▪   Святослав Липовецький

Операція «пацифікація»

80-річчя однієї з найбільших каральних акцій проти українців
Матеріал друкованого видання
№ 51 (164)
від 19 грудня, 2010

Акція пацифікації українських сіл 1930 року є одним із незнаних на все­українському рівні епізодів історії. Утім, незважаючи на те, що події зачепили лише Східну Галичину, це явище набуло світового розголосу. Поряд із цілою низкою прикладів дискримінації українців – переслідування православ’я на Холмщині, осадництво етнічних поляків на Волині – пацифікація обійшлася тим дорогим коштом, що заплатив у своїй історії наш бездержавний народ.

Доведені до відчаю

На мапі Європи вистачає територій, де міжнаціональні стосунки набували гострого виміру. Одна з них – Східна Галичина. Драматична боротьба за державність коштувала українцям великих зусиль. Спочатку було захоплення влади у Львові 1 листопада 1918 року, а після цього боротьба в обороні Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Примарні надії на свою державність існували ще до 1923 року – у той час Галичина знаходилася під протекторатом Ліги Націй. І навіть приєднання до Польщі не видавалося таким критичним, зважаючи на широкі зобов’язання щодо українців, які взяли на себе польська держава під тиском Англії, США й еміграційного уряду ЗУНР. 14 травня 1923 року Ліга Націй погодилася на перебування української частини Галичини у складі Польщі за умови надання їй автономії.

Поразка військова та політична не припинила боротьби. Її провадила утворена з колишніх українських офіцерів підпільна Українська військова організація (УВО). І якщо поодинокі атентати й пропагандистські акції УВО охоплювали невеликі групи людей, то до саботажних кампаній долучилися вже сотні, а то й тисячі українців. Викликано це було тим, що поляки не дотрималися своїх обіцянок ані в сфері творення широкої автономії для українців, ані в освіті, де було передбачено створення окремого українського університету.

Польща входила в глибоку політичну кризу, яку маршал Юзеф Пілсудський вирішив радикально побороти 1930 року. Наприкінці серпня Пілсудсь­кий офіційно став прем’єр-міністром, а вже за кілька днів розпустили парламент. Щоб суспільство чіткіше зрозуміло волю уряду, в ніч з 9 на 10 вересня 1930 року було арештовано й ув’язнено депутатів від опозиційних партій, зокрема від Українського націона­льно-демократичного об’єднання (УНДО). Слід зазначити, що це була лояльна до Польщі організація, і її делегалізація призвела до поширення впливів ОУН, заснованої 1929 року.Польські утиски спричинили масовий протест. Свого апогею протистояння сягнуло влітку-восени 1930 року. За даними Gazety Warszawskiej, на кінець літа 1930-го українці спалили полякам 62 житлові будинки, 87 стодол, 78 господарських споруд та 112 скирт збіжжя і сіна. До того ж не раз перерізалися телефонні й телеграфні лінії, чинилися перешкоди на залізниці. Цікаво, що більшість саботажних акцій влаштовувало юнацтво УВО/ОУН, що навчалося в гімназіях і сприймало протипольську кампанію як таке собі «домашнє завдання» на літні канікули. Проте масштаби саботажу були такими великими, що уряд уже не міг залишити це без уваги.

«Умиротворення» = «примус до миру»

Пацифікація (лат. pacificatio – утихомирення) – «умиротворення» – проводилася за безпосереднім наказом Юзефа Пілсудського, який 1 вересня 1930 року узгодив цю справу з міністром внутрішніх справ Польщі Славоєм Складовським. З 20 вересня поліція з розрахунку 80–150 осіб на один населений пункт оточувала село, проводила ревізії в помешканнях і господарствах, при цьому зривалися підлоги й розшивалися стріхи. Молодь та громадські активісти піддавалися допитам і побоям. За кожну таку акцію мешканці села мали сплатити солідну контрибуцію продуктами, худобою та фуражем.

