Костянтинівка, або в народі Констаха, — це місто на межі, що розділяє фронт і тил. Перевантажний пункт для волонтерів і бійців та депресивне місто для цивільного населення, для якого закриття останніх заводів (а діяло їх свого часу понад 26) стало вироком. Вироком, а також стимулом розбудувати щось нове. Війна стала таким собі каталізатором, пройшлася струмом всіма сферами життя й суспільними прошарками. Відтепер у Костянтинівці з’явився новий суспільний клас — активна громадськість, що відроджує парки й закинуті кінотеатри, створює вільні простори, допомагає охочим почати дрібний бізнес, організовує фестивалі тощо.
А також саме громада стала ініціатором появи першого в місті храму Київського патріархату.
Читайте також: Обстріли під Торецьком: немає спокою ні живим, ні мертвим
Свято-Стрітенський храм будувався з прицілом на Московський патріархат. Але коли будівництво було завершено, уже тривала війна, і громада вирішила, що церква належатиме до КП. До розпаду СРСР у місті взагалі не було жодної церкви.
«Історія цієї церкви починається з 2011 року. Спочатку вона була зареєстрована як громада Московського патріархату, — розповідає настоятель протоієрей Костянтин Кузнєцов, обласний благочинний Донецької єпархії УПЦ Київського патріархату, волонтер та за сумісництвом капелан 90-го батальйону 81-ї аеромобільної бригади. — Але після звільнення північної частини Донбасу, після деокупації люди побачили, чим займалися священики Московського патріархату, побачили ці склади зброї в тих-таки Слов’янську, Краматорську, чим займалася та сама Святогірська лавра, як вони благословляли бойовиків, і було рішення громади Свято-Стрітенського храму, що церква належатиме тільки до помісної української православної церкви Київського патріархату, тієї церкви, яка молиться за українську землю, за наших захисників і за нашого патріарха, предстоятеля української церкви — не зарубіжної, а тієї, яка тут, в Україні».
До церкви приходять бійці. Просять благословення, вінчаються, хрестять дітей… Біля церкви — пам’ятний знак загиблим воїнам. Активісти кажуть, що за роки війни в боях за Україну полягло троє мешканців міста.
«Пам’ятник загиблим бійцям відкрили, — коментує голова еколого-культурного центру «Бахмат», журналіст костянтинівської газети «Провінція» Володимир Березін. — Відкривали з помпою, був губернатор… А ми казали: «Будьте обережні!». Бо на початку він мав інакший вигляд, зверху тут був червоно-чорний прапор. Його розламали буквально за тиждень після відкриття. Поліція обіцяла провести розслідування, але ніхто нічого не проводив. Пам’ятник встановили хлопці — учасники АТО з нашого міста своїм коштом. На ранок відновили, але інформація вже пішла від Донецька до Владивостока, мовляв, на Донбасі всі ненавидять прапор «Правого сектору».
Березін переконаний, що мешканці Донбасу зрадили природу, занапастивши екологію заводами, а також Бога, тому що ніде більше не було знищено стільки храмів, як тут: «Костянтинівка — 120 тис. населення. Жодного храму не було при радянській владі!».
Війна за душі прихожан часом не менш запекла, аніж та, що ведеться на лінії розмежування. Протоієрей Костянтин розповідає, що за храм досі тривають суди: «Вони не полишають надії повернути собі Свято-Стрітенський храм. Ми думаємо, що їм цього не вдасться навіть після того, як так звані українські суди виносять рішення проти України й іменем України повертають громаду, яка має право за законом сама вирішувати, до якої конфесії належати. І вони визнають це рішення незаконним, і знову рішення суду повертають громаду до Московського патріархату. Ми судимося далі, дійдемо й до Європейського суду. Якщо всі рішення прости нас, ми знаємо, що з нами Бог, з нами люди й з нами наші захисники. Саме в цей час, думаю, ніхто, ніякий Московський патріархат сюди не прийде».
Читайте також: Чужий міф як убивця
Зараз у Костянтинівці близько 10 храмів. Серед них один Київського патріархату й один греко-католицький. Усі храми сучасні, без жодного натяку на старовину. Протоієрей розповідає, що більшість священиків Київського патріархату Донеччини, як і він, є капеланами. Каже, щонеділі сюди сходиться близько півсотні прихожан, а на свята на кшталт Великодня — майже 2 тис.
Храм збудований у стилі українського бароко, і його настоятель охоче проводить «екскурсію», ознайомлюючи гостей із найвизначнішими святинями: «Ікона великомучениці Варвари, її нам передав Святійший Патріарх Філарет, але він її передав нашій парафії не особисто — вона належить батальйону «Донбас-Україна», і вже комбат Власенко (Філін) передав нам на збереження, він є парафіянином нашої церкви. Ця ікона пройшла багато. Ці дві ікони мають більше духовну цінність, ніж матеріальну, вони теж пройшли війну. Вони були в капличці — бійці винесли із каплички з Іловайська».
Читайте також: Піски-2: хто ж знав, що нас так поділять
Зсередини стіни церкви розписані сценами, пов’язаними з історією України та з хрещенням Київської Русі. Володимир Березін розповідає, що громадськість хоче, аби храм був включений до реєстру пам’ятника культури місцевого значення.
Під вечір людей меншає. Поодинокі прихожани заходять до храму і ставлять свічку. Тиша створює особливий затишок і легкість. Прикметно, що служби тут правляться українською мовою.
При храмі діє недільна школа, котру відвідує близько 20 дітлахів.
«З дітьми Костянтинівки відвідували Київ, Святійшого Патріарха Філарета, — згадує священик. — Спонсор поїздки — наша громада. Це було торік на Різдво. Діти приїхали, заколядували до Патріарха. Патріарх, котрий сам із Донеччини родом, заплакав, коли почув, як діти колядують. І там було символічно, Патріарх зауважив, що ми приїхали, заколядували, і приїхали діти з Львівської області. Він каже: «Тут Схід, тут Захід, все! Більше нічого не треба!».
Що ближче до лінії розмежування, то гостріше відчувається протистояння, то складніше триматися формули «яка різниця». Хоча й недовго, але Костянтинівка побувала під окупацією — і це, імовірно, справило на пасивну громадськість неабиякий терапевтичний ефект. А на війні роль церкви зростає.
Як і саме місто та громадськість, церква й собі міняється, стаючи, у хорошому сенсі, сучаснішою, відкритішою, ближчою до людей.