Відчуженість регіонів як основа сепаратизму

Ескалація силового протистояння знову супроводжується спробами представників вла­­ди спекулювати на загрозі міжрегіонального конфлікту, гро­­мадянської війни чи навіть розвалу країни. Відповідна риторика для України не нова. У 2004–2005 роках під час Помаранчевої революції її вже намагалися конвертувати в сепаратистський проект ПіСУАРу за результатами сєверодонецького з’їзду місцевих рад різних рівнів. Наприкінці 2012-го Тиждень застерігав, що діяльність «Украинского выбора» та педалювання ним теми федералізації країни можуть мати на меті підготовку до реалізації аналогічного проекту в разі, коли остаточно буде втрачено можливість повернути на московську орбіту всю Україну (див. № 49/2012).

Посилення економічної взаємозалежності регіонів має стати ключовим завданням нової влади

Якщо після домовленостей Януковича з Путіним могло скластися враження, що для Кремля відповідне завдання вже не актуальне, то нині ситуація знову стрімко змінюється. Адже поведінка українського президента свідчить про те, що він не збирається віддавати владу добровільно, тож у разі, якщо це станеться під примусом, може спробувати зберегти контроль бодай над частиною країни. Сво­­єю чергою, російське лобі в Україні, яке наразі обіймає ключові державні посади в силовому блоці, так само, схоже, прагнутиме втримати під своїм контролем якщо не всю, то бодай частину території держави. Заяви з натяками на «наявність підстав» для цього вже лунали в грудні 2013 року з вуст Дмітрія Мєдвєдєва.

Позірною передумовою для забезпечення суспільної підтрим­­ки відповідних сепаратистських ідей наразі видається тривале зонування України на індустріальну південно-східну, біло-синю й російськомовну, та дотаційну центрально-західну, помаранче­­ву й україномовну. Попри значну умовність відповідних пропагандистських конструк­­цій, їх тривале домінування в інформаційному просторі відіграло свою роль.

Однак ті чи інші регіональні, мовно-культурні, ментальні чи політичні відмінності мали б значно менше підстав за умови високого рівня економічних взаємо­зв’язків між різними частинами країни. Але за 23 роки в Україні так і не було створено повноцінного єдиного національного рин­­ку, а окремі її регіони розвивалися як уламки ще радянського «єдиного народногосподарського комплексу». У результаті рівень їх залежності від внутрішнього ринку лишається в низці випадків нижчим, аніж від зовнішнього (зокрема, й колишньої метрополії).

Спробуємо класифікувати різ­­­ні регіони за двома параметрами, як-от інтегрованість до внутрішнього ринку України та залежність від експорту на ринки ЄС і Росії. Адже дилема вибору між векторами економічної інтеграції відіграє важливу роль в обґрунтуванні «різноспрямованості» окре­­мих регіонів. При цьому, як засвідчив проведений аналіз, час­­то цю спрямованість визнають і підтримують громадяни на основі стереотипних уявлень, які наразі мають мало спільного з реальним станом справ.

Брак інформації про обсяги торгівлі між окремими регіонами країни змушує для визначення рівня їх залежності від внутрішнього ринку звернутися до таких показників, як відношення експорту до валового регіонального продукту (ВРП, аналог ВВП для країни) та експорту промислової продукції до її загального обсягу. Що вищі ці показники, то більш залежний регіон від зовнішніх ринків і відповідно менш залежний від внутрішнього. Водночас частка Росії та ЄС в обсягах експорту того чи іншого регіону визначає рівень його залежності від їхніх ринків та економічної зацікавленості в інтеграції з ними.

Найменш залежні від внутрішнього ринку України індустріальні південно-східні регіони (Луганська, Донецька, Запорізь­­ка, Дніпропетровська), а також Миколаївська, Полтавська і Закарпатська області. Відношен­­ня експорту до ВРП тут становить 47,9% і вище. Відтак внутрішній ринок України є наразі для них другорядним. Особливо це стосується Донбасу (Донеччина та Луганщина), де згадане співвідношення сягає 85–91% і за кордон спрямовується більш як половина продукції видобувної та переробної промисловості.

Висока залежність від зов­нішніх ринків збуту притаманна й низці інших регіонів України, причому не лише на південному сході (Одеська, АР Крим), а й у центрі (Кіровоградська, Київсь­­ка, Сумська) та навіть заході (Волинська, Чернівецька, Тернопільська). Однак роль промисловості в економіці цих та більшості інших регіонів значно менша, а відтак нижче і відношення експорту до ВРП. Найнижчий же рівень залежності від експорту притаманний центральним та західним регіонам, де його відношення до валового регіонального продукту – лише 10–25% (див. «На кого орієнтуємося?»). Во­­ни більше зорієнтовані на внутрішній ринок.

Концентрація експорту низки західних регіонів на ринок ЄС значно вища, ніж найбільш залежних від російського ринку півден­но-східних. Наприклад, у Волинській, Тернопільській, Львівській та Закарпатській областях частка експор­­ту до країн Євросоюзу становить від 58,6% до 79,9% (тоді як, приміром, у Сумській області до РФ експортується лише 50,3%). Це об’єктивно формує підґрунтя для спротиву західноукраїнських регіонів євразійському вектору інтеграції, а також створює ризи­­ки для їх економічних перспектив у разі входження до Митного (у перспективі Євразійського) сою­­зу та погіршення умов торгівлі з ЄС.

Попри активну пропаганду, висо­­ка залежність від російського рин­­ку властива незначній кількості регіонів України. У дев’яти до РФ спрямовується понад 30% експорту, але лише у двох із них високий рівень залежності від експорту на російський ринок поєднується з високим співвідношенням експорту до ВРП та промислового виробництва (Запорізька та Сумська області). В інших регіонах, де на ринок РФ спрямовується велика частина експорту, його роль в економіці значно менша.

Варто зазначити, що економіка Донецької області, всупереч стереотипам, аж ніяк не прив’я­зана до російського ринку збуту: його частка в експорті регіону (20,5%) нижча, ніж середня по Україні чи навіть у таких західноукраїнських областях, як Волинська чи Івано-Франківська. При цьому частка експорту до ЄС (25,6%) перевищує на Донеччині частку експорту до Росії, а переважна його частина припадає на країни Азії та Африки. Роль європейського ринку також більша, ніж російського, у таких півден­но-східних областях, як Лугансь­­ка та Одеська.

Таким чином, більшість регіонів України, у яких є перманентна загроза реалізації тих чи інших сепаратистських проектів, мають важливу спільну рису: низьку залежність від внутрішнього ринку та високу – від зовнішніх. Частина з них дуже залежні від експорту до РФ, і це лише поглиблює проблему в умовах використання російським керівництвом економічних контактів для реалізації власних неоімперських проектів.

Водночас посилення економічної взаємозалежності різних регіонів України з особливою увагою до тих, які перебувають у зоні підвищеного ризику з пог­ляду реалізації сепаратистських проектів, має стати першочерговим завданням для нової влади. Цей процес може і повинен відбуватися в межах давно назрілої модернізації економіки України, її структурної перебудови та інтеграції до європейського ринку.