Відтінки сірого. «Поговорімо про Ізраїль» Деніела Сокача

Культура
27 Жовтня 2023, 17:58

Не так давно у видавництві «Лабораторія» вийшов український переклад чудово ілюстрованого путівника «для допитливих, розгублених та обурених» під назвою «Поговорімо про Ізраїль» авторства американця єврейського походження Деніела Сокача. Нагадаю, що 7 жовтня на Ізраїль напав ХАМАС, випустивши тисячі ракет і снарядів, убивши приблизно 600 ізраїльтян і взявши в заручники 200 цивільних. Тоді ж уряд Біньяміна Нетаньягу, якому ще треба буде пояснювати, як терористи змогли потрапити на територію Ізраїлю, заявив про посилення атак на Сектор Гази, унаслідок якого вже загинуло більш як 5 тисяч палестинців. І це ще до наземної операції, яка може забрати десятки тисяч життів і перетворити локальний конфлікт на світовий. Читаючи всі ці новини, поставмо собі запитання: а чи буде колись знайдене хоч якесь мирне врегулювання багатолітнього протистояння між ізраїльтянами та палестинцями, яке б урахувало національні прагнення обох народів? Під час чергового жахливого кровопролиття в історії Ізраїлю / Палестини варто згадати не тільки трагічну долю цього регіону, а й історію єврейського народу. Путівник за авторством Сокача намагається намацати крихкий ґрунт миру на перетині інтересів сіоністів, релігійних ортодоксів і євреїв, які асимілювали в Палестині, і їхніми сусідами (або корінними мешканцями) арабами й палестинцями.

Не будемо забувати, що автор книжки — головний виконавчий директор Фонду Нового Ізраїлю (NIF), найбільшої неурядової організації, метою якої є досягнення демократії та рівності для всіх євреїв. Сокач пише про себе так: «Я — продукт ліберальної громади американських євреїв». Щодо книжки, то вона доволі таки свіжа, її англомовний оригінал вийшов у світ 2021 року в Нью-Йорку. І хоча її написав єврей, вона відрізняється об’єктивним і незаангажованим поглядом на ситуацію на Близькому Сході, а саме в Ізраїлі / Палестині. Це ще раз доводить, що є різні євреї, які по-різному ставляться до своєї історії та до всього, що сьогодні відбувається на Святій Землі. Автор вважає, що обидва народи (як палестинці, так і євреї) мають право на землю, за яку вони борються вже століття. «Вони обидва обмануті рештою світу, одне одним і кожен сам собою». На думку Сокача, усі — і палестинці, і ізраїльтяни — повинні мати рівні права й гарантії безпеки. Автор має на меті показати, що «коли мова йде про Ізраїль, немає чорного й білого. Ізраїль — це завжди сіре».

Читайте також: Від класичної війни до тероризму: «Терор з повітря» Петера Слотердайка

Книжка поділена на дві частини: історичну та ідеологічну. У першій частині «Що відбувається?» на 200 сторінках Сокач описує ідею Ізраїлю від біблійних часів (приблизно з XX століття до нашої ери) і до наших часів (прем’єрство вже згаданого Біньяміна Нетаньягу). Тут автор знайомить читача з деякими ключовими поняттями, ознайомлює з історією Ізраїлю, а також географією, історією та характером конфлікту на Святій Землі. У другій частині книжки «Чому Ізраїль доводить людей до сказу?» автор заглиблюється в найважливіші та суперечливі, емоційно забарвлені теми, що характеризують сучасний Ізраїль і є маркерами його проблем. Наприкінці додатком іде корисний «Словник термінів конфлікту», у якому автор розбирає деякі заплутані ключові політичні й не тільки терміни (Голанські висоти, Західний берег річки Йордан, Зелена лінія, інтифада, ішув, Накба, сіонізм і десятки інших), їхнє походження та практичне використання.

