Політика

  ▪   Роман Малко

Новий пасьянс

Фото: УНІАН
Як складаються відносини президента й опозиції та чому їм не обійтися одне без одного
Матеріал друкованого видання
№ 14 (646)
від 1 квітня

Ключовою проблемою президента Зеленського є його разюча некомпетентність, непрофесійність та невідповідність обійманій посаді. Він це регулярно демонструє впродовж всього періоду перебування при владі. Усі розмови про те, що Володимир Олександрович талановитий, швидко вчиться й оточив себе гарними професійними радниками, украй непереконливі. Маючи практично необмежені стартові можливості, він зумів за півроку їх феєрично профукати та майже загнав країну в глухий кут.


Піке Зе-команди може навіть позитивно вплинути на переоцінку суспільством своєї власної ролі в державотворенні. І ймовірно, що саме на цей сценарій сподівалися всі, хто опинився за бортом владного корабля. Опозиція, оговтавшись від шоку поразки, позбавлена можливості впливати на ситуацію, зайняла позицію очікування, реагуючи хіба що на критично небезпечні виклики, пов’язані з можливістю ведення Зеленським капітулянтської політики. Олігархат спробував домовитися з новим господарем Банкової, щоб на правах партнера та спів­інвестора отримати бодай частину доступу до державного пирога та зберегти все нажите важкою працею.

 

Читайте також: Різниця є


Усі карти поплутала епідемія, яка, мов цунамі, напосіла на планету й кинула її до ніг нової реальності, помноживши водночас глибини української проблеми до небачених масштабів. Згодом виявилося, що Володимир Олександрович не лише професійно непридатний, він ще й геть упертий та самовпевнений. Навіть перед лицем неймовірних загроз, в умовах тотального кадрового голоду відмовляється визнавати свої помилки та просити підтримки. І якщо критична відсутність ресурсів та непрофесійність власних соратників ще якось штовхнула «рятівника» українців в обійми великого бізнесу, то про пошук компромісів з опонентами та формування чогось на кшталт штабу порятунку країни не могло бути й мови. Навпаки, оточення президента спробувало скористатися щоразу більшою панікою та остаточно закріпитися на позиціях. Через це політична опозиція фактично опинилася на розтяжці й перед доволі складним вибором.


Конструктивно співпрацювати з владою вона не може. Піти на співпрацю означає розділити відповідальність за всі проколи та промахи. Однак відсторонитися й далі спостерігати, доки все саме не завалиться, у ситуації, коли країні загрожує біда, також небезпечно. Човен хоч і великий, але один на всіх. Можна було б спробувати похитати його, щоб змусити Зеленського діяти, але це лише загострить кризу й наблизить остаточну катастрофу.


Є ще один «старий новий» гравець — Арсен Аваков з доволі значними можливостями впливати на ситуацію. Зважаючи на його останні заяви, стає дедалі важче зрозуміти його справжню роль у країні, хто на кого насправді працює. Заміри суспільних настроїв про можливість введення надзвичайного стану проводяться не просто так. І запевнення Арсена Борисовича, що такі заходи наразі не на часі, можна трактувати доволі вільно. Імовірність, що він не погидує скористатися нагодою «урятувати країну», завжди буде. Як, власне, і ймовірність того, що оточення президента в якийсь момент не підштовхне свого шефа до спроби повної узурпації влади. Інша річ — чи здатен Володимир Олександрович на такий крок. Для чого? І, по суті, з ким?

 

Читайте також: Мирний план Зеленського: пишний пустоцвіт


Розділивши країну поміж баронами й наділивши урядовими повноваженнями випадкових людей, президент укотре міг наочно переконатися, що спертися йому немає на кого. Перші виявилися ненадійними партнерами, у яких власні інтереси природно домінують над суспільними, а другі — без досвіду й особливого бажання працювати. Їхнє хаотичне метання та гучні заяви лише зробили владу ще більшим заручником обставин і продемонстрували її безпорадність. До того ж час, який можна було з розумом використати, без сенсу втрачено.

щоб знайти спільну мову з ігнорованою раніше опозицією в особі «Голосу» та ЄС, Зеленському доведеться ще й відмовитися від планів примирення з Путіним. Принаймні перед лицем пандемії, яка в Україні ще не сягла свого піка, а вже запустила стільки цікавих та невідворотних процесів


