у Франції – із президентом Александром Мільєраном, прем’єром Арістідом Бріаном і маршалом Фердінандом Фошем, у Бельгії зустрівся із впливовим кардиналом Мерсіє. Активно обговорював українське питання з політиками в Канаді та США. Повсюди Шептицький наполягав на підтримці української позиції під час остаточного вирішення долі Галичини. Дипломатична активність владики настільки розлютила польський уряд, що у вересні 1923-го в Познані його заарештували на три місяці.
Діяльність митрополита в 1923–1939 роках можна окреслити формулою видимої лояльності до Польщі (заперечення насильницької боротьби) в поєднанні з різкою критикою її політики щодо українського населення і спробами максимально розбудувати його культурно-релігійне, наукове й політичне життя. Андрей Шептицький обрав принципову позицію 1930-го: з одного боку, він засудив підпали й диверсії, організовані членами УВО та ОУН, а з другого – піддав публічній критиці польську «пацифікацію», особисто поїхав до Варшави, де намагався зустрітися з Юзефом Пілсудським, щоб закликати припинити знущання з українців, але не був прийнятий жодним із польських достойників. Особливо показовою була поведінка митрополита Андрея 1938 року, коли польський уряд нищив православні церкви Холмщини та Підляшшя й силоміць навертав місцеве населення в римо-католицтво. Шептицький видав спеціальну відозву, у якій назвав події на північно-західних землях України «приголомшливими», а польську державу й костел «ворогами Вселенської церкви і Християнства».
Проте відверта опозиційність до політики Варшави не робила Шептицького (як багатьох галицьких інтелігентів) сліпим прихильником більшовизму. Безкомпромісним і викривальним стало його послання-протест проти штучного голоду в УСРР: «Україна в передсмертних судорогах (…) Населення вимирає голодовою смертю. Оперта на несправедливости, людоїдна система державного капіталізму довела багатий край до повної руїни (…) На вид таких злочинів німіє людська природа, кров стинається в жилах (…) Кров робітників, що в голоді орали чорнозем України, кличе о пімсту до неба, а голос голодних женців дійшов до ушей Господа Саваота. Усіх християн цілого світу, усіх віруючих в Бога, а особливо всіх робітників і селян, передовсім всіх наших земляків, просимо прилучатися до цього голосу протесту та болю…»
«Обернулася карта історії…»
«Перші совєти» в Галичині вигадали вкрай вишуканий спосіб боротьби з церквою – підрив її економічної могутності. Конфіскувавши всі землі чи підприємства митрополії, більшовики водночас нарахували їй «податковий борг» за часи існування Польщі. Віддаючи кесареві кесареве, владика Шептицький заклав навіть сімейне столове срібло, щоб стягнутися на оплату безпричинно виставленого рахунку. Однак фінансова війна з владою не змусила митрополита опустити руки. Він гостро виступає проти заборони молитись у школах і проводити катехизацію молоді; збирає єпархіальний собор у Львові, де закликає боротися з невір’ям і висловлює надію, що греко-католицькій церкві вдасться охопити впливом усі території України та Росії, рятуючи душі «нез’єднаних православних»; забороняє вішати червоні прапори на церквах і славословити в них комуністичних вождів; засуджує більшовицьку практику «споювання людей»; створює підпільні богословські курси. У відповідь каральні органи радянської держави закривають монастирі, церковні шпиталі, сиротинці, заводять низку агентурних справ на владику та його оточення, починають «розробляти» митрополита й «розкладати уніатську верхівку».
«Святоюрський владика»
Початок війни Андрей Шептицький сприйняв як надію на порятунок від безбожного більшовизму. Швидке просування Вермахту на схід, проголошення у Львові української державності створювали ілюзію початку нової ери. Митрополит щиро вітає почин будівництва власної держави, погоджується ввійти до сенату (Ради сеньйорів). Але «свято свободи» тривало недовго… Повальні арешти, проведені гестапівцями серед ініціаторів відновлення суверенітету, перекреслювали будь-які сподівання. Гітлерівці від перших днів окупації вдаються до маніпуляцій авторитетом Шептицького. Аби знівелювати вплив його послання від 1 липня 1941 року, де митрополит підтримує будівництво української держави, 5 липня вони публікують у пресі від його імені новий, «лояльний» до Німеччини пастирський лист із посиланням на «Єпархіальні відомості за липень 1941 року», яких не існувало в природі.
