Кожні 40 с на одному з найвіддаленіших островів світу самоскид цілодобово вивантажує 40 т каміння в сухий байрак завглибшки майже 200 м. Катки все те негайно розрівнюють, затим на кожну партію розпилюють тисячу літрів води для утрамбовування – щодоби насип вищає майже на метр. Так триватиме ще півроку, аж доки за 1 км звідси інженери підірвуть верхівку гори. Тоді залишиться розрівняти каміння й покласти бетонне покриття, що стане основою для злітно-посадкової смуги давно очікуваного аеропорту на острові Святої Єлени. Перший літак має приземлитися тут у лютому 2016 року.
Аеропорт загальною вартістю $250 млн стане одним із найдорожчих, найсуперечливіших і найсміливіших будівельних проектів у світі. Ймовірно, він прийматиме не більше двох перельотів щотижня: між цим клаптиком суходолу в Атлантиці, за 2 тис. км від африканського узбережжя, та Південною Африкою і Сполученим Королівством. Однак для однієї з найдавніших британських заморських територій летовище – нова віха. Уперше від моменту відкриття острова португальськими моряками 511 років тому жителям не доведеться вирушати в океанську подорож, аби дістатися зовнішнього світу.
Місце імператорського вигнання
Наполеон, звісно ж, прибув на острів Святої Єлени морем. Майже 200 років тому імператора-завойовника привезли сюди на борту британського військового корабля, так почалося його шестирічне заслання.
До острова лише один підступ – затиснутий між горами вузенький видолинок, що спускається в океан. Це Джеймстаун – мальовнича маленька столиця, куди в жовтні 1815 року й приплив Наполеон. За життя йому вже не судилося покинути той клаптик суходолу. Виїхав звідси він лише через 19 років по смерті (що настала в 1821-му). То був жест доброї волі стосовно Франції з боку королеви Вікторії: власним коштом вона викупила будинок імператора та земельний наділ із його могилою і продала Наполеонові ІІІ. 1840 року французький бойовий корабель із військовим ескортом прибув на острів для проведення ексгумації. Наполеона перевезли в Париж і перепоховали в Будинку інвалідів. Французький почесний консул – єдиний француз на острові – прекрасно відреставрував його кімнати й меблі, тож усе бачиться точнісінько таким, як у день, коли помер імператор.
Колишня слава й занепад
Острів Святої Єлени не забув Наполеона. Адже, по суті, саме завдяки його вигнанню більшість людей знає про існування тієї крихітної території. Хоча колись це було перехрестя шляхів для всього світу. Острів лежав у стратегічно важливому місці на довгому морському маршруті до Індії, тож силу його вітрів відчув на собі кожен британський корабель, що оминав береги Африки.
Судна запасались водою, фруктами, провізією, поповнюючи новими людьми свої команди. Вони зупинялися тут для ремонту, моряки дізнавалися свіжі новини з Англії, а також зустрічали колег, що вирушали до Америки зі своїм страшним вантажем – рабами. На початку XVIII століття у Джеймстауні причалювали три кораблі за день.
А тепер лише одне урядове судно, що постійно курсує між Кейптауном та Святою Єленою і ходить до ще одного британського острова – Вознесіння. Однак RMS (королівське поштове судно) поступово зношується й незабаром перетвориться на брухт. Та й повільне воно, як для теперішнього світу: Кейптауна досягає аж за п’ять днів. Вантажні кораблі возять до Святої Єлени не лише пасажирів – туристів, британських адміністраторів і тутешніх жителів (їх за назвою острова йменують saints, з англ. – святі), що повертаються додому, – а й усе необхідне для цього місця: автомобілі, харчі, ліки, свійських тварин, одяг, каструлі та сковороди, цвяхи, меблі, цемент і будь-які інші дрібниці, яких потребують сучасні люди.
Ніхто не хоче вкладати кошти в економіку віддаленого острова, до якого треба стільки їхати. Уже майже 60 років точаться розмови про будівництво аеропорту, однак ціна весь час зупиняла інвесторів. Зрештою, останній британський уряд лейбористів вирішив піти ва-банк. Однак невдовзі урядовцям стало зле від запланованої вартості будівництва. Обіцяний проект аеропорту загальмувався на невизначений термін. Острів Святої Єлени, що давно звик до недбалого ставлення своїх володарів (останні 160 років він належав колишній Британській Ост-Індській компанії), охопила стагнація і зневіра.
Нині аеропорт таки споруджують. Це найбільший будівельний проект для південноафриканських забудовників: будь-яку техніку, будь-яку деталь доставляють на острів морем. Перш ніж дістатися верхівки гори, де буде облаштовано злітно-посадкову смугу, інженери й робітники мали торувати шлях між стрімкими скелями.
