Літо. Спека. Але таке враження, що в деяких кабінетах і телестудіях температура вища, ніж надворі. У тих, де обговорюють проект земельної реформи. Питання вкрай важливе не тільки для політиків, а й для левової частки суспільства. Ухвалення реформи необхідне, щоб продовжити співпрацю з МВФ та отримати наступний транш. Але ні суспільство, ні влада до цього не готові. В умовах тиску з боку зовнішніх донорів в Україні розгорнулася справжня інформаційна війна за землю. Прихильники та противники мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення чи не щодня ламають списи в дискусіях про те, потрібен він Україні чи ні. Суспільство поділилося на табори. Але цілісної інформації про них та причини поділу бракує. Якщо її дефіцит зберігатиметься надалі, протистояння може вийти за межі інформаційного простору й вилитися на вулиці міст і сіл.
Базова позиція
Роздерибанили бюджет, заводи й фабрики, а тепер хочуть ще й землю продати. Так чимало українців каже про земельну реформу й скасування мораторію на продаж землі. Їхня позиція не ґрунтується на ретельному аналізі всіх «за» і «проти». Раціонального в ній мало, зате багато досвіду: тут і патологічна схильність усіх українських урядів нагрівати руки на всьому, до чого вони тільки торкаються, і їхня нездатність навести лад у будь-якій царині життя країни, і звичка ініціювати зміни тільки там, де можна знайти власний інтерес. Увесь негативний суспільний досвід періоду незалежності де-факто говорить проти земельної реформи, цілковито перекреслюючи будь-які, навіть найправильніші, аргументи на користь її проведення і відбиває в українців охоту зрозуміти пропоновані зміни по суті, навіть якщо проект реформи буде ідеальним.
Читайте також: Фермери vs агрохолдинги
Проблема в тому, що таку позицію поділяють, мабуть, мільйони українців. Вони становлять інертну, зате численну суспільну групу, яка пасивно виступає проти будь-яких змін у цій царині. Оскільки за такими судженнями часто стоять нераціональні аргументи, що жодним чином не стосуються суті справи, позицією мільйонів легко маніпулювати та наганяти страху перед реформами як такими. Що і роблять ті, у чиїх інтересах збереження статус-кво, тобто продовження мораторію на продаж землі. У таких умовах реформатори, які хочуть і можуть здійснити необхідні перетворення, стають заручниками ситуації. Вони не можуть ігнорувати переконання мільйонів, які становлять значну частину електорату, бо політично втратять шанс провести реформу. Але й змінити ці переконання також не можуть, бо їх постійно підживлюють ті, хто зацікавлений у збереженні статус-кво. Зважене реформування аграрних відносин перетворюється на mission impossible.
Прихильники статус-кво
Серед тих, хто добре розуміє всі «за» і «проти» земельної реформи, є дві великі групи. Перша — противники змін, прихильники статус-кво. Йдеться передусім про великі агрохолдинги, адже вони можуть отримувати надприбутки тільки за збереження нинішньої системи відносин. За останні 10–15 років латифундисти стали економічно та політично дуже впливовими. І використовують свій вплив для того, щоб культивувати страхи мільйонів, а також переманювати на свій бік ту частину політикуму, яка не надто дбає про інтереси народу чи не знаходить можливості глибоко розібратися в проблемі. Їхніми аргументами заповнений інформаційний простір. Деякі з доводів досить важливі й були б переконливими, якби їх спеціально не відбирали для того, щоб показати ситуацію у вигідному для противників змін світлі.
Численною групою прихильників статус-кво є малі та середні фермери. Але керуються вони не бажанням зберегти надприбутки, яких просто не мають через низьку продуктивність власного бізнесу, а страхом. І боятися їм є чого: після запровадження ринку землі ціни на неї та орендна плата поступово зростатимуть. І якщо фермер не збільшить продуктивності, то збанкрутує. У контексті державотворення це дуже важлива група. Україна потребує потужного класу заможних малих і середніх фермерів. Їхні інтереси перетинатимуться з національними інтересами країни, тож вони мають стати форм-фактором країни в соціальному, економічному, а згодом і політичному вимірах. Але Україна не може дозволити собі низьку продуктивність у сільгоспвиробництві. Тобто нинішній малий і середній агровиробник повинен буде або більше заробляти на землі (і тоді земельна реформа йому не страшна в принципі), або покинути свою справу й звільнити землю для тих, хто оброблятиме її ефективно (у найпростішому сценарії запровадження ринку землі без будь-яких обмежень обробіток перейде до латифундистів). Реформа змусить малих і середніх фермерів рухатися й еволюціонувати — цього вони й остерігаються, бояться не встигнути за ринком.
