Що виявили епохальні події передусім у нас самих? Чого ми не знали про себе?
Для початку стало зрозуміло, що ми існуємо. До того, буквально «за п’ять хвилин» до Майдану, не лише серед тупих (як писали в радянські часи, «зоологічних») українофобів, а й серед послідовних, переконаних патріотів лунали у хвилини відчаю сумніви в суб’єктності українців як нації та України як держави. Мовляв, не відбулися. Failed, бачите, state. Тепер зрозуміло, що відбулися, навіть непомітно для себе самих. Можна сперечатися щодо якості тих чи інших проявів цієї суб’єктності, але загалом вона нічим не поступається іншим європейським народам, навіть тим, які мають незалежність не одне століття. Не я перший і не щойно сформулював, що ми завдячуємо путінській Росії самоусвідомленням. Я й не претендую на прозріння, просто перераховую.
Так само з’ясувалося, що існує суспільство. Навіть громадянське суспільство. Можливо, не варто перебільшувати його масштаби та впливовість: кількість небайдужих громадян у повному розумінні цього слова, які готові жертвувати заради спільної справи своїм спокоєм, часом, здоров’ям і чесно заробленими грошима, а не лише співчувати з дивана, завжди й скрізь обмежується кільканадцятьма відсотками. Але в нас донедавна ніхто не те що не сподівався його побачити, а навіть не підозрював, де шукати.
До речі, виявилося, що в нас є армія. Це взагалі сюрприз. Наступниця тієї, Червоної армії, яка від самого свого початку існувала заради реалізації безумних фантазій імперських маніяків і була розрахована на те, щоб не жаліти своїх солдатів, вона не те що не модернізувалася після розпаду імперії, а, здавалося б, лише занепадала у своєму маразмі й розкраданні всього, що можна було розкрасти. Понад те, була ніби майданчиком для негативного кадрового відбору, до того ж нафарширована понікуди ворожими агентами. Аж раптом виявилося, що, попри очікуваний маразм окремих ланок, керівників і виконавців, попри жалюгідне оснащення, попри очевидну недосвідченість і неузгодженість, вона здатна тримати удар, учитися на власних помилках, розвиватися й зрештою перемагати противника, який у багато разів краще озброєний, відгодований і тренований, не кажучи про кількісну перевагу. Я кажу саме про кадрові збройні сили, бо добровольчі підрозділи — то окрема несподіванка.
Далі: хтось із подивом дізнався, а хтось із полегшенням переконався, що ми таки не Росія. Настільки не Росія, що навіть не віриться. Список розбіжностей може зайняти не одну сторінку, і кожна з них такою мірою не на користь сусідки, що навіть незручно порівнювати, щоб не наразитися на звинувачення в шовінізмі, нацизмі, расизмі та інших смертних гріхах.
Читайте також: Нова точка відліку
Нарешті відкрилося, що в нас є герої. Справжні, не вигадані, не сконструйовані на потребу політичному моментові. Ми поводимося з ними не лише негуманно, а й безгосподарно: крім Надії Савченко та Олега Сенцова навряд чи середній українець згадає когось без підготовки. І тих, хто нагороджений усілякими відзнаками, і тих, хто ніяк не дочекається або вже ніколи не дочекається, щоб Батьківщина про нього згадала.
На цьому, власне, позитив закінчується. Бо війна не дає змоги уникнути суворого розуміння того, що Україна та українці — надзвичайно інфантильне утворення. Політичний клас у цілому безвідповідальний, бізнес загалом думає короткими проміжками часу, значна частина населення наївна й бачить світ у координатах позаминулого століття. Величезні групи співвітчизників зайняті в «чорних» і «сірих» різновидах господарської діяльності — від принципового ухиляння від податків до відверто кримінальних промислів на кшталт контрабанди або стихійного видобутку корисних копалин. «Громадяни» (тепер уже в лапках) обирають популістів тільки заради того, щоб невдовзі їх люто ненавидіти.
Починати лікувати дитинство в головах доведеться передусім через усунення браку комунікацій. Ті слабкі та ізольовані осередки соціально відповідальних громадян (знову без лапок), які мали би бути скелетом повноцінного, ефективного, дієвого суспільства, повинні об’єднуватися у своїх діях або принаймні дізнаватися про існування одне одного. Інакше «еліти» знову все прос…ть і країна стане не адміністративно, а за своєю суттю частиною тієї імперії, з якою воює.