Уже з кінця вересня було залучено військові частини, які відзначилися особливою жорстокістю в каральних акціях. За короткий час пацифікація суттєво вплинула на українську спільноту. Зокрема, командир одного з відділів кавалерії у своєму звіті написав, що «настрій людності панічний. Спочатку я думав, що звістка про час прибуття підрозділу якимось чином доходить до відповідних сіл, а тоді переконався, що до якого б села не вислати патруль чи більший загін, настрій є скрізь однаковий, і кожне село чекає на прибуття війська». Тут слід додати, що ціла низка сіл, а загалом їх було «спацифіковано» 450, пережили кількаразові каральні експедиції. 

Масові побої, арешти, зґвалтування, нищення приватного та громадського майна викликали відповідні настрої. Відтак у багатьох селах люди підписували декларації, у яких дякували військовим «за науку» й обіцяли більше не робити протидержавних кроків. Так, громада села П’ятничани на Львівщині в листі до влади зазначила, що «сьогоднішнього дня розв’я­зуємо місцеву читальню «Просвіти» як вогнище протидержавного руху й усі одностайно обіцяємо під час виборів до сейму та сенату голосувати за урядовий список». Українці опинилися під відкритим терором, який ще більше нагнітав факт арешту 21 українського депутата сейму та трьох сенаторів. Влада «умиротворювала» не лише громадян, а й цілі установи. Так, у вересні було заборонено «Пласт» і закрито чотири українські гімназії. Лише в тернопільській гімназії, яку так і не відновили, навчалися 470 учнів.

Дії поліції та військових підштовхнули до таких кроків і польських «Стшельців» (військо­во-спортивна організація). Вони нападали не лише на приміщення громадських структур, а й на церкви. Зокрема, було підкладено вибухівку під монастир студитів у Львові, підпалено приміщення митрополичих палат у Галичі, пошкоджено маєтки греко-католицького духовенства.   

Ефект пацифікації можна відчути й за результатами листопадових виборів. Проурядовий «Блок безпартійний», який ішов під №1, на Галичині підтримали понад 50% виборців. І якщо перед цим українці мали 46 депутатів (послів) та 11 сенаторів, то тепер лише 20 послів і чотирьох сенаторів.  
    
В об’єктиві Ліги Націй

Попри ганебні результати «умиротворення», українці здобули своєрідну сатисфакцію через широкий розголос на міжнародній арені. Лише силами ОУН було створено спеціальні прес- бюро в Женеві, Берліні, Лондоні та Брюсселі. Окрему активну кампанію проводив митрополит Андрей Шептицький, один із небагатьох українців, чиє слово мало вагу на міжнародній арені.

Пацифікація консолідувала та вивела на вулиці представників української діаспори, які провели понад 200 мітингів по всьому світу й водночас засипали листами та скаргами дипломатичні установи своїх держав. Загалом про пацифікацію в Німеччині вийшло 312 статей, у Великій Британії, США й Канаді – 165, Чехословаччині – 40, Італії та Франції – по 20.

Ще восени 1930-го Західну Україну почали відвідувати іноземні журналісти, парламентарі та представники міжнародних організацій. Галичина опинилася в центрі світових подій. Зокрема, після візиту журналіста The Manchester Guardian (сучас­­на Guardian) до Галичини польський посол у Лондоні констатував, що впродовж двох тижнів цей часопис щодня подавав різноманітні свідчення «польського терору».

Усе ж найбільшим оборонцем галичан стала Лейбористська партія Великої Британії, яка в той час перебувала при владі. 63 британські парламентарі звернулися до Ліги Націй із протестом проти пацифікації. Завдяки цьому остання в січні 1931 року утворила «Комітет трьох», який мав розслідувати осінні події на Галичині. Утім, на заваді успішної розв’язки цієї справи стали самі ж українці – керівництво УНДО взяло участь у таємних переговорах із польським урядом. Поляки використали це як свідчення пошуку компромісу та налагодження діалогу з українцями. Відтак Ліга Націй відклала розгляд питання пацифікації аж до січня 1932-го. Тоді таки було ухвалено резолюцію з осудом дій Польщі, хоча з дуже лояльною оцінкою тих подій.

Поразка Визвольних змагань 1917–1920 років спричинила низ­­ку подальших нев­дач, вирішити які навіть зі зброєю в руках було надзвичайно складно. Пацифікація стала наслідком придушення в зародку прагнення українців до волі.


[2239][2240][2241]


Теги