Це не позиція «яструбів», які проти врегулювання конфлікту, а об’єктивна реальність. Повідомлень про ймовірне виведення російських військ не чути, як не чути й сталого припинення вогню. Адже Росія не виконала повністю свого стратегічного завдання — повернення України до власної сфери впливу. І, на відміну від цивілізованих держав, Москва не шукає компромісів у стилі win-win, а захищає виключно свої інтереси. Понад те, процеси, які відбуваються поблизу українсько-російського кордону, натякають, що російське військово-політичне керівництво має різні варіанти досягнення поставленої мети, зокрема й у військовий спосіб.
Наша відповідь
Чи готова до такого повороту Україна? За роки війни ми точно стали сильнішими. Збройним Силам вдалося провести принаймні частину реформ, які підвищили боєздатність війська. Забезпечення стало кращим, поволі на позиціях з’являються нові зразки озброєння і техніки, значно посилилася бойова підготовка. Так, у 2018-му було проведено близько 30 бригадних, понад 1300 командно-штабних, майже 300 батальйонних та 14 льотно-тактичних навчань, ще понад 200 штабних навчань з органами військового управління. Танки їздять, артилерія стріляє, літаки літають. За даними Міноборони, це на 20% більше, ніж попереднього року, годі вже й казати про довоєнні часи, коли більшість навчань відбувалася на папері, а техніка ніколи не виходила з парку. За 2019-й остаточних цифр ще немає, однак навряд чи вони відрізнятимуться в менший бік. Така інтенсивність має як позитивний, так і негативний ефект. Поруч із кращим рівнем підготовки є й банальна втома військових від заданого темпу та накопичення невирішених сімейних і соціальних проблем, що призводить до звільнень і кадрового голоду в ЗСУ.
Читайте також: Мир на умовах капітуляції
Поступово в ЗСУ опановують новітні методи та інструменти підготовки: у навчальних центрах з’являються сучасні тренажери для військової техніки, системи імітаційного моделювання JTACS, а також засоби для імітації бойових дій типу МILES або Lasertag, цивільний аналог якого відомий відвідувачам великих розважальних центрів. Це дає можливість не лише максимально наблизити навчання до реальних умов бою і при цьому заощадити на ресурсах, а й підвищує взаємосумісність нашого війська з партнерами по НАТО. Адже більшість міжнародних навчань Альянсу, у яких бере участь Україна, проводиться з використанням саме таких систем. Наприклад, згадані комплекси задіяні на навчаннях Saber Junction чи Rapid Trident. Однією з особливостей останніх років є активне залучення до військових навчань резервістів.
При чому не тільки щоб побігати з автоматом, а й на вищому оперативному рівні. Наприклад, їх залучали до нещодавніх командно-штабних навчань «Козацька воля-2019». Це дає можливість резерву зберігати свої навички, здобуті за роки служби або під час АТО/ООС. Оскільки це відносно нове явище, то в організації цих зборів досі лишається багато проблемних питань. Насамперед ЗСУ не мають дієвих механізмів впливу на потенційного резервіста й, що важливіше, на його працедавця. Далеко не всі можуть собі дозволити бути відсутніми на роботі кілька тижнів, хоча це й компенсується з боку держави. І, на відміну від мобілізації, відповідальності за відмову не передбачено. Така ситуація призводить до того, що чимало колишніх військових не може взяти участі в зборах, натомість військкомати змушені добирати кількість зі шкодою для якості. Крім того, досі не ухвалені зміни до нормативних актів про службу в резерві, які зробили б її привабливішою для колишніх військових (збільшення матеріальної мотивації) та їхніх працедавців (податкові пільги).
Чого чекати
Варто зазначити, що поки ми передаємо свій бойовий досвід партнерам по Альянсу та підвищуємо з ними взаємосумісність, так само діють і наші сусіди. Наприклад, одне з головних завдань навчань, які ЗС Росії проводять із білорусами, — передача бойового досвіду (який РФ набула на Донбасі та в Сирії) й уніфікація застосування сил. Так, нещодавно на полігоні поблизу селища Муліно, що в Нижегородській області Росії, відбулися спільні оперативні навчання «Щит Союзу-2019» за участю ЗС РФ та РБ. За їхнім сценарієм, сили союзників мали звільнити місто, захоплене терористами, і перейти в контратаку. У принципі нічого надзвичайного, це стандартна програма майже всіх російських та західних навчань. Однак були й певні «родзинки», які дають змогу припустити, до чого саме готуються в Кремлі.
