Відомий американський історик, автор однієї із найбільш ґрунтовних біографій Йосипа Сталіна, Стівен Коткін пропонує у своїй статті для американського журналу Foreign Affairs пʼять можливих сценаріїв майбутнього для Росії. «Як, у світлі неминучої смертності лідерів і більш масштабних структурних чинників, Росія може еволюціонувати чи не еволюціонувати протягом наступного десятиліття і, можливо, далі», — так ставить перед собою завдання Коткін. На його думку, західні чиновники та інші особи, що приймають рішення, мають «екстраполювати поточні тенденції таким чином, щоб полегшити планування на випадок непередбачених ситуацій».
Стівен Коткін підкреслює той факт, що упродовж останніх десятиліть «Вашингтон на власному досвіді переконався, що йому бракує важелів» для трансформації таких країн, як Росія та Китай. Таким чином, він пропонує пʼять можливих сценаріїв розвитку майбутнього: Росія як Франція; частковий відступ Росії під проводом націоналістичного лідера; Росія як васал Китаю; Росія як Північна Корея та Росія в стані хаосу.
Французький сценарій
Французький сценарій Коткін вважає найбільш сприятливим для Заходу. На його думку, Росія як і Франція «також має державницьку і монархічну традицію, яка збережеться незалежно від характеру будь-якої майбутньої політичної системи, а також небезпечну революційну традицію, яка також припинила своє існування, але живе в інституціях і пам’яті як джерело натхнення і застереження». Коткін визнає, що влада Романових була менш обмеженою у можливостях ніж влада Бурбонів, Російська революція була значно жорстокішою і руйнівнішою, ніж навіть Французька, домінування Москви над рештою країни переважає домінування Парижа. Водночас, «дуже мало країн мають багато спільного з Росією. Але Франція має більше, ніж, можливо, будь-яка інша», — зазначає історик. На його думку, попри недоліки сучасної Франції, треба все ж визнати, що вона є «найбільш близькою до реалістичної моделі процвітаючої, мирної Росії».
«Якби Росія стала схожою на Францію — демократією з правовою системою, яка розкошує у своєму абсолютистському і революційному минулому, але більше не загрожує своїм сусідам, це було б досягненням найвищого порядку», — підсумовує Коткін.
Націоналістичний реванш
Ще один із сценаріїв — це тимчасовий відступ Росії, під проводом націоналістичного лідера. «Те, що сьогодні світ сприймає як путінізм, вперше зʼявилося в російськомовних періодичних виданнях і волонтерських товариствах 1970-х років: авторитарний, обурливий, містичний націоналізм, заснований на антизахідництві, що сповідує номінально традиційні цінності і безладно запозичує зі словʼянофільства, євразійства і східного православʼя. Можна уявити собі авторитарного націоналістичного лідера, який поділяє ці погляди і який, як і Путін, непохитно вірить у те, що Сполучені Штати прагнуть знищити Росію, але який також глибоко стурбований похмурим довгостроковим майбутнім Росії, і готовий звинуватити в цьому Путіна. Тобто хтось, хто апелює до путінської бази, але стверджує, що війна проти України завдає шкоди Росії», — пише Коткін.
Хоча російський авторитарний режим видається стійким, «гостра нестача внутрішніх інвестицій і диверсифікації, поглиблення демографічних проблем і роль Путіна в технологічній відсталості країни можуть змусити затятих націоналістів, серед яких чимало представників еліти, визнати, що Росія перебуває на шляху до самознищення». Це може призвести до усунення Путіна. Водночас, як зазначає Коткін, це будуть «тактичні кроки, спричинені усвідомленням того, що Росії бракує засобів для безкінечного протистояння Заходу».