Але й опозиція показала себе не якнайкраще. Указувати на помилки влади й застерігати її від безглуздих капітулянтських кроків — це добре. Намагатися допомогти громадянам, закриваючи, якщо змога, ті численні діри, де влада недопрацьовує, — також. Волонтерські маски й апарати штучної вентиляції легень сьогодні зайвими не будуть у жодній лікарні, хоч тут і відгонить піаром. От тільки домовитися поміж собою про формування єдиного фронту дій опозиція так і не спромоглася. Перешкоджають не лише задавнені чвари та особисті амбіції. Схоже, і в критичній ситуації вітчизняні політики не здатні відмовити собі в задоволенні грати самостійну гру, навіть коли вона може бути шкідливою загальній справі. Скажімо, Юлія Тимошенко чи не найпершою заявила, що її команда призупиняє опозиційність стосовно чинної влади через пандемію COVID-19, висловлює підтримку уряду та президентові й готова разом з ними понести всі тягарі. Рівно через тиждень та сама Тимошенко відмовилася підтримати обидва закони, які начебто потрібні Зеленському, щоб отримати життєво необхідний транш від МВФ. І якщо стосовно законопроекту про відкриття ринку землі до фракції «Батьківщина» питань немає, вона роками послідовно виступає проти цього, то відмова підтримати так званий антиколомойський закон про заборону повернення банків їхнім колишнім власникам видається досить дивною. Хоча й прогнозовано: партнерський тандем Ти­мошенко — Коломойський — один з найдовготриваліших в українській політиці. Здається, ніщо не може розсварити цих двох, навіть взаємні підніжки.


Хоч як дивно, готовність іти на реальні компроміси, на відміну від «Батьківщини», виявили «Голос» та «Європейська солідарність» (ЄС). Від «Голосу» цього можна було очікувати, він, власне, завжди позиціонував себе як конструктивна опозиція й там, де вбачав можливість, підтримував ініціативи «слуг». Інша річ — Петро Порошенко та його політична сила. Взаємна неприязнь між п’ятим і шостим президентами вже стала хрестоматійним явищем. На тлі відвертих знущань з відкриттям численних проваджень, у яких фігурує сам Петро Олексійович, його соратники чи пов’язані з ними структури, що в ЄС розцінюють як політичні переслідування, цей крок примирення є доволі дивним. Тим паче що про недоцільність відкриття ринку землі в умовах пандемії коронавірусу в самій ЄС заявляли не раз. Так, «слуги» пішли на значні компроміси. Погодилися на вимоги опозиції відтермінувати набрання чинності закону й деяких його положень, відмовитися від продажу землі, що перебуває в державній власності, тощо. Але чого варті такі компроміси? Чи, можливо, ідеться справді про вимушене потепління у відносинах на тлі можливої катастрофи, яку несе в собі пандемія коронавірусу? Здається, так, бо інакше не можна було б пояснити участь Порошенка в Антикризовому штабі, який очолює чинний прем’єр Денис Шмигаль.

 

Читайте також: Як президенту зустрітися з реальністю


Ні для кого ж не секрет, що президентська фракція переживає не найліпші часи. Якщо раніше внутрішні конфлікти намагалися не виносити з хати, то сьогодні війна між групами впливу в «Слузі народу» (СН) перейшла вже в публічний простір. Відкриті демарші, оприлюднення компроматів на найближче оточення Зеленського — уже явний початок розпаду. Як свідчать дані Комітету виборців України, у березні монобільшість без допомоги інших фракцій не змогла б проголосувати за 70% дуже потрібних владі рішень. Це стосується не тільки кадрових питань: звільнення й призначення генпрокурора, міністрів фінансів, економіки та охорони здоров’я, а й ухвалення важливих для президента закону про землю та антиколомойського закону. За перший лише 206 депутатів фракції пожертвували свої голоси (за наявності 248 багнетів), за другий — відповідно 208. І якщо раніше в таких випадках можна було обійтися підтримкою ОПЗЖ, то цього разу Медведчук та компанія відмовилися підігрувати Зеленському, чим змусили його шукати примирення з ЄС та «Голосом».


Чи матиме перспективу така співпраця, залежатиме не лише від швидкості розпаду «Слуги народу» та здатності очільника держави взаємодіяти з опонентами, яку він демонструє доволі неохоче. Доля монобільшості після ухвалення закону про банки фактично вирішена. Можна не сумніватися, що свого головного союзника Зеленський уже втратив. Але щоб знайти спільну мову з ігнорованою раніше опозицією в особі «Голосу» та ЄС, йому доведеться ще й відмовитися від планів примирення з Путіним. Принаймні перед лицем пандемії, яка в Україні ще не сягла свого піка, а вже запустила стільки цікавих та невідворотних процесів. Це буде вкрай непросто, зважаючи на те, що йдеться про один з основних та улюблених стовпів його програми. Але вибирати особливо немає з чого.


І хоча опозиція досі перебуває на розтяжці, та після позачергових засідань ВРУ 30 березня в її руках опинився непоганий козир. Саме завдяки її голосам у країни з’явився шанс уникнути дефолту, отримавши доступ до кредиту МВФ, а отже, мати певний буфер безпеки в умовах спричиненої пандемією економічної кризи. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.