Щодо історії єврейсько-палестинських відносин відразу скажу, що це довга й заплутана історія, у якій треба розбиратися дуже довго, вправно й детально. Я не переказуватиму цей розділ, тому що мій огляд книжки розтягнеться на десятки сторінок. Зазначу лише те, що автор передусім акцентує на релігійних коренях ідеї «Ізраїль». Саме на буквальному сприйнятті сакральних текстів і побудована ідея сіонізму (віри в те, що єврейський народ має повернутися на свою споконвічну батьківщину — на землю Сіон — сучасний Ізраїль). Автор починає з оповіді про Землю обітовану (Ханаан), про яку йдеться спочатку в біблійній книзі Буття і далі в книзі Ісуса Навіна. За однією версією, це всі землі від Нілу до Євфрату, а за іншою — лише територія сучасного Ізраїлю та Палестини на Західному березі й у Газі. Як бачимо, уже навіть початок цієї історії складаний і сірий. Серед теологів і біблеїстів тривають суперечки щодо меж Святої Землі. Протягом багатьох століть євреї, що заселяли Землю Ізраїльську, розуміли, що їхній зв’язок з місцем, де вони жили, тягнеться аж до обіцянки, що її дав Господь Аврааму в книзі Буття 15:18: «Потомству твоєму Я дав оцю землю». Далі буде втеча від голоду в Ханаані, історія Якова, Йосипа, вихід з Єгипту за посередництвом Мойсея, блукання Синайською пустелею та повернення до Святої Землі приблизно в XIII столітті до нашої ери. Згідно зі священними текстами (Танаху), які більшість євреїв вважає справжньою історією свого народу (і вивчає за ними історію в школах), цар Давид заснував Юдейське царство зі столицею в Єрусалимі. Далі були полон і вигнання від вавилонян та персів. Повстання Макавеїв проти держави Селевкідів. Римська окупація. Будівництво другого Храму в Єрусалимі царем Іродом. Прихід Ісуса Христа. Руйнування Єрусалиму в 70 році. Переїзд рабинів до міста Явне, що на узбережжі Середземного моря. Перейменування римлянами Єрусалима на Aelia Capitolia (Елія Капітоліна), заборона входу євреїв у Єрусалим тощо. Не подумайте, що перед вами релігійна книга про історію Ізраїлю / Палестини. Це лише кілька сторінок тексту першої її частини. Вона насичена подіями, датами, фактами. Усе це просто неможливо переказати, а запам’ятати — і поготів.

Важливо зазначити, що між 70 роком нашої ери та кінцем XIX століття на Землі Ізраїльській залишилися невеликі єврейські громади, а саме масове повернення євреїв відбулося лише через дві тисячі років. Постійна присутність євреїв, хай і незначної кількості, на Землі протягом двох тисячоліть, свідчить про те, що Земля ніколи не була порожньою та безлюдною, як це часто уявляється. Розвіяні вітром євреї переважно іммігрували через Північну Африку та Малу Азію до Європи. І хоч куди вони йшли, скрізь утворювали громади й протягом історії становили для християн теологічну проблему. 1939 року, напередодні Другої світової війни, коли євреї з Європи близько підійшли до Катастрофи, у Палестині проживало вже майже пів мільйона євреїв і мільйон арабів.

Сефарди, ашкеназі, культура їдиш, реформістський юдаїзм, Бундт (як явище єврейського соціалістичного руху). До речі, поява й розвиток сучасного Ізраїлю — це більшою мірою заслуга євреїв, які сповідували ліві та соціалістичні принципи. Автор наскоком проходиться по всіх ключових явищах і темах і вводить читача в неспокійне XX століття, коли Палестина, яка тоді ще була південною провінцією Османської імперії, зіштовхнулась із сіонізмом. Постать Теодора Герцеля, справа Дрейфуса, Британський мандат на тимчасове управління Палестиною, відомий лист Артура Джеймса Балфура, створення «Хагади» (оборони), поява лівого соціалістичного сіонізму, армія оборони Ізраїлю (АОІ), «Іргун» (Національна військова організація), яка в майбутньому стане правою політичною партією «Лікуд». Усе це автор розбирає, «пережовує» і підносить читачу в стислому, але захопливому вигляді.

Голокост, під час якого вбили шість мільйонів євреїв, хоч і не був причиною виникнення сіоністської ідеї, найімовірніше, обумовив її втілення. Автор пише, що «Ізраїль був хорошою ідеєю — або принаймні ідеєю, що виникла через гостру, критичну необхідність». На момент створення Ізраїлю, зазначає Сокач, у єврейського народу не було кращого варіанту. Корабель «Exodus 1947» з понад 4,5 тисячами єврейських пасажирів на борту. Підрив єврейськими радикалами готелю «Цар Давид». 1947 рік, коли населення Палестини складає понад 1,8 мільйона осіб (третина євреїв, в дві третини — араби). Теракти з боку арабів у самому центрі Єрусалима. Як відповідь — різанина в арабському селищі Дейр-Ясін, де єврейські збройні угруповання («Іргун», «Лехі») вирізали від 100 до 250 осіб, переважно жінок, дітей і чоловіків літнього віку. Нарешті Давід Бен-Ґурон проголошує 14 травня 1948 року нову державу Ізраїль в Ерец-Ісраель (Землі Ізраїльській). Далі буде перша арабо-ізраїльська війна, яка закінчиться підписанням угодою про перемир’я 1949 року. 700 тисяч палестинців будуть вигнані або самі залишать свої домівки на територіях, які тепер належать Ізраїлю. Буде проведена демаркаційна лінія, відома як Зелена лінія (міжнародно визнаний кордон Ізраїлю). Палестинські араби назвуть цю війну «Накба» («Катастрофа»), бо вони втратять свою землю.

