Вікно можливостей навстіж

Політика
23 Квітня 2020, 10:11

 особливий спосіб проводять засідання парламенту й ухвалюють закони. З покорою сприймають неабиякі обмеження свободи й суворі покарання за їх порушення. Приклади разючої жертовності та самопожертви міксуються з масовим помутнінням у головах паліїв, готових «по приколу» спалити цілий світ. Це майже природно, адже час перемін завжди складний (нечисть біснується), і його головне пережити. Проблема лише в тому, що для країни, яка перебуває на етапі становлення й віднайдення своєї ідентичності в умовах війни за незалежність, будь-яка криза набуває особливого сенсу.

 

Хоча є й хороші новини. Криза — це завжди вікно можливостей, яким лише треба вміти скористатися. Щоправда, це вікно прочинене для всіх: носіїв влади, патріотів, реваншистів та громадян без ідентичності й сталих поглядів. Кому більше пощастить — невідомо. Залежатиме від багатьох чинників. Але й без протистояння не обійтися. Сьогодні м’яч природно на боці тих, кому, згідно з посадовими обов’язками, належить захищати державу в скрутні часи й протистояти викликам, що впали мов сніг на голову.

 

Читайте також: Як піаряться на пандемії українські політики

 

Криза може підточити чинну владу, всі її проколи можуть використати як аргумент для перезавантаження. Утім, проколи завжди можна списати на винятковість ситуації, поганий спадок, який залишили попередники. Якщо вдасться не втопити країну й уберегти її від розпаду, цього буде достатньо, щоб електорат з удячністю «зрозумів та пробачив». І Зеленський та компанія спробують зробити все можливе, щоб так і сталося. До того ж було б нерозумно не скористатися нагодою й не спробувати закріпитися на позиціях. Влада сьогодні у виграші, і вона це чудово усвідомлює. Усі, хто міг би їй протистояти, обмежені в можливостях. Але у влади надто мало часу, щоб устояти, зміцнитися та ще й вибудувати прийнятнішу для себе модель співіснування із суспільством. Карантин не триватиме вічно, невдовзі його доведеться послабити. Тож треба зробити щось таке, що унеможливить подальший спротив (якщо такий буде), послабить конкурентів та розтягне в часі процес переформатування системи.

Сьогоднішня українська влада — досить неоднорідна субстанція. Ще донедавна її навіть складно було назвати апаратом насильства — таким комічним видавався весь цей балаган на самокатах та електрокарах. Та віднедавна багато що змінилось. У повітрі запахло реваншем

Сьогоднішня українська влада — досить неоднорідна субстанція. Ще донедавна її навіть складно було назвати апаратом насильства — таким комічним видавався весь цей балаган на самокатах та електрокарах. Та віднедавна багато що змінилось. У повітрі запахло реваншем. Твердити, що це стало прикрою несподіванкою, і щиро дивуватися, як це дехто робить, спробам фабрикувати справу проти Тетяни Чорновол за події під час Революції гідності чи нападкам на Володимира В’ятровича за «неправильне» вшанування жертв Голодомору, буде лукавством. Реванш ретельно готувався впродовж років. Цього було неможливо не помітити. Хто, як і до чого приклався, щоб він відбувся, — окреме болюче питання. Але COVID-19 (вікно можливостей) лише пришвидшив цей процес. І те, що сьогодні доводиться спостерігати, — уже ретельно зважені, сплановані та погоджені кроки, а не хаотична істерика. Ті, кого відсунули від корита 2014-го й хто за логікою мав би зникнути з виднокраю, повернулися.

Мова не про секту Медведчука. У бій цього разу пішли не тільки «старики», чий потенціал серйозно схуд, що довели останні парламентські вибори. Під вивіскою молодих і перспективних прорвалися їхні «отприски». Покоління постсовка, виховане на номенклатурних сімейних цінностях. Діти та внуки всіх цих секретарів парткомів, червоних директорів, офіцерів КГБ. Використовуючи суперечності в діях своїх противників, вони спочатку допомогли союзникам-олігархам помножити їх на нуль. Далі під прикриттям кіношного бренда «Слуг народу», руками інших, дорвалися до влади. І вже спокійно дочекавшись сприятливої ситуації, коли лідер ослаб та втратив запал, тихою сапою почали повертати своє. Проникли в силові структури й президентський офіс.

Ці хлопці й дівчата наразі зуміли найкраще просунутися в прочинене COVID-19 вікно можливостей, але в них є суттєва проблема: вони все-таки заручники того, хто привів їх до влади. Їхній успіх багато в чому залежить від його мовчазної згоди. Відповідно його падіння означатиме для них те саме. Сьогодні є можливість фабрикувати справи, бо опозиція мало що зробить. Усе, на що вона здатна, — це обурюватися в соцмережах та приходити під суди підтримувати своїх соратників. Утім, реваншисти навряд чи влаштують справжню розправу. Недостатньо потенціалу, можливостей та відваги. За шість років у країні сталися невідворотні зміни: стару систему пошкоджено й повернути втрачені позиції майже нереально. Хоча… якщо врахувати, що картинка загалом нагадує ситуацію в Україні після поразки визвольних змагань 1920-х років, то, як показує досвід, можливо все. Слабка псевдоукраїнська більшовицька влада; втомлене від війни населення, що ввірувало брехні про світле майбутнє; розбиті державницькі сили, не здатні об’єднатися, щоб ударити одним кулаком… Якби не наявність інститутів державності й міжнародне визнання, можна було б подумати, що століття змістилися, а граблі залишилися ті самі.

 

Читайте також: Новий пасьянс

І все ж таки вікно можливостей прочинене для всіх. У випадку опозиції, хоч як дивно, узагалі безпрецедентно. Річ у тому, що її становище, попри все, краще, ніж рік тому. Відбулося певне очищення, чимало прояснилося, таємне стало видимим і багато крапок над «і» розставлено. Врешті світ блискавично змінюється, й Україна не виняток. Старі плани доведеться коригувати, хоч би якими досконалими вони були. Імпотентність та незграбність влади на тлі загрози повернення в часи кучмівсько-януковичівської стабільності автоматично ввімкнули в електорату здатність критично мислити. Це означає, що з’явився непоганий шанс поборотися за виборця, який уже нині відчуває, як схибив рік тому (про це свідчить і соціологія). Сьогодні опозиція, як в анекдоті, оточена з усіх сторін, а отже, може наступати куди заманеться. Питання лише в тому, чи готова вона до цього. Чи все ще не може оклигати від шоку поразки й боїться зробити хибний рух.

Утім, сумний досвід із буремних 1920-х і цього разу може стати в пригоді. Інших варіантів, як об’єднатися та йти напролом рятувати країну, у неї немає. Утеча в еміграцію серйозно не розглядається, та й кордони нині закриті. Але для початку таки важливо зробити певні висновки, щоб надалі уникнути фатальних помилок, — про те, що Україна для всіх політиків та її громадян має бути понад усе: понад ідеологічні розбіжності, особисті амбіції, бажання схитрувати, домовитися… Інакше вона завжди не матиме майбутнього, її президентом перманентно ставатиме керована кимось випадковість, а її еліту формуватимуть чужинці, реваншисти, пристосуванці та колабораціоністи. Висновки про те, що перемогти в найбезнадійнішій ситуації можна, лише не маючи шляхів відступати. Що тягар влади невіддільний від тягаря відповідальності за свою країну та її майбутнє. Ну й, нарешті, про те, що час на пошук спільних точок дотику та вияснення, хто буде кращим гетьманом, закінчився. Варто починати діяти, бо вікно прочинене ненадовго.