Він виявився міцним горішком. Хоча насправді ніхто цього й не прагнув. Відповіді були відомі заздалегідь тому і на сенсації ніхто не сподівався. Сварок, як раніше, за те, хто ставитиме запитання, не було. Позаяк, за що, власне, сваритися і що запитувати в людини, в котрої все добре…
Цю прес-конференцію треба було просто пережити. І президенту, і журналістам. Зрештою, вони це зробили. Віктор Федорович почувався господарем становища, поводився впевнено і трохи зухвало, як справжній володар життя. Журналісти – масовкою в державної ваги шоу. Він довго вихвалявся досягненнями, говорив про позитив, якого вдалося досягти, іноді заглиблювався в цифри, щиро зізнавався, що є недоопрацювання, сам собі ставив філософські запитання і сам на них відверто відповідав, помітно насолоджуючись власною персоною. Вони ж: приязно посміхались, конспектували, трохи нудьгували, нишком коментували, хіхікали, але поводились дуже чемно та виховано. Як і належить четвертій владі в країніз «гібридним» рівнем демократії…
Спілкування з пресою для керманичів держави зазвичай є розвагою вимушеною. З народом куди легше. Йому завжди можна навішати на вуха локшини і дешево відбутися. В крайньому разу в того народу спрацює комплекс «начальник завжди правий» і годі. Інша річ – журналісти. Їм ніколи не можна довіряти, а тому розслаблятись не варто. Втім, Віктор Федорович винайшов свій оригінальний спосіб, як спілкуватись із пресою і виходити сухим із води. Він не напружується і не нервує, не бере до серця жодних закидів та звинувачень, а тому зрештою з поєдинку виходить не лише без серйозних душевних травм, а й почувається переможцем. Схоже, що таке вимушене спілкування з представниками ЗМІ для створення ілюзії демократії та свободи слова в країні, йому навіть подобається.
Єдине, що може вивести його з рівноваги, та й лишень на кілька секунд, – це питання, пов’язані з його приватними справами. Тоді він помітно нервує, м’язи на обличчі напружуються і він може ляпнути щось на кшталт того, як видав у відповідь на запитання Мустафи Найєма про те, що в країні проблеми з економікою, а його життя поліпшується, щодо «Межигір'я», оренди дорогого вертольоту за мільйон доларів у фірми, яку контролює його син тощо… «…про яке солодке життя ви говорите, я не знаю, і обговорюєте тему моєї родини. Я вам хочу сказати, що я вам не заздрю, – сказав президент, а відтак, зрозумівши, що ляпнув зайве, виправився. – Ми з вами один одного добре знаємо і розуміємо… Інше додумаєте самі».
Власне, такий експромт був єдиним на останній цьогорічній прес-конференції президента. Решта відбулася, як-то кажуть, в дружній робочій атмосфері. Жодної тобі цензури, жодної неповаги до працівників ЗМІ з боку організаторів. Прес-служба адміністрації спрацювала майже бездоганно і шоу вдалося. Втім, попри таке показове «свято демократії», невідомо звідки взялося відчуття, що журналістів кинули. Майстерно і вправно, так, що навіть образитись нема на що.
Невже нова технологія з дебілізації? Уникнення незручних запитань, а з ними й тягаря відповідальності, шляхом доведення ситуації до абсурду. Публіка втрачає інтерес до спілкування, все переходить у площину формальності – і проблема знята.
Такі схеми застосовують зазвичай в недемократичних країнах, прагнучи створити ілюзію демократії і з метою бодай для проформи зберегти лице. Так поводяться ті, хто прагне бути диктатором, але боїться чи уникає цього визначення.
Втілення схеми в цьому випадку просте. Основним інструментом є регіональні журналісти, залежні від місцевої влади, яка організовує їхній приїзд на важливий захід до Києва. Вони ставлять до болю прості і «дуже важливі» запитання, на які керманич із задоволенням відповідає. Позаяк, що може бути важливішим за проблему питної води на Хмельниччині, добудова пренатального центру на Волині, або чистота «річок, узбереж і морів»? Ну хіба ціна на газ. На їхньому тлі навіть кілька незручних запитань про суд над Тимошенко і ставлення до цього демократичного світу багато не важать. На них вже є давно завчена відповідь на кшталт: один із головних принципів демократії – це верховенство права і навіть президенту втручатися в судові справи не личить. Закон один для всіх…
Висновки, які напрошуються за підсумками спілкування з главою держави, неоднозначні. Керманич або не володіє інформацією, що коїться в країні, або не хоче нею володіти. Він або не орієнтується в ситуації та ізольований від справжнього життя, або не хоче орієнтуватися. Або не чує, що до нього намагаються докричатися прості смертні, або не хоче чути. У будь-якому разі зрозуміло, що президент і народ говорять різними мовами.