Як змінилося ваше життя з початком війни?
— Як для більшості людей в той час, в мене все почалося з бажання допомагати. У Дніпрі центром тяжіння для волонтерів стала лікарня, до якої привозили поранених. Саме тоді ми всі “обростали” знайомими серед людей, дотичних до війни, щоб дізнаватися правду з перших рук, бо насправді було страшно побачити російські танки на вулицях рідного міста. Так я познайомилася з людиною, котра згодом стала для мене близьким другом.
Поштовхом до моєї теперішньої специфічної діяльності стала відома історія військового Сергія Костакова із позивним “Маестро”, який щез під час переведення з однієї військової частини до іншої. Тоді певний час ми не могли отримати жодної інформації, висувалися дві версії його зникнення, одна з них була пов’язана з можливим вивезенням Костакова до Росії. Ще до того, як знайшли його тіло, я виступала на телебаченні, щоб привернути увагу до кричущого випадку та спонукати до справжнього розслідування. Потім разом з його батьком я їздила у Волноваху на розпізнання тіла, яке нам чомусь навіть не хотіли показувати. Вже на тому етапі ми бачили багато фактів, які потребували ретельної перевірки, були питання, на які ніхто так і не відповів, хоча родина погодилась визнати Сергія таким, що загинув. Але, на жаль, фактично майже нічого по справі не було зроблено якісно та послідовно. Після поневірянь у різних містах від Маріуполя до Києва, через шість років, справа повернулась у Волноваху на дорозслідування. Але там, здається, вона зараз просто похована у стосах паперу.
Читайте також: Не вручена зірка
Саме зі зникнення Костакова почалася моя діяльність, пов’язана з пошуком зниклих безвісти. За ці роки я дізналася про сотні родин, які шукають своїх близьких. Я співпрацювала з кількома спільнотами і з багатьма з них ми згодом об’єдналися для пошуку своїх близьких у громадській організації Об’єднання рідних зниклих безвісті “Надія”.
Що саме входить у сферу вашої діяльності в рамках даної організації?
— Офіційно ми зареєструвалися у 2018 році, хоча фактично працювали з самого початку війни. Керівник нашої ГО Ядвіга Лозинська — мама військового Андрія Лозинського, який зник під Іловайськом. До складу організації входять понад 120 родин з усіх регіонів України. Ми також співпрацюємо з організацією “Едельвейс”, котра на Донбасі займається пошуком цивільних осіб, що зникли безвісти.
Сфера нашої діяльності дуже різностороння: від координування пошуків у соціальних мережах та опитування звільнених з полону до присутності під час ексгумації тіл. Ми намагаємося бути своєрідним центром об’єднання. Наприклад, вже ушосте за останні три роки ми збираємо родини для того, щоб обговорювати спільний план дій та ділитися досвідом відстоювання прав. Майже всі родини, які досі шукають своїх рідних, не мають жодних пільг чи підтримки, хоча, фактично, їхні проблеми ідентичні тим, з якими стикаються родини загиблих військових. Бо більшість із зниклих досі не мають статусу УБД, без якого їхні родичі не можуть бути забезпечені підтримкою держави. Окрема сфера — це психологічна реабілітація, для допомоги у якій ми останніми роками пройшли кілька професійних курсів та шкіл.
Читайте також: Повернути імена
Зараз в процесі роботи проєкт “Стіна надії”, який ми спочатку плануємо реалізувати у Дніпрі, де найбільша кількість зниклих, а потім розширити до всеукраїнського рівня. Це дуже важливий та болючий аспект, пов’язаний з людьми, які зникли. Ті, хто повернувся з війни, живуть зі своїми родинами. Про тих, хто загинув, нагадують меморіали та пам’ятні дошки. А у рідних зниклих безвісти місця пам’яті немає. Часто вони відчувають, що про їхніх близьких суспільство просто забуло. Тому ми хочемо зробити стіну з фотографіями тих, кого досі чекають вдома. Також у планах створення єдиного центру “Право на надію”, де можна було б обмінюватися досвідом боротьби з бюрократичними перепонами, вивчати та розповсюджувати успішну адвокатську практику щодо таких справ, організувати професійне консультування та всебічну підтримку.