Росія як васал Китаю
Третій сценарій — це Росія як васал Китаю. «Китайсько-російський зв’язок здивував багатьох аналітиків, які знають про непрості відносини Пекіна і Москви в минулому, зокрема сумнозвісний китайсько-радянський розкол у 1960-х роках, що завершився короткою прикордонною війною. Хоча цей конфлікт був формально врегульований демаркацією кордону, Росія залишається єдиною країною, яка контролює територію, захоплену в імперії Цин як результат того, що китайці називають несправедливими договорами». Тим не менш, обидві країни є партнерами, коли йдеться війну Росії проти України. Однак, на думку Коткіна, соціальні та культурні звʼязки між двома народами залишаються неглибокими. «Росіяни мають європейську культуру, і мало хто розмовляє китайською мовою (порівняно з англійською). Хоча деякі літні китайці розмовляють російською, що є спадщиною колишньої центральної ролі Москви в комуністичному світі, їхня кількість невелика, а часи, коли китайські студенти масово відвідували російські університети, залишилися в далекому минулому. Росіяни побоюються сили Китаю, і багато китайців, які з презирством ставляться до слабких, висміюють Росію в інтернеті. Прихильники Комуністичної партії Китаю залишаються невблаганними до Москви, яка знищила комунізм в Євразії та Східній Європі», — вважає Коткін.
Читайте також: Вибори в Росії. Історична ретроспектива
Зближення двох країн розпочалося задовго до ери Путіна та Сі. У 1980-х Ден Сяопін, завдяки економічному зближенню зі США, відійшов від співпраці з Москвою. Розлучення із Радянським Союзом та економічний шлюб з американськими та європейськими капіталістами відкрив еру процвітання для Пекіна, але Китай та Росія залишалися взаємоповʼязанимии. Водночас наступник Ден Сяопіна Цзян Цземінь, який мав досвід стажування на радянських заводах, повернув співпрацю з Росією, не розвиваючи звʼязків із Заходом. Як пише Коткін, завдяки замовленням Китаю у час правління Цзян Цземіня, Росії вдалося реанімувати занепалий військово-промисловий комплекс, в Пекіну модернізувати власне виробництво зброї та армії.
Лідер КНР Сі Цзіньпін під час зустрічі із Владіміром Путіним у Кремлі 21 березня 2022 року
На думку історика, великий і зростаючий дисбаланс у відносинах спонукав аналітиків говорити про Росію як про васала Китаю. «Але лише Китай вирішує, чи стає та чи інша країна його васалом, а тому Пекін диктує російську політику і навіть кадрову політику, а також бере на себе тягар відповідальності. Він не має жодних обовєязкових договірних зобов’язань з Росією. Путін має лише слово 70-річного Сі, а Сі теж смертний», — наголошує він.
Росія як Північна Корея
Згідно з четвертим сценарієм Росія розвиватиметься за прикладом Північної Кореї. «Росія і Північна Корея навряд чи можуть бути більш різними. Перша більш ніж у 142 рази більша за другу за територією. У Північній Кореї є династія, якої немає в Росії, хоча кожен наступник сім’ї Кімів отримує гумову печатку на партійному з’їзді як лідер. Північна Корея також є офіційним договірним союзником Китаю, єдиним таким союзником Пекіна у світі, оскільки обидві країни підписали пакт про взаємну оборону в 1961 році», — пояснює Коткін. Незважаючи на ці та інші відмінності, Росія, на думку історика, за одним із сценаріїв, може стати чимось на кшталт гігантської Північної Кореї: «репресивною всередині країни, ізольованою на міжнародній арені та агресивною, озброєною ядерною зброєю, принизливо залежною від Китаю, але все ще здатною протистояти Пекіну».
Американський історик вважає, що авторитарний Китай навряд чи може дозволити собі втратити Росію, якщо це означатиме, «що на його північному кордоні зʼявиться проамериканська Росія — сценарій, паралельний, але значно більш загрозливий, ніж проамериканське воззʼєднання Корейського півострова». Як мінімум, за таких умов під загрозою опиниться доступ до російської нафти і газу, що є частковим захистом Китаю від морської блокади. «Але навіть якщо Китай мало що отримає від Росії в матеріальному плані, запобігання розвороту Росії на Захід залишатиметься найважливішим пріоритетом національної безпеки. Росія, що орієнтується на Америку, уможливила б посилення західного спостереження за Китаєм (так само, як зближення президента США Річарда Ніксона з Мао уможливило західне спостереження за Радянським Союзом з Сіньцзяну). Гірше того, Китаю раптово знадобиться передислокувати значні ресурси з інших місць для захисту свого розширеного північного кордону. Отже, Китай має бути готовим до того, що Москва також буде поводитись подібно до Пхеньяна», — пише Коткін.
