Візит Реджепа Ердогана до США ставить крапки над «і»?

Світ
24 Травня 2013, 14:08

Візит прем'єр-міністра Туреччини Реджепа Ердогана до Сполучених Штатів і його зустріч з президентом Америки Бараком Обамою відбувся саме тоді, коли під час сирійської громадянської війни Анкара зіткнулася з серйозною загрозою з боку Сирії.

Варто відзначити, що це перший візит Ердогана до США після грудня 2009 року. Але і світ, а особливо Близький Схід дуже змінилися з того часу. У 2011 році турецький уряд розірвав усі дипломатичні відносини з урядом Башара Асада і почав підтримувати сирійські опозиційні групи, котрі прагнули повалити диктаторський  режим.

Однак, ця політика не принесла успіхів Туреччині. Вона лише «оголила» зростаючі ризики для цієї країни. Адже зовсім недавно два смертельні вибухи у турецькому прикордонному місті Рейханли були, швидше за все, здійснені проасадівськими силами у відповідь на турецьку підтримку сирійських повстанців.

Останні десять років Туреччина мала стійку репутацію стабільної країни у нестабільному регіоні. І як заявив президент США Барак Обама: «Туреччина є одним із найважливіших союзників. Туреччина є важливою частиною Європи. І Туреччина і Сполучені Штати повинні знаходитися поруч і працювати разом для  подолання проблем нашого часу. Цих проблем багато. Серед них, Сирія, Ірак, Іран і ізраїльсько-палестинський конфлікт».

Але війна в Сирії ставить під загрозу не тільки колишні завоювання Туреччини, а і саме політичне майбутнє Реджепа Ердогана. Крім того, якщо громадянська війна у Сирії затягнеться ще на якийсь час, то режим Асада може помститися Туреччині.

І тепер це може бути не лише підтримка курдських сепаратистів, а й турецьких алавітів. Оскільки на турецькій території сьогодні проживає більше ніж 500 тисяч арабів-алавітів, які мають родичів у Сирії. Алавіти, за небагатьма винятками, підтримують режим Асада.

Таким чином, конфлікт загрожує просочитися через кордон Туреччини, і особливо перекинутися у південну провінцію цієї країни Хатай, де в основному і сконцентрована громада алавітів. 

Прем’єр Реджеп Ердоган також не може не думати про своє обрання на президентську посаду в 2014 році. На шляху до цього він навіть уклав мир з Робітничою партією Курдистану ( РПК), який був табу ще декілька років тому.

Вводячи в мирний процес ненависного йому лідера РПК Абдуллу Оджалана, Ердоган цим ефективно забезпечує внутрішню стабільність Туреччини до 2014 року, а для себе, принаймні, деяку підтримку курдів. Тим не менш, економічний спад, котрий викликаний війною у Сирії може порушити його плани.

Тому турецький прем’єр розуміє, що якщо він не отримає американську допомогу для протистояння з режимом Асада, то Туреччина може стати великою невдахою у Сирії, а, в свою чергу, Ердоган великим невдахою на виборах, якщо він не зможе отримати підтримки абсолютної більшості у 2014 році.

 Також уряд Туреччини вважає, що якщо баланс сил в Сирії зараз не зможе нахилитися на користь повстанців, то сирійський  конфлікт перетвориться на нескінченну громадянську сектантську війну, яка втягне провінцію Хатай, а з нею і решту Туреччини у хаос.

Варто пригадати, що партнерство між Сполученими Штатами і Туреччиною веде свій початок ще з часів холодної війни, і після її закінчення воно зазнавало постійного корегування. 

Втім, нинішні тектонічні політичні потрясіння на Близькому Сході слугують нагадуванням Вашингтону і Анкарі, що їхні спільні інтереси і стратегічні перспективи потребують координації спільних зусиль.

Тим не менш, ці відносини не є безпроблемними. Бо не дивлячись на те, що американцям вдалося переконати Ердогана в необхідності шукати шляхи для відновлення колишніх стратегічних взаємин Туреччини з Ізраїлем, значні розбіжності між американцями і турками ще залишаються.

Адже на відміну від періоду холодної війни, коли кожна зі сторін знала, що вона може дати іншій і на що може розраховувати у цих відносинах, нині не всі очікування виправдовуються.  

Так, наприклад, Туреччина виступає з критикою відмови США більше тиснути на Ізраїль для вирішення палестинсько-ізраїльського конфлікту, в той час, коли Америка незадоволена тісними відносинами Анкари з Іраном.

Проте не дивлячись на те, що Сполучені Штати зменшують свою присутність на Близькому Сході, майбутнє цих відносин також буде залежати від того, який вибір зробить Туреччина, співпрацюючи з США при проведенні своєї зовнішньої політики.