Сподіваюсь, скоро зможемо запустити спеціальний сайт “Сподіваємось”, на якому буде зібрано та систематизовано всі інформаційні матеріали — текстові, фотографічні та відео — які є в наявності по кожному зі зниклих. Бо час йде, матеріали накопичуються і важливо, щоб вони зберігалися в одному місці для більш зручного користування для пошуку цих людей. Разом з чотирма організаціями ми беремо участь й у марші “Нагадати про кожного”, який пройде в столиці 10 жовтня о 18:00. На ньому вперше в одній колоні пройдуть родини політв'язнів, родини полонених, родини зниклих безвісти, колишні в’язні та колишні полонені.
2018 року був ухвалений закон про статус зниклих безвісти. Чи змінило це щось у справі пошуку таких людей? Чи створений, нарешті, офіційний реєстр?
— За попередньої влади ми брали участь у трьох засіданнях Комітету Верхової Ради з прав людини, але, як бачите, жодних практичних змін не відбулося. Зараз вже два роки ми займаємося тим, що намагаємося змусити державу виконувати закон України про статус тих, хто зник безвісти, який був прийнятий та набрав чинності. Відповідно до цього закону, через три місяці повинна була розпочати роботу міжвідомча комісія при Кабінеті міністрів. В руках цієї комісії мали бути зосереджені повноваження, необхідні для пошуку, звільнення, регуляції статусу потерпілих та зниклих під час цієї війни.
Перш за все, ця комісія мала б створити Єдиний реєстр людей, які зникли. Бо зараз існує кілька списків: окремо по лінії МВС, Нацгвардії, Міноборони, СБУ, які не узгоджені між собою. До речі, згідно з міжнародними стандартами, до Єдиного реєстру треба вносити й росіян, які воювали на нашому боці, і російських військових чи найманців, які зникли на території, котра контролюється українським урядом. Принаймні, досвід балканських країн каже, що саме такий підхід дозволяє зрушити з мертвої точки багато складних питань щодо пошуку зниклих, бо врегульовує проведення пошукових робіт сторонами, що шукають зниклих, в тому числі на території, котра контролюється супротивником. Ця ж комісія має повноваження створювати офіційні пошукові групи, які б організовували та проводили різноманітні пошукові заходи на всієї території. А також, комісія мала б нарешті зайнятися системним розслідуванням справ зниклих, більшість із яких переповнені невпорядкованою інформацією, яка на даний момент не дозволяє сподіватися на результат.
Читайте також: Російські солдати на українських кладовищах
Але попри важливість цієї справи, комісія не розпочала роботу навіть протягом двох років: досі не призначений голова, секретаріат, не прописане положення про її роботу. І хоча вона все ж була створена напередодні минулих виборів, потім стало вже не до зниклих безвісти. Ми зверталися і в Офіс президента, і в офіс омбудсмена, але все дарма. Катерина Хом’як, одна з матерів, яка шукає одразу двох синів, що зникли під час бою, цього літа двічі зустрічалась з президентом.
Нарешті у липні цього року був затверджений новий склад комісії, в яку, окрім високих чинів, увійшли три представники Червоного Хреста, але і вона досі не запрацювала. На мій погляд, це занадто складна ситуація, відповідальність за яку не бажає брати на себе жоден чиновник. Для політичного піару категорія людей, які зниклі, не дуже цікава — результати роботи не завжди будуть радісними і святкувати буде нічого. Тому всі ці пошуки та домовленості досі реалізуються виключно силами волонтерів та міжнародних організацій. А для тих масштабів, які у нас є, цього недостатньо. Не кажучи вже про те, що без цієї комісії всі ці зусилля не можуть набути офіційного статусу.
За вашими підрахунками, скільки людей зараз знаходяться в розшуку як ті, хто зник на цій війні? Чи з’являються останнім часом нові зниклі?
— Згідно зі списками Міжнародного Червоного Хреста, всього в Україні є 756 родин зниклих безвісти. Але без створення повноцінного реєстру, до якого увійдуть всі випадки зникнення через військові дії та окупацію, ми навряд чи зможемо говорити про повний список. Звісно, більшість випадків фіксувалося у перші роки війни, зараз з військовими це відбувається набагато рідше. Хоча всі пам’ятають, наприклад, торішню трагедію, коли група військових потрапила до ворожого блокпосту. До підтвердження їхнього знаходження з того боку, вони теж вважалися зниклими безвісти. Що стосується цивільного населення, то факти зникнення людей на окупованій території фіксуються й зараз.