Читайте також: Між тілом і розумом. Бенджамін Мозер «Зонтаґ. Життя і творчість»

Далі ще цікавіше, ще трагічніше, ще суперечливіше. Автор ставить запитання: то що ж трапилося із 700 тисячами палестинців, які добровільно виїхали або були виселені з Держави Ізраїль? Хтось подався до Трансйорданії (сьогодні це Йорданія), до Західного берега, Лівану, Сирії, Єгипту та підконтрольної останньому Гази. Палестинська діаспора сьогодні складає понад п’ять мільйонів «нащадків» біженців 1948 року. Вони розкидані по всьому світу, так само як і євреї. І це я ще нічого не сказав про Шестиденну війну 1967 року, ОВП, ФАТХ та Ясіра Арафата, Війну Судного дня 1973 року, Ґолду Меїр, Шимона Переса, Менахейма Беґіна, Аріеля «бульдозера» Шарона, війну з Ліваном, «Хезболлу» («Партію Бога»), операцію «Мойсей», першу палестинську інтифаду 1987 року (повстання громадського непослуху без ножів та рушниць, лише з камінням), мирну угоду між євреями та палестинцями в Осло, убивство єврейським радикалом лівого лейбориста прем’єра Ізраїлю Іцхака Рабіна, перемогу ХАМАСу 2007 року й контроль Гази, епоху Бібі (Нетаньягу) як відступ від демократії, загрозу з боку Ірану, епоху Трампа як період безумовної підтримки Америкою найрадикальніших політичних кроків Ізраїлю.

Під час читання книжки виникає враження, що події, дати, абревіатури ніколи не закінчаться. Аж раптом автор переходить до другої частини, де ставить абсолютно влучне запитання: «Чому Ізраїль доводить людей до сказу?». Передусім через конфлікт між палестинцями та ізраїльтянами, які більшою мірою не визнають претензій одні одних на Святу Землю. Сперечаються, чия правда правдивіша. У хід ідуть будь-які дії та аргументи, зокрема насильницькі. Так Ізраїль зводить гігантський археологічний комплекс, прагнучи утвердити свої претензії на весь Єрусалим. Однак багато сучасних ізраїльських поселень збудовані на руїнах арабських сіл і містечок. Як євреї, так і палестинці відчувають із цим місцем надто сильний зв’язок, який не може просто так зникнути. Щодо поселень, які Ізраїль будує впродовж багатьох років на анексованих територіях, то майже всі країни, крім Ізраїлю, вважають їх незаконними. Звісно, Ізраїль оскаржує це, аргументуючи свою позицію історичним зв’язком євреїв із цією територією, але навіть попри шалену підтримку Ізраїлю США, як Республіканська партія (до часів Трампа), так і Демократична партія з 1967 року не приймають ніяких аргументів і називають поселення «незаконними», «нелегітимними» та «перешкодою до миру».