Читайте також: Модерний куркуль
Поки що прихильникам статус-кво вдається тягнути час. Мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення досі діє, аграрна галузь лишається нереформованою. Кожен рік зволікання із земельною реформою перетворюється на додаткові мільйони в їхніх кишенях ціною мільярдів альтернативних втрат — того, що українці могли б заробити, але недоотримують через нереформованість аграрного сектору.
Ліберали
Друга група, на сьогодні досить численна, — ліберали, прихильники вільного ринку сільгоспземель. Вони цілковито покладаються на невидиму руку ринку. Дехто просто вірить у те, що ринок сам усе зробить і відрегулює, змусивши виробників працювати якнайефективніше, а споживачів отримувати найвищу якість за найнижчу ціну. Інші переконані, що в українських умовах будь-які обмеження не лише викривляють ринкові механізми, а сприяють розквіту корупції в цій конкретній галузі. Треті просто не змогли вивчити міжнародний досвід, що є історією радше обмежень та особливих обставин, у яких запроваджували ринок землі в різних країнах, а не їх відсутності. У більшості цих позицій є зерно істини, але не бракує й полови. Незалежно від відтінків ліберали мають рацію в одному: після запровадження ринку землі гірше не буде. Так, життя для багатьох кардинально зміниться, хтось заробить, хтось втратить, але країна загалом виграє. У цьому позиція лібералів відповідає національним інтересам. Однак багато представників цієї групи зупиняється на такому судженні й не ставить перед собою питання про те, як зробити земельну реформу оптимальною, щоб вона максимально розкрила потенціал української землі та забезпечила найбільшу віддачу для українців. На жаль, у цьому слабкість ліберальної позиції.
Донедавна згаданій групі бракувало суспільно-політичного впливу для того, щоб мати шанс на проведення земельної реформи. Але після Революції гідності в результаті ланцюжка соціально-економічних і геополітичних подій, який вона запустила, баланс сил помітно змінився: до групи прихильників ринку землі в Україні приєдналися важковаговики — західні фінансові донори на чолі з МВФ. Вони розуміють, що українська земля — унікальний актив, один із небагатьох у країні, які мають глобальне значення. І зацікавлені в реалізації його (і не тільки) потенціалу. Як мінімум для того, щоб повернути кредити МВФ та інших донорів, як максимум — щоб мати економічно сильного союзника на кордоні з Росією, здатного не тільки не створювати проблеми, а й вирішувати їх самостійно.
МВФ та інші донори
Механізм просування земельної реформи Міжнародним валютним фондом відомий: Україні потрібні гроші, МВФ готовий їх дати, але вимагає змін, у процесі підготовки яких активно взаємодіє з українською владою, впливаючи на її рішення. Брак зовнішнього фінансування в найближчі два-три роки може створювати реальні ризики для національної безпеки. Відтак залежність країни від іноземних грошей, на жаль чи на щастя, робить позицію МВФ украй вагомою.
Саме тому Міжнародний валютний фонд потрапляє під справжнє інформаційне бомбардування прихильників статус-кво. Але чи справедлива та критика? Щоб зрозуміти це, потрібно розібратися, що має на меті Фонд, які інтереси обстоює, виступаючи за проведення земельної реформи в Україні. Їх кілька.
Читайте також: Ринок землі: украдена рента
По-перше, платоспроможність України, фактором якої має стати реформоване сільське господарство. Чи вигідна вона українцям? Так, бо платоспроможність держави означає принаймні макроекономічну стабільність та відсутність кризи, що в будь-якому разі добре. Як максимум вона передбачає вищі доходи населення, зокрема зайнятих у сільському господарстві, й, що важливо, меншу трудову міграцію на Захід у пошуках кращого життя. Також добре.
По-друге, сильне сільське господарство в Україні має стати вагомим фактором глобальної продовольчої безпеки. Можливо, ця мета занадто абстрактна для українців, бо безпеку на хліб не намажеш. Але погляньмо на це під іншим кутом зору. Якщо країна стане глобальним лідером у виробництві продовольства, то доходи й валютні надходження агробізнесу зростуть (у короткостроковому періоді це може супроводжуватися тиском на глобальні ціни на сільгосппродукцію, але він не буде значним), а з ними й середній рівень доходів українців. Водночас Україна отримає зовсім нове обличчя в контексті геополітики. З нею почнуть рахуватися найпотужніші країни, зокрема імпортери продовольства (Індія, Китай, а в перспективі ЄС), а баланс сил у конфлікті на Донбасі зміниться на нашу користь. Це відкриє шлях до зовсім іншої реальності. Чи добра така перспектива для українців? Безумовно.