Також незайве сказати, що як і будь-які відносини, розвиток партнерства між Сполученими Штатами і Туреччиною має потенціал, як до поліпшення, так і до погіршення. До недавнього часу  критична ситуація в Сирії слугувала каталізатором значного зближення їхніх позицій. А вирівнювання їх інтересів у сфері безпеки і прагнення до стабільності в близькосхідному регіоні вимагає, щоб Анкара і Вашингтон працювали у тандемі якомога більше.

Проте травневий візит прем’єр-міністра Реджепа Ердогана до Вашингтона показав певні зміни у двосторонніх відносинах. І важливою тезою, після завершення переговорів, стали слова президента Барака Обами, що США не вважають корисним для ситуації в близькосхідному регіоні односторонні дії турецької сторони.

Скоріш за все це означає, що американці не тільки не готові до підключення до наземних операцій у Сирії, а й натякають туркам,  що зовнішнього втручання у сирійський конфлікт в найближчий час не варто чекати.

У такому разі, можна зробити припущення, що Америка сьогодні не готова до вирішення сирійського питання силовим шляхом. Як це вже було колись з Іраком у 1991 році. Як і тоді, Білий дім може взяти певну паузу, і за сприятливих геополітичних обставин, вже потім вирішувати сирійське питання відповідно до свого бачення. 

Подібна поведінка наддержави підштовхує до думки, чи не існує якихось непублічних домовленостей між Вашингтоном і Москвою щодо можливості досягнення компромісного рішення з сирійського питання чи принаймні затягування остаточного прийняття рішення з цього питання на певний час?

Якщо це дійсно так, то це, у такому разі, певною мірою корелюється із тим, на що звертає увагу турецька преса. Бо як відзначає газета Milliyet: «на переговорах Барака Обами і Реджепа Ердогана бродив привид Росії, і Москва була невидимим учасником зустрічі в США» При цьому, як вважає газета, «на другій женевській конференції необхідно переконати Росію змінити свою позицію, щоб вона відмовилася від підтримки Асада».

На думку автора статті в іншій турецькій газеті Radikal: «на зустрічі Росії і США, в ході якої сторонами була досягнута домовленість про проведення конференції з Сирії, питання про подальшу долю Асада було залишено відкритим. У цьому зв'язку можна припустити, що США визнали можливість збереження Асадом своєї посади до закінчення терміну президентських повноважень у 2014 році».

У такому разі, варто звернути увагу на зростаючу активність Росії у Середземному морі, яка, скоріш за все,  обумовлена політикою втручання Ердогана в події у Сирії, відкритим протистоянням Анкари з режимом Асада і породженими цією політикою наслідками. А непримиренна позиція Росії щодо Сирії пов'язана з прагненням Москви, з одного боку, взяти реванш у Сирії після лівійського кризи, з іншого – намаганням усунути ймовірність дестабілізації обстановки на Кавказі після можливої військової операції західних союзників в Ірані.

Таким чином, можна сказати, що в сирійському конфлікті починає з’являтися російський слід. І дехто на Заході вже майже готовий розглядати можливість «політичного рішення» у тому форматі, який є, певною мірою, наближеним до бачення Москви. При цьому, Кремль хоче з усіх сил показати, що лише він здатен підштовхнути сирійський режим до прийняття мирного договору.

Власне, і сам Башар Асад почав своєрідно «готуватися» до конференції по Сирії в Женеві. Коли звернувся за допомогою до ісламістського терористичного угрупування «Хезболла», і воно допомогло його військам відбити у повстанців стратегічно важливе місто Ель-Кусейр на кордоні з Ліваном. І якщо ситуація не зміниться, то у такому разі Асад на майбутній конференції буде здатен виступати з куди кращої позиції.

 Втім, здавалося б, всі останні роки після приходу в Білий дім президента Обами, США і Туреччина впевнено просувалися в бік тісного партнерства на Близькому Сході. Але арабська весна зробила гіпертрофовані регіональні амбіції турків не зовсім прийнятними для американців.

А коли Туреччина відчула себе незамінним партнером Америки, і на чутливих для неї  напрямках  почала діяти в самостійному режимі, то це стало входити в конфлікт із загальною парадигмою американського курсу в будь-якому регіоні світу, де існують їхні стратегічні інтереси.

Туреччина, яка вважає  себе регіональним лідером, спробувала уявити себе рівним партнером наддержави Сполучених Штатів на Близькому Сході.  І це було  стратегічною помилкою Анкари.

Бо як наголошує авторитетний вашингтонський аналітик  Стівен Кук з CouncilonForeignRelations: «Замість того щоб стати стабілізатором і джерелом стабільності у регіоні, Туреччина в даний час є учасником регіональних конфліктів, особливо громадянської війни у Сирії. Хоча Вашингтон і Анкара мають спільні інтереси у Сирії та інших регіональних гарячих точках, Сполучені Штати і Росія, швидше за все, домагатимуться політичного рішення сирійської громадянської війни. І хоча Ердоган залишається популярною фігурою серед сирійської опозиції, швидше за все, це у перспективі ускладнить можливість Анкари стати впливовим гравцем у постасадівській Сирії».