Щоб урятувати бодай якісь форми політичного життя для свого народу під окупацією, митрополит Андрей бере участь у створенні Української національної ради. Але й вона не проіснувала довго. У лютому 1942-го різкий протест Шептицького на ім’я Гіммлера із засудженням масових убивств євреїв розлютив рейхсфюрера СС, який розпорядився її розігнати. Щоб урезонити Андрея Шептицького, до нього вирушило троє фахівців з «українського питання»: Ганс Кох, Отто Вехтер і Альфред Бізанц. Проте розмова з ними відверто не вийшла. Старий владика насварив візитерів за їхнє ставлення до підкореного народу. Нацисти образились і звинуватили «спадкового графа й аристократа» в «неввічливості»… Для залякування гестапівці влаштували обшук у митрополичих палатах, щоб виявити зброю. У відповідь на терор і свавілля Шептицький почав активно рятувати євреїв Галичини. В палатах на Святоюрській горі, в монастирях, церковних шпиталях і сиротинцях переховував сотні їхніх дітей, десятки рабинів, сувої з текстами тори. Митрополит хоч і наражав усю свою церкву на загрозу знищення, та все одно давав притулок гнаним.
У розпал війни, наприкінці листопада 1942 року, громом серед ясного неба видається гнівне послання Андрея Шептицького «Не убий». У момент, коли кровопролиття стає буденним способом вирішення будь-яких політичних проблем, коли мільйони людей стають катами й жертвами, владика погрожує тим, хто зазіхнув на чуже життя, Божою карою, відлученням від церкви. Особливо гостро він критикує міжусобну боротьбу між українськими націоналістичними організаціями, називаючи її «братовбивством», вимагаючи припинити взаємне насильство і знайти порозуміння задля блага Батьківщини. Не бачачи шляхів до втілення політичних ідеалів нації, владика Андрей відчайдушно прагне реалізувати настанови релігійної єдності. Він звертається з листами до православних – як до настоятелів церков, так і до інтелігенції, – споряджає своїх священиків на Велику Україну, намагаться виїхати до Києва для об’єднавчої роботи. Однак усі його спроби блокують німецька влада і вперта недалекоглядність православних владик.
Зі своєю паствою
1944 року вже вкотре митрополит Андрей зі зміною влади залишився у Львові, не вирушивши на Захід разом із сотнями тисяч утікачів-українців. Реалії «других совєтів» дещо відрізнялися від вересня 1939-го. Затяжна і спершу невдала війна з Німеччиною змусила Сталіна та його оточення переінакшити тактику у відносинах із церквою. Розуміючи значення релігії для посилення моральної стійкості червоноармійців, комуністи лібералізували політику стосовно неї (звісно, взявши перед цим єдину дозволену РПЦ під свій повний контроль).
Постать Шепртицького обросла міфами ще за життя. Не бракує їх і сьогодні
Шептицький бачив ці зміни й сподівався, що «відлига» у ставленні до церкви з боку держави дасть шанс на виживання греко-католикам в СРСР. Старенького митрополита інформували, що солдати й офіцери Червоної армії не соромляться й не бояться заходити до храмів, брати участь у відправах, просити благословення у священиків, носити хрестики та медальйони. Політруки не переслідують і публічно не висміюють релігійних почуттів у армії, нова радянська адміністрація цілком терпимо ставиться до церкви й навіть допускає черниць та ченців доглядати за пораненими. Андрей Шептицький вважав за можливе знайти формулу співіснування з владою на засадах «невтручання» у справи одне одного, приблизно, як йому вдавалося насилу співіснувати з поляками та німцями. Владика розумів, що новий режим очікує від нього двох найголовніших речей – офіційної заяви про лояльність і підтримку в боротьбі з нацизмом та допомоги в нейтралізації збройно-повстанської боротьби.