Читайте також: Хто воює проти нас? 1-ша та 3-тя омсбр сепаратистів
По-перше, ішлося про фактичне підпорядкування білоруських військових росіянам. Наприклад, 1-ша танкова армія отримала під своє командування білоруську механізовану бригаду. Білоруська авіація прикривала російську піхоту й танки, а розрахунки БПЛА ЗС РБ видавали цілевказання на російську артилерію. До речі, уперше білоруси приїхали зі своїми нещодавно модернізованими танками Т-72Б3, які нині є стандартними для російської армії. Усім цим керували за допомогою російського комплексу розвідки, управління та зв’язку «Стрілець», а білоруси на додаток до нього ще й розробляють автоматизовану систему ухвалення рішень. Командування обох країн заявило, що під час навчань узгоджуються й деякі законодавчі моменти, щоб у майбутньому нормативні акти щодо застосування військ двох країн були однаковими.
По-друге, задіяні сили й техніка не зовсім схожі на класичну антитерористичну операцію, адже в навчаннях узяли участь РСЗВ типу «Смерч» та «Ураган», важка вогнеметна система ТОС-1А «Солнцепёк», артилерія, танки, бойова, транспортна та безпілотна авіація, засоби РЕБ та Сили спеціальних операцій. Після звільнення міста війська перейшли в повномасштабний наступ з авіа- та артударами, танковими атаками тощо. При цьому, зокрема, відпрацьовувалося й подолання водних перешкод технікою в непідготовлених інженерними військами ділянках. Тобто під офіційною легендою навчання союзники насправді тренувалися швидко перекидати сили з однієї країни в іншу та спільно йти в наступ. Куди буде спрямований цей наступ, можна тільки гадати. Але слід сказати, що в серпні цього року в окремих російських Telegram-каналах намагалися поширити фейкові новини про підготовку Києва до провокацій у прикордонних із Білоруссю районах. Для цього Київ начебто набирав радикалів із бойовим досвідом і приховано готував їх до диверсій. Чи зможе це стати casus belli для РФ у дусі операції «Консерви» в Глейвіці — питання риторичне для країни, якій у принципі жодні приводи для війни не потрібні. Але цілком не можна виключити варіант такого собі «примушення до миру» в стилі 2008 року після атаки на білоруські міста «терористів-радикалів».
Утім, не лише Білорусь може стати плацдармом для російського наступу. ЗСУ відпрацьовують й інші можливі варіанти наступу з боку РФ. Це і повітряні та морські десанти на Півдні з території окупованого Криму, і класичний наступ механізованих підрозділів на Північному Сході, і «дует» сил ЗС РФ і «ДНР/ЛНР» (тобто частини сил Південного ВО тих самих ЗС РФ). У такому разі нашу країну очікує кілька днів авіаударів авіацією та ракетами, а після знищення ППО та основних систем управління — наземна операція. Основні напрямки ймовірної атаки Кремля збігатимуться з бажаними військово-промисловими об’єктами, які потрібні Москві для повноцінного розвитку власної армії в умовах санкцій. Наукові та виробничі потужності Харкова й Дніпра, військові заводи Херсона та Миколаєва, доступ до Північнокримського каналу, вихід у Чорне море з Одеси — ось неповний список «трофеїв». Відповідно це певним чином повторюватиме проект «Новоросії», яка включала в себе Харківську, Запорізьку, Миколаївську, Дніпропетровську, Одеську та Херсонську області. Це можна назвати програмою-максимумом. Отже, варто чекати наступу з окупованих територій Донбасу, Криму й Харківського напрямку з одночасним блокуванням українських сил в Азовському та Чорному морях.
Повідомляти про всі розрахунки українського командування на сторінках журналу не можна. Утім, об’єктивний аналіз показує, що ЗСУ в їхньому нинішньому стані не зможуть протриматися більше ніж три-чотири тижні. При цьому російським військам буде завдано певних втрат. Але з огляду на їхній загальний потенціал ці втрати не стануть критичними й дадуть змогу виконати стратегічне завдання, хіба що з корективами щодо термінів. Наразі українська система ППО навряд чи зможе витримати, не кажучи вже про те, щоб відбити масований удар, а надто коли йдеться про новітні високотехнологічні дистанційні засоби нападу, як-от «Кинжал» чи «Калибр». На цей факт треба зважати без хибного шапкозакидання.
Читайте також: Стагнація чи прогрес?