Лондон хоче, щоб острів був самодостатнім, коли відкриється аеропорт і почнуть навідуватись туристи. Та проблем чимало. Найголовніша – подолати недовіру між острів’янами та невеличкою британською адміністрацією, що діє у старовинній будівлі, яку місцеві називають «палацом». Менталітет тутешніх жителів сформувався на основі вічної залежності. Сотні років британці використовували цю територію виключно як фортецю та військово-морську базу в Атлантичному океані. Але, коли вона втратила стратегічне значення, економіка занепала. Жителі почали емігрувати. Робочих місць стало обмаль. Єдина промисловість – виготовлення сумок із тутешнього льону – зупинилася, коли королівська пошта почала використовувати нейлонові торбинки. Люди, що не полишили берегів Святої Єлени, переважно старшого віку й цілком залежать від субсидій уряду Сполученого Королівства. Зарплати на острові маленькі – близько $6 тис. за рік.
Туристичні перспективи
Острів Святої Єлени – одна з 14 британських заморських територій, надто маленьких або надто бідних для здобуття незалежності. Нині офіційний Лондон поставив собі за мету налагодити ситуацію. Було створено підприємство Saint Helena для допомоги малому бізнесу й стимулювання його розвитку. Здебільшого такі підприємства складаються з одного-двох працівників і займаються традиційними для острова рибальством та сільським господарством, є також дрібні ремісничі фірми та компанії у сфері високих технологій. Водночас Велика Британія інвестує кошти в модернізацію тутешньої відсталої лікарні, а також у місцеву середню школу, в розвиток туристських маршрутів та інших цікавинок для приїжджих. Острів ніколи не стане центром масового туризму, люди не вирушатимуть сюди в пошуках моря і пляжів, адже насправді знайти їх на узбережжі практично неможливо. Однак не бракує і багатих мандрівників, готових витрачатися, щоб побачити острівні урвища та улоговини з білими ліліями, червоні дахи в тихих поселеннях, наполеонівські місця й унікальні рослини, комах та птахів яскравого забарвлення, які водяться лише тут. Ізольований від зовнішнього світу впродовж мільйонів років острів зберіг унікальні форми життя. Зоологи й ботаніки навідуються сюди з різних куточків планети для дослідження жовтих стоніг та рідкісних місцевих птахів – пісочників Святої Єлени (Charadrius sanctaehelenae), деревоподібних папоротей, оливкових і капустяних дерев та десятків інших острівних рослин.
Щоб приймати туристів, острову потрібно швидше будувати готелі, вдосконалити звивисті дороги, відкрити кілька ресторанів і попрацювати над прибережною частиною Джеймстауна з його «палацом», музеєм, маленькими кав’ярнями та збудованою ще 1805 року в’язницею, в якій нині відбувають покарання вісім осіб. Важливо привабити компанії, що спеціалізуються на невеличких екологічних готелях. Південноафриканське підприємство уже веде переговори щодо створення номерів для гостей у приміщенні старого форту, що височіє на скелях поруч зі знаменитими «сходами Якова» – йдеться про 699 вихлястих кам’яних сходинок, що спускаються з верхівки кручі до Джеймстауна. Нещодавно відкрився навчальний центр із кейтерингу та кухарства для тренування молодих острів’ян. Крім того, створено національний трест для збереження деяких будівель ХVIII століття, прокладення туристських маршрутів, насадження лісів із рідкісним місцевим різновидом евкаліптів. А ще він дбає про те, щоб острів’яни не забували власної спадщини.
Чимало жителів Святої Єлени досить скептично ставляться до такої активності. Дехто не бажає, щоб цей клаптик скелястого суходолу змінювався, інші не вірять в обіцянки щодо нових робочих місць і кращих зарплат. Але більшість визнає: без аеропорту острів просто загине. За останні 20 років населення зменшилося від 6 тис. до 3,5 тис., адже енергійніші й амбіційніші люди подалися шукати роботу на острів Вознесіння, Фолклендський архіпелаг, до Південної Африки та Свіндона – британського міста, яке стало домівкою для більш як 1 тис. вихідців зі Святої Єлени. Деякі емігранти зараз повертаються, аби скористатися обіцяним будівничим бумом.
Це місце ще й досі справляє враження втраченого світу. Жодних мобільних телефонів, інтернет з’явився лише нещодавно. Телебачення – три роки тому, транслюють англійський футбол, новини BBC, є також кілька розважальних та іноземних каналів. На острові є дві сповнені ентузіазму аматорські радіостанції, почала виходити нова щотижнева газета, вона конкуруватиме з іншою – ту майже сам-один випускає іммігрант зі Швеції. Однак найкраще новини дізнаватися на головній вулиці, де острів’яни маленькими компаніями п’ють південноафриканське пиво в традиційних пабах, перемовляються у крамничках «на всі руки», адже в невеличких громадах комунікація – це повсюди плітки й чутки. Усе те зміниться, коли на острові приземлиться перший літак.