У 2003 році звіт Департаменту державної безпеки Литви про зв’язок одного з радників президента Роландаса Паксаса з російським бізнесменом, якого підозрювали у причетності до організованої злочинності, спричинила скандал. Інші з близького оточення глави держави теж нібито зустрічалися з росіянином Анзором Аксентьєвим-Кікалішвілі, якого вважали зацікавленим у придбанні литовських активів.
Крім того, у звіті зазначалося, що Паксас пообіцяв улаштувати на роботу іншого підприємця з РФ (він теж чимало вклав у кампанію політика), якого оточували чутки про незаконну торгівлю зброєю. 3 листопада 2003 року литовський парламент зібрався на засідання за зачиненими дверима, аби вирішити, що робити далі. Формально Сейм має достатньо повноважень, щоб оголосити імпічмент президентові у разі зради або порушення присяги. Було створено навіть спеціальну комісію для розслідування справи.
2 грудня комісія оприлюднила його результати, а її голова Алойзас Сакалас представив підсумок роботи. Паксас опинився в «незручному становищі». Враховуючи роль президента у внутрішній та зовнішній політиці, ця справа «поставила під загрозу національну безпеку Литви». Наступного дня прем’єр-міністр Альґірдас Бразаускас і спікер Сейму Артурас Паулаускас закликали главу держави подати у відставку.
Такий розвиток подій навряд чи здивував чимало політиків та політичних спостерігачів. Багато хто давно сумнівався в тому, наскільки прозорою є діяльність спонсорів та меценатів Паксаса – і литовських, і російських. Передчуття тільки погіршилися після січневих виборів 2003 року, які той переконливо виграв у свого суперника, чинного на той час президента Валдаса Адамкуса. Останній – емігрант і захисник довкілля – повернувся до Литви і був обраний президентом у січні 1998-го. Відтоді він мав репутацію найавторитетнішого та найпозитивніше оцінюваного політика в країні.
Здобуття Паксасом перемоги над Адамкусом у січні 2003-го теж не обійшлося без неприємностей.
Негативна риторика і нахабний популізм Паксаса супроводжувалися агресивною й цинічною рекламною стратегією, яка закликала до найнижчих інстинктів мас. У ній Адамкус фігурував як захисник інтересів Заходу і представник гнилих політичної та інтелектуальної еліт Литви. Одним словом, у президентській кампанії Паксаса нещадно експлуатувалася аморальна логіка популізму.
У передвиборчий період він консультувався з російськими PR-агенціями «Ніколо М» та «Альмакс» (остання доклалася до перемоги Владіміра Путіна на президентських перегонах у Росії). Найщедрішим спонсором його кампанії стала «Авіа Балтика», що займається продажем та орендою гвинтокрилів, щодо якої литовські правоохоронні органи проводили розслідування у зв’язку з незаконним продажем зброї до Судану. Відразу по завершенні виборів керівник підприємства Юрій Борісов звернувся до президента Паксаса з проханням надати йому литовське громадянство й отримав його, хоча й зберіг за собою російське.
Нині все це відійшло до розділу новітньої історії. Паксасу оголосили імпічмент через те, що Конституційний суд Литви назвав його дії загрозою державній безпеці та серйозним порушенням президентської присяги. Відтак вердиктом стали відставка і довічна заборона обіймати будь-які політичні посади, де дається присяга, зокрема президентську та депутатську.
Відтоді чимало написано і сказано про те, наскільки справедливим було рішення щодо імпічменту. Деякі сприймали Паксаса як жертву змови політичних еліт, однак більшість політологів і колег по цеху вважали його відповідальним за шкоду, якої він завдав репутації країни у всьому світі.
Хай там як, а 2003 року думки населення Литви з приводу президента кардинально розділилися, а політична атмосфера в країні довго залишалася дуже напруженою – це сталося вперше з моменту здобуття нею незалежності в 1990-му. Паксаса після всіх злетів і падінь у його політичній кар’єрі обрали 2009-го членом Європейського парламенту від Литви.
Нещодавно Європейський суд з прав людини у Страсбурзі частково виправдав Паксаса, постановивши, що довічна заборона на участь у національній політиці – це надто несправедливе і жорстке покарання за зловживання службовим становищем, оскільки право бути обраним до національного парламенту завжди було і залишається конституційним.
То чого ж очікувати далі? Чергового кроку в негласній психологічній війні Росії проти бунтівних розкольницьких «республік», які щедро розписалися в «найбільшій геополітичній катастрофі XX століття»? Побачимо.