У фізиці та геодезії є поняття реперних точок (repеre, франц. – знак, вихідна точка). Для температури за шкалою Цельсія це точки замерзання та кипіння води. Складається враження, що в газовому протистоянні Москва та Київ уже пройшли такі етапи і їхні взаємовідносини вже наближаються до однієї з реперних точок – кипіння.
Російські керманичі, як, приміром, Мєдвєдєв, так і прем’єр Путін, зробили низку зауважень, безсумнівно спрямованих на те, щоб вкотре наголосити на непохитності позиції Білокам’яної. При цьому тон надто нагадував навіть не дошкульні висловлювання часів Віктора Ющенка, а передгрозові, що лунали на адресу Грузії.
Спочатку голова Газпрому Міллер заявив, що платити зобов’язані будь-що, навіть якщо жодного кубометра не купуєте. Відтак не забарилися і натяки російського президента про утриманство. Сєчін щось казав про потяги, що прямували у глухий кут. Путін із захопленням розповідав, що відтепер у Росії є перша нитка газогону Nord Stream, що не залежатиме від українського шантажу. Слово це не прозвучало, але зміст був саме таким. Далі – більше. Керівник групи економічної політики посольства Росії в Україні Алєксєй Урін під час круглого столу «Україна та Росія на порозі газового конфлікту?», організованого Інститутом Горшеніна, заявив, що розірвання Україною чинного контракту на постачання російського газу, може призвести до денонсації Харківських угод.
Зрештою знижка $100 на одній тисячі кубометрів газу, яку Україна отримала в обмін на пролонгацію базування Чорноморського флоту в Криму, буде переведена у статус держборгу України. Незалежний експерт із енергетичних питань Олександр Нарбут підтвердив, що «відповідно до Харківських угод $100 на одній тисячі кубометрів газу за умови постачання 40 млрд м3 на рік перетворюються на $4 млрд зобов’язань українського бюджету, гарантованих Мінфіном та урядом.
Нині сума цього боргу вже перевищує $6 млрд». І нас переконували після Харкова, що тоді все було зроблено виключно на користь України. За таких обставин деяким нашим можновладцям щоночі мають ввижатися жахіття. Печерський суд аж тужить за ними. І це не якісь там директиви чи суперечки, хто кому мав право давати вказівки чи щось підписувати за цілковитої плутанини у розподілі повноважень. Тут усе зафіксовано на папері та повноваження сумнівам не підлягають, от лише збитків країні завдано таких, що не на один суд вистачить.
Зі свого боку в Києві також прийняли стійку бойову інформаційну позицію. Який же обережний наш президент у своїх висловлюваннях, а тут його, як безсмертного героя Ільфа та Петрова, понесло. Причому безоглядно. Інакше, як розуміти такий жорсткий тон його інтерв’ю газеті «Коммерсант». Звідки така повчальна мова, розмови про те, як слід спілкуватися з незалежною державою. Дошкулили вже до серця, чи не так? А коли в Харкові укладали кабальні, інакше й не назвеш, угоди, чи про незалежність країн хтось узагалі згадував? Виходить, не дуже. Що ж тепер вимагати і на що тепер ображатися? Самі привід дали, та й отримали у відповідь. І це аж ніяк не кінець, навіть не початок кінця. Далі буде ще.
Загалом на перший погляд не дуже зрозуміло, чому наша влада так нерозважливо заходилася чогось вимагати. Вже доводилося наголошувати на тому, що на жодні поступки у бік зниження ціни на газ Москва не піде, навіть якщо б у Кремлі причаїлися затяті українофіли. Як із причин внутрішнього, так і зовнішнього характеру. Тому принаймні до закінчення президентської кампанії в Росії в березні наступного року та подальшого перерозподілу владних портфелів, що також потребуватиме певного часу, жодних поступок очікувати не варто. А якщо Москва не поступиться зараз, то який резон їй поступатися потім. Жодного. Тому тут вона наполягатиме на своєму, попри все. І не варто перейматися долею свого Чорноморського флоту. А як раптом щось – мільярди на стіл. Тоді навіщо вся ця активна діяльність, в результаті якої, за поетичним висловом Горація, partimunt montes, nascetur ridiculus nuis, – народжують гори, а народжується смішна миша.
