Брутальний комунізм «мохерових беретів» — це вже бита карта. Натомість молодшим поколінням дуже легко продавати ілюзію, що «Європу в Україні» можна збудувати, не стаючи при цьому європейцями: не відновлюючи своєї колективної пам’яті, не позбавляючись постколоніальних травм, не реконструюючи власної ідентичності. Про це пише журналіст Тижня Максим Віхров.
«Одне слово, це наївна віра в те, що Європа — то просто рівень споживання матеріальних та нематеріальних благ, якого можна досягти, не полишаючи пострадянського болота. Або в те, що вибратися з цього болота можна якимось альтернативним шляхом, оминаючи стадію формування національної державності та деколонізації. Природа такого способу мислення — той самий інфантилізм, який спонукає вірити, що для припинення зовнішньої агресії треба просто припинити стріляти», — пише він.
За словами Віхрова, у політичній площині це має цілком передбачувані наслідки.
«Якщо «мохерові берети» затято вимагали «повернути все взад», то неосовки готові підтримувати будь-які політичні сили, — хоч «міцних господарників», хоч «лібертаріанців», — аби тільки вони не педалювали цивілізаційну реабілітацію України, не руйнували зону пострадянського комфорту. Причому захист совка може відбуватися навіть під патріотичними слоганами. Наприклад, «не розколювати країну під час війни» (звісно ж, питаннями мови, історії та культури), «прославляти героїв сьогодення» (звісно ж, на противагу героям минулого) і так далі»,— пояснює він.
Віхров зауважує, що свою аудиторію така риторика знаходить, оскільки, за підрахунками соціологів, тужить за СРСР приблизно кожен третій українець («Рейтинг», 2018). А скільки ще чіпляються за рештки совка, не усвідомлюючи цього, залишається тільки здогадуватися. І єдине, що можна вдіяти, — це не припиняти детоксикації, розпочатої у 2014–2015 роках.
Детальніше читайте в черговому номері журналу «Український тиждень»