Водночас, згадавши про повітря, можна припустити, що на землі наші військові мало чим поступаються сухопутним військам Росії. У цьому аспекті важливими будуть готовність системи оборони та, звичайно, кількість і склад сил. Ще одним значущим аспектом є функціонування системи територіальної оборони в Україні. Поки що її можна назвати ефективною з великою натяжкою, зважаючи на організаційні проблеми під час зборів і рівень матеріального забезпечення, що не відповідає наявним загрозам. Чи з’явиться в Україні рух опору в разі окупації зазначених вище областей? Скільки часу ці партизани зможуть вести диверсійні дії, на який час їм вистачить боєприпасів та іншого забезпечення? Чи є якийсь план дій на випадок, якщо більша частина боєздатної армії буде розбита в спробі стримати агресора? Що ми оголошуватимемо після цього: капітуляцію чи мобілізацію?
Чи матимуть люди взагалі бажання боротися в умовах активної інформаційно-психологічної обробки? Адже якщо застосування кінетичних засобів війни Росія поки що обмежує окупованою частиною ОРДіЛО, то для кремлівської пропаганди перешкод практично не існує по всій території нашої держави. І цю компоненту гібридної війни Росія не припинила ані на мить, байдуже хто там став на чолі країни. Це підтверджують нещодавні інформаційно-психологічні акції проти ЗСУ та України: фейк із блогом від імені нібито командувача американського контингенту на Яворівському полігоні, фейк про стягування великої кількості техніки до українського кордону (тоді були використані кадри пересування російських підрозділів 150-ї мотострілецької дивізії в межах навчань «Центр-2019»), фейк про нібито вбивство польським солдатом свого українського колеги під час міжнародних навчань Rapid Trident-2019. Тиск російських пропагандистів не припиняється.
Так само не надихає й певна плутанина серед державного керівництва. Коли важливі для суспільства речі або довгий час не коментують, або видають протягом одного дня кілька різних версій, як було з коментарями щодо формули Штайнмайєра від міністра закордонних справ Вадима Пристайка. Або коли з’являється низка новин спочатку про відведення сил, а потім про його скасування або відтермінування, чи про зняття пільг з військових. Це надзвичайно деморалізує не лише військове командування, а й звичайних бійців, і є надзвичайно зручним полем для російських маніпуляцій.
Набратися сили
Що можна зробити в такій ситуації? По-перше, визнати наявність проблеми без сліпої віри, що зараз про все вдасться домовитися «десь посередині». По-друге, розвивати власні Збройні Сили. Можна цілком справедливо пишатися новітніми розробками української оборонної промисловості, як-от «Нептун» чи «Вільха». Але поки що це будуть одиничні екземпляри для парадів або випробувань, користі від них мало. Потрібно нарощувати виробництво високоточної дистанційної зброї стримування та забезпечувати її достатньою кількістю боєприпасів. Події 2014 року показали, що вміле застосування навіть такої відносно застарілої ракети, як «Точка-У», може серйозно вплинути на просування агресора. Ефективними слід вважати наявні та перспективні ударні БПЛА, які Україна придбала в Туреччини, а тепер планує виготовляти спільно з нею. Однак розрахунки цих дронів потребують інтенсивної підготовки, щоб вийти на максимальну спроможність. Усе це серйозний тягар для бюджету, тому якщо ми хочемо мати сучасну й високоефективну армію, то Україна має й надалі проводити реформи в економіці. Третім фронтом має стати дипломатичний, попри нещодавні проблеми про нього не можна просто так забути.
Інакше в разі будь-яких агресивних дій із боку сусіда ми можемо не отримати навіть deep concern від західних партнерів, не кажучи вже про летальну зброю. Так, ми маємо повернення Росії до ПАРЄ, активізацію Кремля в справі MH-17, тиск Москви на європейські країни, зокрема Францію та Німеччину, скандал із розслідуванням діяльності Гантера Байдена в Україні. Але це означає тільки те, що треба подвоїти зусилля наших дипломатів. До того ж є ціла низка країн в Африці та Близькому Сході, які можуть стати корисними для України, але відносини з ними вибудовуються за залишковим принципом. Вони не пришлють нам «Абрамси», але здатні вплинути на економічний розвиток. Адже поруч із суто політичним впливом не менш важливе й активне залучення міжнародних інвесторів до нашої держави. Звичайно, самі собою IKEA чи Starbucks війни не виграють, але інтересами країни, у яку не вкладено власні гроші, теж ніхто не перейматиметься. Отже, наявність великих міжнародних проектів в Україні може стати певним запобіжником, бо Захід у разі чого захоче захистити свої інвестиції. У цьому випадку гроші важливіші за цінності, хай як це звучить. З огляду на внутрішні процеси в Україні та міжнародну ситуацію реалізувати ці кроки буде непростим завданням. Водночас ніхто й не казав, що вигравати війну в сильного противника — це легко. Si vis pacem — para bellum.