П’ятий сценарій: Росія в стані хаосу
«Завзято сіючи хаос за кордоном, від Східної Європи до Центральної Африки та Близького Сходу, Росія сама може стати його жертвою», — пише Коткін. Попри те, що путінський режим виглядає стабільним, обидві держави, що існували протягом останніх ста років і були керовані з Санкт-Петербурга і Москви, розпалися, при чому повністю та несподівано.
«Існує багато правдоподібних гіпотетичних причин для розпаду в найближчому майбутньому: внутрішній заколот, що вийде з-під контролю, одна або кілька природних катастроф, які влада не в змозі контролювати, нещасний випадок або навмисний саботаж на ядерних об’єктах, випадкова або невипадкова смерть лідера. Такі країни, як Росія, з корумпованими інститутами і дефіцитом легітимності, можуть бути вразливими до каскадів раптових стрес-тестів. Хаос цілком може бути ціною за невдалий відступ», — зазначає Коткін.
Підсумовуючи американський історик зазначає, що нині Росія ніяк не може стати глобальним центром, який би притягував до себе інші країни. «Її економічна модель не надихає. Вона не може дозволити собі бути головним донором допомоги. Вона не в змозі продавати зброю – вона сама її потребує і навіть намагається викупити продані нею системи – і в деяких випадках зводиться до бартеру з іншими країнами-паріями. Вона втратила свою сильну позицію постачальника супутників. Вона належить до клубу вигнанців разом з Іраном і Північною Кореєю, активно обмінюючись зброєю, нехтуючи міжнародним правом і обіцяючи ще більше неприємностей. Не важко уявити, як кожен з них зрадить іншого за наступної зручної нагоди», — вважає він.
Читайте також: Вісь прагматичного зла. Навіщо Іран допомагає Росії
На думку Коткіна Росія нині стоїть на роздоріжжі: з одного боку, ризикований дрейф у глибші китайські обійми, з іншого — повернення у Європу всупереч обставинам. Щоб вистояти Росії потрібні зміни, на які вона не в змозі піти.
«Мир досягається силою в поєднанні з вмілою дипломатією. Сполучені Штати повинні продовжувати узгоджений тиск на Росію, водночас пропонуючи Москві стимули для відступу. Це означає створення важелів впливу за допомогою військових інструментів нового покоління, а також проведення переговорів у тісній співпраці з союзниками і партнерами США і за підтримки так званих обмінів між впливовими, але неурядовими діячами», – пише Коткін. «У випадку, якщо Росія не стане Францією найближчим часом, підйом російського націоналіста, який визнає довгострокову ціну крайнього антизахідництва, залишається найвірогіднішим шляхом до Росії, яка знайде стабільне місце в міжнародному порядку».
Умілою дипломатією Вашингтона, на думку історика, у найближчій перспективі могло б стати «припинення бойових дій в Україні на вигідних для Києва умовах: перемирʼя без юридичного визнання анексій і без порушення права України на вступ до НАТО, ЄС чи будь-якої іншої міжнародної організації, яка б хотіла бачити її своїм членом». Також він наголошує, що Вашингтон має посилювати і розвивати власне суспільство: «Інвестиції в людей і житло та відродження громадянського духу в масштабах, які характеризували дивовижну мобілізацію часів холодної війни навколо науки і національних проектів, самі по собі не гарантували б рівних можливостей вдома. Але така політика стала б життєво важливим початком, поверненням до випробуваної формули, яка побудувала національну могутність США в поєднанні з американським міжнародним лідерством. Сполучені Штати могли б знову стати синонімом можливостей за кордоном і вдома, здобути більше друзів і стати все більш здатними зустріти будь-яку майбутню Росію. Американський приклад і економічна практика змінили траєкторію Росії раніше, і вони можуть зробити це знову, з меншими ілюзіями цього разу».