У виступі на Соборі греко-католицького духовенства 7 вересня 1944 року Шептицький оголосив, що створення німцями Галицької української дивізії було справою насильницької мобілізації, а церква не могла не дати своїх капеланів туди, де йшли її вірні. Та найголовнішим сигналом владі стали слова засудження практики УПА карати людей без належного суду і слідства. Шептицький зробив максимальну поступку, на яку міг наважитися в тих умовах: – засудивши необґрунтоване кровопролиття, натякнув на безперспективність повстанської збройної боротьби, яка могла хіба що посилити репресії влади. Очевидно, у владики з’являлося дедалі чіткіше розуміння того, що більшовики лише намагаються використати його у своїх інтересах. Напередодні своєї смерті, 31 жовтня 1944 року владика Андрей звернувся з останнім словом до найближчого оточення, передбачивши, що «наша Церква буде знищена, розгромлена большевиками. Але держіться, не відступайте від віри, від святої Католицької церкви. Тяжкий досвід, який впаде на нашу церкву, є хвилевий. Я виджу відродження нашої церкви. Вона буде гарніша, величавіша від давньої та буде обіймати цілий наш народ».
Після своєї останньої промови митрополит не проказав більше нічого аж до моменту смерті, о пів на 14-ту 1 листопада 1944 року. Рахуючись з авторитетом покійного, більшовики дозволили провести урочистий похорон. У січні 1945-го Київ та Москву відвідала делегація УГКЦ. Вона отримала запевнення в тому, що влада не чіпатиме церкви. Та, коли в лютому того самого року більшовики так і не дочекалися від нового митрополита Йосифа Сліпого офіційного заклику до підпілля скласти зброю (а тим більше церковного сприяння у схиленні повстанців до переговорів про капітуляцію), режим узяв курс на повне знищення греко-католицької церкви. Останні слова Андрея Шептицького виявилися пророчими…
Доля архіву Шептицького
Історик Оксана Гайова: «З Росії досі не повернуто частини вивезеного після ліквідації УГКЦ архіву»
Кожен завойовник нашої землі мав своє бачення історії. У нього було два виходи: або знищити документи, або зберігати їх як таємні, що є не найгіршим способом приховати правду. Можна ще вивезти папери за межі держави, що й зробили з архівом митрополита Андрея Шептицького 1914 року. Після зайняття царськими військами Львова (того ж таки 1914-го) митрополита заарештували й відправили в глибину Росії, до Суздальського Спасо-Євфиміївського монастиря, а документи – до Санкт-Петербурга. Саме на вимогу російської інтелігенції (Алєксандра Кєрєнского, Ґєорґія Львова та інших) митрополит Андрей був звільнений з-під арешту й повернувся до столиці Галичини. Частину документів після Лютневої революції 1917 року віддали назад владиці. Інші й досі зберігаються в Росії.
27 липня 1944-го до Львова удруге прийшли радянські війська. Трагічною була доля і людей, і документів. До 1946 року архів зберігався в митрополичих палатах при соборі Святого Юра, та настав час звільняти апартаменти для нового кліру. Наступні господарі гадали, що з цим робити, і не придумали нічого кращого, як просто викинути все на церковне подвір’я. Хтось пожбурив недопалок, спалахнула пожежа. Документи зайнялись, але вогонь погасили. І знову питання: а що далі? Хтось запропонував відіслати «макулатуру» на паперову фабрику, щоб із неї зробили зошити. Та, на щастя, в обласній адміністрації знайшлася людина, яка дала вказівку припинити сваволю. Забравши архів митрополита Андрея Шептицького вже з-під ножів різальних машин, його завантажили в потяг і відправили до Києва.
Аж по смерті Сталіна документи поступово взялися повертати до Львова. Здавалося, ніби надійшло вже все, та ось, поїхавши 1992-го до історичного архіву в Санкт-Петербурзі, я виявила, що ні. В Росії ще й досі зберігається значна частина кореспонденції Андрея Шептицького до 1914 року, є деякі родинні документи з Прилбич (село в Яворівському районі на Львівщині, де народився митрополит. – Ред.). Мене зворушив конвертик із пасмом усередині, підписаний рукою владики: «Волосся моєї матері»… Чи аж так він потрібен у Санкт-Петербурзі?
Записала Надія Пастернак
«Після звільнення західних областей УРСР від німецьких окупантів уніатське духовенство продовжувало займати антирадянську позицию, бувши, по суті, чужою нам і шкідливою за впливом легальною масовою іноземною резидентурою на нашій території.
Виходячи з цього, після ретельного вивчення обставин, нами був розроблений план ліквідації греко-католицької церкви…»
Із доповідної записки заступника наркома держбезпеки УРСР генерал-лейтенанта П. Дроздецького до НКДБ СРСР від 16 березня 1946 року.