Упродовж кількох днів сталося неймовірне — вдрузки зруйнувався віками плеканий міф про велич Росії та її високу цивілізаційну місію, про народ-богоносець, який осяває променями істини цілий світ, про незрівнянний гуманізм російської культури. Від того невпинного «Росія – месія» нестерпно гуло у вухах багатьох поколінь українських інтелектуалів. До їх чести, вони завжди чинили культурний спротив, вони цей міф усіляко підважували й деконструювали.
Ще у ХVІІІ столітті цар-«реформатор», один із довгого шерегу московитських тиранів (це той самий, що забороняв своїм боярам, яких звав холопами, носити бороди і ще багато чого) покликав українську еліту, вихованців Києво-Могилянської Академії принести світло / просвіту в московську темряву, прорубати пріснопам’ятні вікна в Європу. З тих прорубаних вікон визирнули дивоглядні чужинці, які одразу ж захотіли завоювати Захід.
Зоставалися великі сподівання на те, що в царині культури, де Україна з її ще не розірваними органічними зв’язками із Заходом могла багато запропонувати імперії, котра лише заходжувалося ґвалтовно рубати вікна в Європу, аби хоч якось розсіяти довколишню темряву / неосвіченість, вдасться не тільки зберегти суверенітет, але й виграти «гібридну», сказати б сьогоднішніми термінами, війну, тобто зреформувати російську дійсність за українським зразком, прищепити цінності й ідеали. З Києва до Москви й Петербурга уже десь від середини ХVІІ століття везли книги, ідеї, проекти; українці засновували там монастирі, займали кафедри й посади. У північній столиці з’явилися Гетьманське й Малоросійське «подворья», такі собі дипломатичні представництва для налагоджування все тісніших контактів. Митрополит Петро Могила відправив свого посланця з пропозицією силами українських вчених заснувати в російській столиці першу освітню структуру. Постала там згодом слов’яно-греко-латинська академія закономірно опинилася під українським проводом. Випускники Києво-Могилянської Академії складали більшість професорів, а 16 її ректорів впродовж ХVІІІ століття були киянами. Найталановитіших вихованців цього закладу посилали далі вчитися в Києво-Могилянську Академію, де рівень освіти був непорівнянно вищим. У Москві існувало також кілька монастирів, повністю заселених українськими ченцями.
Слід мати на увазі, що їхали до сусідів не надто охоче, та й приймали гостей часто вороже. Наших земляків вважали небажаними іноземцями, навіть єретиками, провідниками неприйнятних західноєвропейських цінностей. Їхня книжність видавалася там чимось підозрілим. Адже в усій Росії було лише кілька людей, що володіли тодішньою мовою міжнаціонального спілкування — латиною. Траплялися навіть випадки повторного примусового хрещення прибулих священників за належним, мовляв, а не єретицьким західним, обрядом. А богословські твори то зовсім відмовлялися друкувати, то, спохопившись, знищували як єретицькі. Спалено було, скажімо, «Учительне євангеліє» видатного нашого вченого й письменника Кирила Ставровецького. Росія, яку Петро І хотів нагально модернізувати й перетворити у потужну імперію, не мала натоді своєї інтелігенції. А в київських інтелектуалів після воєнної поразки вже не залишалося вибору.
Останнім визначним подорожником на торованому численними попередниками шляху з Києва до Петербурга виявився полтавець Микола Гоголь. Про дві душі Гоголя / Ґоґоля написано у різні часи дуже багато. Його випадок став класичним для розуміння проблеми розколотої ідентичности людини, що мусить вибирати між поневоленою батьківщиною й імперією, між своєю національною культурою й чужою.
Уже в столітті ХІХ цей міф про російську велич і месіанізм утверджували брутальною військовою потугою. Імперія розросталася, як ракова пухлина, завойовувала на заході культурно вищі за неї нації, українців та поляків. Саме в другій половині віку з’явилися справді першорядні російські романи. І «Толстоєвський» – прегарний неологізм Євгена Маланюка – почав прикривати всю мерзенність державної політики, всю відсталість культурну. У розбудову культу Толстого / Достоєвського було вкладено грандіозні кошти, фінансовий і людський капітал. Але тоді ж таки посилився і український опір. Це Леся Українка в драмі «Оргія» питала:
Хто ж то перейшов
по нас, як по містках, до храму слави
всесвітньої? Кого ми на собі
з безодні варварства на гору несли?
Чи ж не лягли ми каменем наріжним
до мавзолею нашим переможцям?
Це героїня її «Боярині» напрямки казала – «Та й осоружна ж ся мені Москва!».
Різні варіації цього вислову «боярині» Оксани лунали впродовж усього ХХ століття. Врешті ми ніколи не втрачали культурного суверенітету, а 1917 року змогли відновити державність. Подібність реалій російського терору в Києві року 1918 з подіями останніх днів просто разюча. Знов, як і тоді, Росія-месія принесла свою вікопомну істину, цього разу на броні танків. Священники російської православної церкви переховують зброю для окупантів, великі гуманісти стріляють по наших дітях, палять музеї, лікарні, притулки. Грабують крамниці і вимагають їжі. Втікають від цивільних, які голіруч спиняють і розвертають танкові колони. Росіяни нічого не завоювали, бо у них немає ні ідей, ні цінностей. Тільки маніакальна манія власної величі. Але зараз вона руйнується вщент на українських просторах.