Те, як влада реагує на критику, свідчить не лише про її дипломатичні, а й про управлінські здібності. Бо критика — це не тільки (та й далеко не завжди) «розхитування човна» політичними суперниками, а й форма зворотного зв’язку між керівництвом та країною. Джерела її різноманітні. Це може бути опозиція, експертна спільнота, різні середовища громадянського суспільства та й «широкі народні маси», про думку яких ми дізнаємося завдяки виборам або соціологічним опитуванням. Диктаторські режими навмисне руйнують зворотний зв’язок, змушуючи суспільства мовчати, щоб підтримувати видимість тиші та спокою. Але все має свою ціну: рано чи пізно керманичі режиму перестають розуміти, що насправді коїться в країні, й прямують до краху. Демократична влада, навпаки, постійно потерпає від дошкульної критики, але завдяки цьому може вчасно реагувати на загрози й оминати гострі кути історії. Втім, це лише теорія, а на практиці все залежить від особистих якостей державців та їхніх внутрішніх установок. Приміром, режим Віктора Януковича (який, до речі, обіцяв «почути кожного») вперто ігнорував усі сигнали суспільства, інтерпретуючи їх як підступи «фашистів» і маргіналів, найнятих Заходом. Схильність сприймати критику як інформаційну диверсію підвела й Петра Порошенка. Цілком слушний аргумент про російську загрозу перетворився на саркастичний мем «а то Путін нападе» не в останню чергу завдяки Адміністрації президента. Володимир Зеленський і «Слуга народу» прийшли до влади, обіцяючи «почути людей», тобто встановити ідеальний зворотний зв’язок із суспільством. Проте, як свідчать останні події, нинішня влада також ризикує наступити на граблі попередників.
Читайте також: Приборкання недоторканного
Ще на етапі передвиборчої кампанії чинна влада продемонструвала, що дослухатиметься до суспільства вибірково. Одними з перших надіслати їй сигнал спробували журналісти. Ще напередодні другого туру вони закликали Зеленського до повноцінної комунікації із суспільством. Але у відповідь дістали тролінг, що згодом переріс у конфлікт, історія якого вже містить чимало яскравих епізодів (докладніше див. Тиждень, № 36/2019). Не став винятком і прес-марафон, під час якого змістовність комунікації була цілком принесена в жертву видовищності. Замість ґрунтовного обговорення нагальних питань влада з помпою «вручила» журналістам шоу, у якому їм було відведено роль масовки. Причин такого ставлення в команді Зеленського не приховують. «Класичні журналісти звикли саме себе усвідомлювати як суспільство. Але, як довела наша передвиборча кампанія, ми спілкуємось із суспільством без посередників, без журналістів», — заявив свого часу голова Офісу президента Андрій Богдан. Таким чином, влада ніби не відмовляється від намірів підтримувати зворотний зв’язок із громадськістю, проте ігнорує пресу — один із основних інститутів, покликаних його забезпечувати. Можливо, причина цієї ворожості — банальна самовпевненість Зеленського у власних медійних силах. Але якщо він надихається прикладом Дональда Трампа, який на критику медіа відповідає критикою самих медіа, то фінал може бути сумним. Бо слідом за «брехливими журналістами» в міру зниження рейтингів влада може звинуватити в брехні соціологів, а потім і решту фахівців, які ставитимуть їй невтішні діагнози.
Поки що чи не єдиним випадком, коли влада поставилася до критики серйозно, стала реакція суспільства на формулу Штайнмайєра, про погодження якої заявив Зеленський. Щодо цієї формули вже давно застерігали і експерти, і медійники, і представники громадянського суспільства, але цього разу критика пролунала вже не зі шпальт, а на площах. Вулична кампанія «Ні капітуляції!», а також протести проти де-факто одностороннього розведення військ виявилися дуже дохідливою формою критики. Якщо на заклики медіа влада відповідає хамством і тролінгом, то тут уже було не до жартів. Зеленський оперативно заходився пояснювати, що «зрада скасовується» і що влада не заступатиме за червоні лінії. Невдовзі він зустрівся з ветеранами АТО/ООС, яких резонно вважають рушійною силою протестів, а прем’єр-міністр Олексій Гончарук раптово завітав на ветеранську вечірку. Словом, тут влада спробувала зробити крок по стопах Порошенка. Він, будучи вихідцем із ялового націонал-демократичного табору, на посаді президента одразу ж став використовувати націоналістичні та військово-патріотичні атрибути, намагаючись якщо не стати для активної патріотичної меншості своїм, то принаймні перестати бути для неї чужим.