Важливим залишається питання арабів Ізраїлю. Якщо Ізраїль — єврейська держава, чи може він бути демократією? Чи може Ізраїль гарантувати рівні права для всіх своїх громадян? 156 тисяч арабів залишилися 1948 року й потім отримали громадянство на території, де була утворена держава Ізраїль. Але вони були (і лишаються) проблемою для Ізраїлю. Це й не дивно, бо в засновному документі (Декларації незалежності Ізраїлю) ішлося про захист єврейського народу й вірність ідеалам рівності, свободи, справедливості та дотримання міжнародного права. Хоч араби отримали громадянство 1948 року, Ізраїль усе одне ввів воєнний стан на територіях, де проживала найбільша їхня кількість. Так вони жили до 1966 року, коли вже отримали рівні привілеї з усіма громадянами країни. 1967 року Ізраїль узяв під контроль мільйони мирних палестинців із Західного берега, які не є громадянами, не мають права голосу й на яких усе ще поширюється дія військового закону. Арабів Ізраїлю називають по-різному: палестинські ізраїльтяни, палестинські громадяни Ізраїлю, палестинці в Ізраїлі, палестинці з ізраїльським громадянством, арабські громадяни Ізраїлю, арабські ізраїльтяни та арабські араби. Станом на 2019 рік в Ізраїлі проживало 1,9 мільйона арабів (більш ніж 20 % загального населення Ізраїлю). Це немало, і саме тому Ізраїль балансує між двома полюсами ізраїльської ідентичності: єврейською державою та демократичним суспільством. Офіційно, пише автор, араби мають такі самі права та привілеї, що і євреї. Можуть працювати в різних професіях, бути суддями, членами Кнесету тощо. Але є і інша сторона медалі: «Бути не-євреєм у країні, створеній для захисту й добра єврейського народу, — неабияке випробування». Сьогодні є так званий Закон про національну державу, який має на меті утвердити статус Ізраїлю як єврейської держави й нагадувати арабам, що вони на цій землі насправді чужинці, вони не такі самі ізраїльтяни, як євреї. І вважається мені, що цей закон дуже недемократичний.

Читайте також: Загроза великої війни на Близькому Сході

У світлі останніх подій на Ближньому Сході розв’язання двох згаданих питань може покласти край вічному конфлікту. Припинення будівництва ізраїльських поселень на палестинській території та повернення до розмови про «two state solution». Але це не точно, бо, як я вже зазначив, у темі Ізраїлю / Палестини не все так однозначно. Ізраїль — завжди сіра зона. Я вважаю, що Деніел Сокач написав важливу книжку, один з розділів якої присвячений такому явищу, як антисемітизм. Чи є критика політики Ізраїлю антисемітизмом? Якщо ви антисіоніст, чи робить це вас антисемітом? Критикувати Ізраїль чи не погоджуватися з його політикою — це не антисемітизм, пише єврейський автор. Головне, зазначає він, не змішувати всіх євреїв та ізраїльтян. Сокач присвячує цілий розділ роману (лобі) між Ізраїлем та американським єврейством, де він говорить про різницю між ідеалами прагматизму, лібералізму, демократії та правим етнонаціоналістичним популізмом. Сокач пише: «Якщо ви змішуєте євреїв та ізраїльтян, перекладаєте провину за дії Ізраїлю на всіх євреїв; якщо змішуєте євреїв та Ізраїль і вважаєте, що всі євреї підтримують правих ізраїльських політиків та окупацію, — то ви антисеміт». Попри всю повагу до єврейської держави, «не можна й ігнорувати складне минуле Ізраїлю, риторику деяких його лідерів, ентузіазм деяких ізраїльських політиків щодо анексії Західного берега разом з відмовою в рівності й громадянстві для більшості палестинців, що там живуть».

З особливою увагою я прочитав і розділ про «Ізраїль та Армагеддон». Цією темою дуже зловживають не лише в євангелічних церквах Америки, а й у колах українських п’ятдесятників і харизматів. Християнські сіоністи, які мають специфічні есхатологічні очікування, марять зведенням Третього храму. Такі організації, як «Християни за Ізраїль», є сьогодні найнадійнішою (уже навіть більшою, ніж євреї США) підтримкою Ізраїлю, а диспенсаціоаналісти, які точно вирахували, коли прийде Антихрист і відбудеться остання битва між злом і добром у долині Мегіддо, виступають проти територіального компромісу й рішень про дві держави для двох народів, бо вважають, що Господь обіцяв євреям усю Святу Землю, а не лише в межах кордонів до 1967 року. Усі вони вірять в особливу роль Ізраїлю у виконанні пророцтв про кінець світу, і тому підтримують абсолютно всі рішення та дії Ізраїлю.

Автор закінчує свою книжку надією на те, що, прочитавши її, читач буде краще підготовлений до розмови про Ізраїль. Наприкінці, у розділі «Надія є», Сокач розповідає кілька історій звичайних людей, що живуть в Ізраїлі сьогодні й роблять незвичайні речі, «щоб збудувати мости, загоїти рани і створити краще майбутнє для всіх, хто живе на цій стражденній землі між річкою та морем». Це й ізраїльська палестинка, феміністка, політична активістка, це й політичний біженець із Судану, борець за права іммігрантів, це й ізраїльський єврей, вірянин, захисник прав людини. Я більш ніж переконаний, що вам буде цікаво прочитати не тільки книжку Деніела Сокача, а і їхні історії.