А це чи не найкращий спосіб побачити, як іноді узгоджуються протилежності. Вся справа у домірності, мистецтво якої криється в неочікуваній взаємодії непримиренного. Тільки на цьому тлі й проступає гармонія. Тоді й виглядає, що таємниця цілісності полягає не так в усуненні масштабних контрастів, як у збіжності, на перший погляд, несумісних речей. І зараз зовсім не йдеться про відсутність якої-небудь різниці. Наполягаючи на безоглядному домінуванні певної думки, ми несамовито шматуватимемо світ, поглиблюючи затятість зарозумілості. Натомість витримане поєднання відмінних компонентів здатне бодай трохи уможливити доступ до незвіданого. Одним із прикладів обопільної спонуки є міфи про Андрогіна.
Мірча Еліаде послуговувався типажами Мефістофеля й Андрогіна, щоб ухопити воднораз протиріччя й загадкову єдність невідповідності. Та якщо Мефістофель є більш-менш зрозумілим утіленням заперечливого духа й дієвого стремління, то Андрогін означує цілковито несподіване єднання. Символізм такого ґатунку назбирує чимало різновидів. У цьому переконує, зокрема, перський дуалізм добра і зла, репрезентований постатями Ормазда й Арімана, що породжені богом Зерваном. Схожі сюжети знайдуться й у гностичних оповідях про суголосність Христа та Сатани: у болгарських повір’ях диявол постає з тіні Господа й просить розділити поміж ними світ. Індійське божество Варуна теж є одночасно благим і злісним. І все це про те, що звикла жити в розподіленому на протилежності світі людина поширює їх аж на Абсолют. А при цьому їй чомусь здається, ніби зі зникненням абияких розрізнень усе знагла полетить шкереберть — і по тому…
Читайте також: Гармонія симетрій
Та чи не висить і досі той розколотий світ рокованим спадком над людством, а воно й далі нездатне піднятися над діаметральними полюсами? З одного боку, неважко збагнути підступність однополярності за цілковитої відсутності конкуренції й альтернативи, бо вони не надто комусь приємні. Проте одразу стає моторошно, щойно опозиція заганяється в стійло однозначності. З другого боку, нічого доброго не варто чекати, коли дві сили протистоять одна одній до скону в кривавому герці, кожна з яких нізащо не поступиться ні на йоту, позаяк вважає власну позицію найдосконалішою. Звісно, важливо також не піддатися хижості, просто толеруючи того, хто наказує, як і ким тобі бути. Проте якщо єдність таки можлива, то що в такому разі вона означатиме?
Міфічні, теологічні чи філософські типології Андрогіна вражають. Давньоєгипетський бог Ра, злягаючись із самим собою, породжує решту божеств, світ і людей. Ведична Адіті була водночас матір’ю та батьком богів. Грецькі теогонії сповнені переказів, як Гера без усілякого зовнішнього втручання приводить на світ Гефеста й Тіфею, а Зевс легко народжує дітей зі свого стегна. Після цього нікого нітрохи не здивує пошанування бородатої Афродіти чи двостатевого Діоніса. Чи ж не тому існування до наших днів обрядів міжстатевого перевдягання виказує потяг бодай трохи побути в іншій іпостасі, коли протилежності не знищуються, а взаємно підохочуються до спільності?
Опис Платоном розтятих навпіл богами сферичних істот на чоловічу та жіночу подобу натякає на ідилію колишнього первозданного Хаосу. З моменту його упорядкування, чи то пак розділення чинників протидії, і бере початок наш непогамовний світ. Щоправда, Скот Еріуґена в згаданому відокремленні бачить минущий етап, після чого неодмінно має настати возз’єднання в Богові. Недарма й для алхіміків аналогом філософського каменя був Ребіс — подвійна сутність та емблема співучасті. У версії Якоба Беме бачимо не менш захопливу містерійну картину: під впливом сновидінь Адам відокремлюється від вищого світу й пристає до земного, спричиняючи появу двох людських статей. І тепер відновити колишню злютованість може хіба що Христова благодать, сприяючи поверненню до стану досконалої людини.
Читайте також: Згущення Тіні
Таким чином, в образі Андрогіна нам відкривається доповнюваність, якої бракує чоловічому й жіночому, взятим поокремо. Одначе годі добачати в цій істоті якоїсь примітивної єдності. Не фізіологічна злука обох статей вирізняє її. Адже такі прояви природи викликали занепокоєння віддавна. За легендою, німфа так закохалася в сина Гермеса й Афродіти, що благала богів поєднати її з прекрасним Гермафродитом. У результаті виникло штучне двостатеве сполучення, яке суттєво відрізнялося від первозданного. Саме тому Андрогіна несила звести до комбінації ознак різної статі. Він виступає радше злиттям первісного символізму жіночого й чоловічого.
Наведені історії свідчать про неможливість відмовитися від утраченої колись єдності. Андрогін стає пунктом рівноваги, якої все одно треба позбутися, щоб змінюватися. Хоча подальші зміни знову потребуватимуть урівноваженості, а відтак зосередженості не лише на довершеності, а й на можливостях. Цим символ андрогінності є пошуком втраченої інтеграції в спробі реалізації своєї свободи та здобуття тих якостей, яких ми ще не маємо чи то через страх, чи то через невиправдану пиху.