По-третє, МВФ часто закидають, що він нібито виступає за ринок землі в інтересах європейців та американців, мовляв, вони дешево скуплять українську землю, з часом дорого продадуть і нагріють на тому руки. Такий аргумент не витримує критики, хоча він і суспільно резонансний. Річ ось у чому. Справді, якщо запровадити абсолютно вільний ринок землі, без цього не обійдеться. Досвід лібералізації земельних відносин у східноєвропейських країнах показує, що вартість землі спочатку була низькою, з часом зросла, а інвестори із Західної Європи активно на цьому заробляли й заробляють досі, про що свідчить безліч інтернет-сайтів, які рекламують послуги компаній-посередників, котрі допомагають розжитися земелькою, скажімо, у Польщі чи Румунії. Але можна заборонити продаж землі іноземцям. Цей пункт знімає проблему, мінімізує втрати та є практично в усіх опублікованих на сьогодні проектах реформи. Крім того, як буде показано нижче, різниця між нинішньою ціною землі та її справедливою вартістю, якої можна буде досягти в майбутньому після запровадження ринкових відносин, хоч і значна (близько $50 млрд або в кілька разів більше), однак разова. А от ефект від зростання доданої вартості в сільському господарстві буде постійний і в середньостроковій перспективі щороку забезпечуватиме українським агробізнесу, населенню та державі суму, яка приблизно дорівнюватиме цій, чи навіть більшу. Тобто, фокусуючись на одномоментних гіпотетичних втратах, прихильники статус-кво відвертають увагу від неймовірного нереалізованого потенціалу українського сільського господарства. І таким чином викривляють інформаційну картину.
Позиція національних інтересів
Як показано вище, причини, з яких західні донори, зокрема МВФ, просувають земельну реформу в Україні, здебільшого відповідають стратегічним інтересам українців. А те, що не зовсім відповідає, можна цілком відрегулювати встановленням обмежень при запровадженні ринку землі. Це робить Захід союзником українців, а не противником, як переконують прихильники статус-кво. І з огляду на вагу позиції МВФ у нинішніх обставинах політикам, які обстоюють національні інтереси України, потрібно скористатися нею, щоб провести таку земельну реформу, яка буде найвигіднішою для всієї країни.
МВФ виступає за максимально ліберальний ринок землі, однак відкритий до пропозицій і готовий підтримати адекватні обмеження. Більше їх буде чи менше — відповідь на це питання з’явиться в процесі переговорів та політичних торгів. Але для того, щоб встановити обмеження, які відповідатимуть інтересам українців, потрібно розуміти, чого саме ми хочемо від реформи. На сьогодні це головне питання, відповіді на яке немає. Бо немає сенсу проводити земельну реформу просто заради неї самої, або тому, що в більшості цивілізованих країн є ринок землі, або тому, що ми потребуємо грошей, за які від нас вимагають відповідних змін. Земельне питання, та й питання аграрних відносин загалом, надто стратегічне, щоб вирішувати його з короткострокових мотивів. Але цими мотивами слід скористатися так, щоб вирішити зазначене питання якомога швидше й на користь українців.
Дивіться також: Бізнес на землі
Є багато політиків, котрі обстоюють національні інтереси українців, але не розуміють, яка саме реформа їм відповідає найбільше. Вони ставлять перед собою та іншими питання: що треба зробити, аби результат був якнайкращим? Але у відповідь чують типові аргументи прихильників статус-кво чи лібералів. Пропозиції перших погані, пропозиції других не найкращі. В інформаційному просторі виникає дефіцит аналітичного обґрунтування необхідності земельної реформи та її якості, необхідної для забезпечення національних інтересів усієї України. У таких умовах готують проекти земельної реформи. Якщо не усунути цього інформаційного дефіциту й не розтлумачити людям, що нам потрібно від земельної реформи, то в найкращому разі суспільство просто не підтримає реформу, продемонструвавши це на виборах, а в найгіршому — соціальне напруження й невдоволення переростуть у відкритий протест. Цього хотілося б уникнути.