Часто пошуком своїх близьких змушені займатися родичі. Як це зазвичай відбувається? Чи вдавалося за ці роки знаходити людей або хоча б підтверджену інформацію про їхню долю?
— Спочатку дуже продуктивно працював пошук за допомоги соціальних мереж. Цей інструмент допоміг знайти багато корисної інформації про хлопців, про яких не було звісток з офіційних джерел. Інколи тільки наявні відеоматеріали змушують тут сторону визнавати, що людина знаходиться у них в полоні. Також ми обов’язково спілкуємося з тими, кого звільняють з окупованої території. Їхні свідчення інколи стають ключовими для продовження пошуку людей, яких, за іншими даними, вже немає в живих. Наприклад, так сталося з сином нашої керівниці — в нас є шість свідчень про те, що Андрія бачили в камері в полоні живим через кілька місяців від дати смерті особи, котру експертиза визнала її сином.
Читайте також: Відшкодувати втрачене
Часто буває, що рідні не погоджуються з результатами експертиз ДНК. Чому це відбувається?
— По-перше, існує велика недовіра до самої експертизи, яка в нашій країні, на жаль, не відповідає світовим стандартам. Ми досі використовуємо застарілу методику 2001 року, яка тестує всього 24 з понад 3200 локусів. По-друге, фіксується дуже багато випадків неякісного збору матеріалів, а інколи — відвертого нехтування наявними речовими доказами. Наприклад, під час нещодавньої ексгумації тіла невідомого захисника у труні були знайдені особисті речі, які навіть не були вписані до переліку під час попереднього розслідування. Відповідь “ці речі не мають відношення до цієї людини”, відверто кажучи, дивує. Якщо ви їх навіть не описали та не дослідили, то як можете стверджувати, до кого вони мають чи не мають відношення? І повірте, подібних “похибок” так багато, що батьки просто не можуть визнати смерті своєї дитини з такими сумнівними доказами.
Зрозуміло, що батьки до останнього будуть хапатися за будь-яку зачіпку, хоча з кожним роком об’єктивно стає все менше шансів знайти когось зі зниклих живим. Хтось же похований у тих могилах…
— Звісно, спочатку більшість родин сподівалися на те, що близькі люди живі та їх можна повернути. Зараз йдеться не тільки про пошук тих, хто ймовірно перебуває у полоні, а й про правдиве визнання належності останків тіл. Кожна мама, кожний батько, дружина, діти хочуть мати місце для горювання та пам’яті. Щоб в могилі був похований той, до кого вони приходять, а не стороння людина, тіло якої було видане “для галочки”. А для цього потрібно, щоб хтось нарешті почав розгрібати масу неякісно зробленої за шість років війни роботи. Вимагаємо, щоб була створена по-справжньому ефективна система пошуку та ідентифікації, в якій зниклі безвісти залишалися б людьми, а не чорними мішками з інвентарним номером.
Що необхідно зробити на державному рівні для того, щоб система запрацювала?
— Ми сподіваємось, що об’єднавшись, ми зможемо змусити владу працювати у цьому напрямку. Наполягаємо, щоб був прийнятий повноцінний закон про полонених, дія якого б не залежала від політичних рішень чи показової “благодійності” влади. Прибрати юридичну колізію, через яку рідні зниклих не можуть отримувати відповідного статусу, користуватися пільгами та отримувати державну підтримку, передбачену законом. Державна комісія щодо зниклих безвісти повинна нарешті розпочати свою роботу. Для створення реєстру, організації пошукових груп та проведення різноманітних консультацій пропонуємо, щоб робота комісії була максимально відкритою для родин полонених, а до складу ввести представників потерпілих, які більше за всіх інших зацікавлені у якісному та швидкому розслідуванні. І, беззаперечно, вони володіють максимально повною інформацією, яка існує по цих справах. Обов’язково треба переглянути всі справи зниклих безвісти вже новим складом комісії, щоб нарешті рідні отримали шанс дізнатися правду про долю своїх близьких.
——————————
Вікторія Солодухіна народилась 1967 року у Дніпрі, має дві вищі освіти, за фахом — економіст та програміст. Волонтерка, керівник низки проєктів в рамках Об’єднання рідних зниклих безвісти “Надія”, співпрацює з Міжнародним комітетом Червоного хреста в Україні у сфері психологічної підтримки та супроводу родин зниклих безвісти.