Читайте також: Чого навчать попередники
Щоправда, команда Зеленського одночасно зробила крок і в напрямі Януковича. Богдан у Facebook заявив, що мітинг 1 жовтня був проплачений, натякаючи на Порошенка. Голова фракції «Слуги народу» Давид Арахамія також заявив про 5% проплачених мітингарів, за якими стоять чи то росіяни, чи то Порошенко, чи то хтось інший. Цю саму версію під час зустрічі з ветеранами (!) озвучив Зеленський. «99% із вас нормальні люди. Але є ж 1%… Я ж знаю, хто з ким про що домовлявся і хто кому скільки платив», — переказав слова президента один з учасників зустрічі. Такий стиль висловлювань теж досить упізнаваний — його вершиною досі лишається вікопомна промова про «наколоті помаранчі». Цілком зрозуміло, що люди, котрі здобули на виборах надзвичайні результати й щойно увімкнули «турборежим», не в захваті від того, що їм доводиться рахуватися з активною патріотичною меншістю. І хоча цей прошарок громадян є порівняно нечисленним, просто відмахнутися від критики, що лунає з його боку, небезпечно. Як показав Майдан, ця меншість може акумулювати довкола себе широкий протестний рух. Але наскільки добре той урок засвоїла чинна влада — питання відкрите. У найгіршому разі команда Зеленського спробує оголосити патріотичну меншість — слідом за журналістами — тими, хто намагається говорити від імені народу, але насправді представляє лише самих себе і своїх спонсорів. По факту це означатиме розрив ще одного каналу зворотного зв’язку із суспільством, що може закінчитися відкритим конфліктом.
Читайте також: За чужим сценарієм
Судячи з риторики команди Зеленського, влада досі вірить у свою всенародну підтримку. Це може давати мужність для проведення непопулярних реформ, але водночас засліплювати, оскільки «73%» — це міф, оснований на отриманому за збігом обставин результаті. Приміром, сьогодні президента Зеленського позитивно сприймає лише 66% — усе ще багато, але тенденція очевидна («Демократичні ініціативи», жовтень 2019-го). Якщо так піде далі, з часом посилання влади на волю «широких народних мас» можуть перетворитися на порожню ритуальну фразу, за якою не стоїть політична дійсність. І такий сценарій не виключений. Яскравий приклад — ситуація із запровадженням ринку землі. Не секрет, що ця реформа є вкрай непопулярною, частка її противників сягає символічних 73% («Рейтинг», 2019). Таку ситуацію створила значною мірою сама влада: усвідомлюючи стан суспільної думки, вона не зробила нічого, щоб її змінити. Шквальну критику — і обґрунтовану, і популістську — команда Зеленського вирішила просто проігнорувати, протиставивши їй лише мляві заспокійливі заяви, які не переконують ані рядових громадян, ані експертне середовище. У результаті м’яч опинився на полі досвідчених популістів, які вже формують широкий фронт спротиву. Щоб уникнути лобового зіткнення, влада в останній момент намагається маневрувати, нашвидкуруч протягнувши через парламентський комітет альтернативний законопроект. Така реакція — це, звісно, краще, ніж жодної, але то не зворотний зв’язок, а ліквідація наслідків його відсутності.
У передвиборчий період команда Зеленського справді виявила непересічні комунікативні навички, чим забезпечила собі відомий результат. Однак влучно критикувати суперників і переконливо роздавати обіцянки не те саме, що відповідати на критику з приводу власних дій. І тут вона потрапила в пастку власного популізму. Відмахуючись від журналістів заради «прямої комунікації» із суспільством, влада, як свідчить приклад земельної реформи, не демонструє ані бажання, ані вміння вести заявлену пряму комунікацію. Як виявилося, особистої харизми Зеленського та авторитету його урядовців недостатньо, щоб автоматично нейтралізувати будь-яку критику й легітимізувати в очах суспільства будь-які ініціативи. Якщо влада не зробить ґрунтовних висновків, її рейтинг розвалиться так само стрімко, як і утворився. Не виключено, що оманливе сподівання на всенародну підтримку спонукатиме її розсваритися ще й із громадянським суспільством, тим більше що левова його частка і так налаштована до команди Зеленського вкрай скептично. Тому в кінцевому підсумку остання ризикує лишитися без жодної точки опори, перетворивши всіх своїх критиків на запеклих ворогів.