Складається враження, на щось таки в той час розраховували. Щонайменше на те, що раптом Росію вдасться вмовити. Чого на світі не бува, коли Бог спить. Зрештою, у Литви та Латвії вийшло знизити ціну. Нехай на якихось 15%, проте ж вийшло. Можливо, якісь гарячі голови і плекали надії з приводу того, що Москва виявить ласку чи свідомо, як міністр Бойко зі своїм зверхником Азаровимfaire bonne mine a mauvais jeu – робитиме гарну міну за поганої гри.
Вочевидь, якщо такі сподівання й були, то вони незабаром розвіялися. Проте вже га першому етапі чимало було зроблено такого, що зворотний хід ставав дедалі складнішим. І тоді непоступливість Росії було вирішено використовувати на свою ж олігархічну користь.
Висока ціна російського газу б’є не лише по російському народу, котрому, власне, не звикати, а й по прибутках генералів вітчизняного бізнесу. Умови Росії неприйнятні, а отже, потрібний чи то свій газ, чи то дешевший зріджений (ЗПГ). Знову-таки це можна зробити коштом держбюджету: збудувати термінал з прийому ЗПГ, на чому заробити приблизно так само, як і на Євро-2012. Відтак добувати український газ і продавати його, конкуруючи з Газпромом. Дешевший газ дасть змогу зменшити вартість продукції та зробить її більш конкурентоспроможною, зокрема, і на європейських ринках. Тому немає сенсу іти на поклін до Москви. Щонепохитніший Кремль, то краще. Легше асигнувати з бюджету гроші на спасіння країни від холоду і замерзання.
По-друге, чималу роль відіграє чинник європейський. Вистояти в боротьбі з Росією – дорогого коштує. Платити надмірні ціни, проте взяті на себе зобов’язання з прокачки газу виконувати, таке розуміють та цінують Європі. Чудова присмака до можливого укладання угод про безвізовий режим, вільну торгівлю й асоційоване членство. Напружені відносини з Москвою – наочний доказ незворотності європейського курсу Києва. Тож дякуємо вам, Дмітрій Анатольєвіч і Владімір Владіміровіч. Ви, та й не лише ви, непогано попрацювали та допомогли нам рухатися до Європи.
Свого часу Каха Бендукідзе, який тоді керував грузинськими економічними реформами, за те, що Путін запровадив ембарго на постачання вина та мінеральної води «Боржомі» пропонував звести пам’ятник російському прем’єру. У такий спосіб Грузія стала незалежною від Росії. Повноцінної торговельної війни з Україною не буде, оскільки це дуже невигідно обом сторонам, але санкції з російського боку цілком можливі. Судячи з усього, такий розвиток подій прогнозований, а ось, наскільки до нього підготувалась Україна, запитання наразі відкрите.
По-третє. Очікувані економічні труднощі української влади буде легко списати на сусіда. Так, політика Москви – дарунок долі для нинішньої української влади. Списати труднощі на зовнішні причини – добре діло! Відповідний інформаційний супровід має створити потрібне тло під майбутні парламентські вибори. Так, нам складно із зрозумілих причин, проте ми вистоїмо та рухатимемося до Європи. А там незабаром буде легше. Запитання, коли, залишиться без відповіді. Колись.
По-четверте. Протистояння з Росією – той рідкісний випадок, коли влада й опозиція стануть тимчасовими союзниками, нехай і проти волі. Це розширює поле для маневрів у внутрішній політиці для влади та її партійної організації Партії регіонів. Вона позбавляється клейма проросійської та отримує перспективу підтримки навіть у тих регіонах, де за інших умов їй не було б на що і сподіватися. Як-то кажуть, якщо б газової кризи не було, її слід було б вигадати.
Якщо ж нічого надприродного не станеться, реперна точка неповернення під інтеграційні прапори до Митного союзу чи подібні економічні простори швидко наближається. Назва п’єси Джона Бойтона Прістлі Dangerous Corner, відома у нас як «Небезпечний поворот», щонайкраще відображає нинішню ситуацію. У прямому та переносному сенсах…