«Ти, Фортуно, будь ласкава,
Бо твоя то є забава —
Розквітати, обіймати,
Хоча слід тобі сказати —
Не прагну я ярма кохання,
Бо ще вік у мене ранній…»
Анна Станіславська,
уривок із поеми «Транзакція, або
Опис цілого життя одної сироти»,
1685 рік, вірш 3.17
Це слова київської відьми при дворі короля Речі Посполитої Яна III Собеського. Її звали Анна Станіславська, і вона була придворною пані й визнаною поеткою наприкінці XVII століття. Прізвисько «київська відьма» отримала через невдалі шлюби й походження.
Батько Станіславської був поляком і київським воєводою. Це була номінальна посада, адже Річ Посполита назавжди втратила Київ, але уряд воєводи вперто зберігали. Навряд чи Анна Станіславська коли-небудь бувала в Києві, але київський шлейф супроводжував її все життя. Відьмою її називали через скандали, що ставалися з пані: тричі вона виходила заміж і тричі невдало. Перший її чоловік, як стверджували сучасники, утратив розум, і розлучати й рятувати Анну Станіславську довелося королю, другий і третій її шлюби були короткими, бо обидва наступні чоловіки загинули незабаром після весілля. Такий трагічний і водночас романтичний образ допоміг київській відьмі в її літературній кар’єрі. Пані навряд чи вийшла б заміж учетверте — для цього, за нормами Речі Посполитої, потрібний був би дозвіл церкви, тож шляхтянку взяла під протекцію королева Марія Казимира, і Анна змогла з головою поринути в поезію. Поема «Транзакція, або Опис цілого життя одної сироти», яку надрукували вперше 1685 року, відразу поставила Станіславську на один щабель з найкращими поетами Речі Посполитої.
Український слід у жіночій бароковій літературі вагомий. Серед наступного покоління літераторок було багато тих, які мешкали на українських землях або були українками (русинками) за походженням. Більшість із них писали й видавалися під власними іменами. Це були пані з поважних і заможних шляхетських родин. Мова їхніх творів — польська. Бо це була мова королівського двору, і для просування творів і власної персони вибір був очевидним. Навряд чи ці пані усвідомлювали власну національність, етнічну ідентичність, однак вони відстоювали право бути літераторками в цілковито патріархальному світі літератури.
«Таку красу не зітре й час!»
Ці слова вигукнув гетьман Іван Мазепа на хрестинах Урсули-Франциски Вишневецької. Козацький керманич став хрещеним батьком дівчинки, народженої у вирі Північної війни. Батьком маленької Урсули був Януш Антоній Вишневецький, а бабусею — княгиня Анна Дольська. Ця розумна сорокап’ятирічна жінка, агентка шведського короля Карла XII, використала хрестини онуки в політичній грі. З урочистостей на честь Урсули-Франциски в палаці в Білій Криниці під Дубном почалися тривалі таємні переговори Мазепи й Карла, у яких посередницею була княгиня.
Хрещений навряд чи бачив коли-небудь похресницю потім, однак Мазепа мав рацію: красу, яку створювала Урсула, не зміг стерти час.
До нас дійшли її поетичні твори та п’єси. Урсула-Франциска Вишневецька стала першою в історії України, Польщі, Литви й Білорусі драматургинею. Її перу належать шістнадцять п’єс у стилі комедії дель арте, вона засновниця театру в Несвіжі (нинішня Білорусь). Літературний талант їй передався, очевидно, від батька. Януш Антоній Вишневецький — автор знаменитого Діаріуша, у якому викладені неймовірно цікаві факти з життя шляхти Речі Посполитої.
Єдину доньку в родині Януша Вишневецького й Теофіли з Лещинських, Урсулу виплекали в розкошах та увазі. Охочі пошлюбитися з нею ставали в чергу, однак дівчина була перебірлива й влаштовувала батькам істерики аж до непритомності, аби лише не виходити заміж. Усе змінилося з появою в натовпі кавалерів красномовного Михайла Радзивілла. Він теж мав неабиякий літературний хист і полонив серце двадцятирічної князівни глибокими проникливими листами. Побралися вони 1725 року. І як свідчить їхнє листування, обом спершу подобався цей мезальянс. Дружина в листах часто писала чоловікові вірші:
І тепер упевненим пером, що окреслює віру,
Це я повторюю вам обіцянку, дану в алкіру:
Що поки здорова й жива
Твоя дружина й добра слуга,
На ім’я Франциска, та головне цього слова,
Я з родини Вишневецьких, нині Радзивіллова.
(переклад з польської авт.)
Публіцист Бертольд Мервін на початку XX століття писав про Урсулу Франциску: «Природа скупилася на її красу; замість цього вона компенсувала це гостротою розуму й естетичною чутливістю». Пані вміла вдало поєднувати слова, її широкий кругозір і знання дозволяли братися за амбітні проєкти. Вона захопилася п’єсами Мольєра й переклала його з французької на польську. Також активно віршувала на різні теми. У своєму салоні, куди з’їжджалися представники мистецької еліти, часто декламувала власні вірші. Наприклад, у її доробку є благочестиві настанови дівчатам-підліткам і пісні про скромність і порядність. Однак є й інша поезія — дотепна про те, як чоловіки повинні піклуватися про задоволення своїх дружин в опочивальні й поза нею. Польський публіцист та історик Алоїзій Сайковський вважав, що в Урсули «були досить грубі поняття, дивно, як дівчата в салонах могли слухати її без збентеження».
Таке багатообіцяльне на початку сімейне життя розтрощилось об реалії раннього XVIII століття. Навіть у княгині воно було складним. Урсула пережила два десятки викиднів, лише четверо її дітей вижили. Один син помер у трирічному віці. Михайло Радзивілл активно приділяв увагу іншим жінкам, за що й отримав прізвисько Рибонька, бо саме так звертався до всіх пані, які його оточували.
Помстилась своєму Рибоньці дружина тонко. Вона облаштувала в Несвіжі, де була головна резиденція Радзивіллів, театр і ставила там п’єси, де з-поміж персонажів часто був упізнаваний її чоловік, а сюжет переповідав його походеньки.
Театр звели окремо від палацу — у парку, де до нього вели алеї та стежки. Вистави ставили десять разів на рік. Першою 1746 року на сцені представили п’єсу княгині «Дотепне кохання» — комедію-пастораль у дусі італійської комедії дель арте з піснями й балетом. Найпопулярнішою постановкою Урсули-Франциски було «Золото у вогні». Театр став родзинкою прийомів родини Радзивіллів. Сучасники описували каруселі, банкети, салюти, маскаради, танці під музику придворної капели. За театральним дійством з диванів спостерігали аристократи й духовенство, а дрібна шляхта й офіцери Несвізького гарнізону дивилися спектаклі стоячи.
Читайте також: Жіночий лик доби Бароко
Акторами театру часто були курсанти місцевої лицарської академії, а головним режисером — капітан княжого війська Фричинський. Музикантів і танцівників набирали з маєтків Радзивіллів, усі вони мали професійну підготовку й навчалися в найкращих майстрів.
Урсула також приділяла увагу бібліотеці: завдяки їй книгозбірня зросла до дев’яти тисяч примірників, княгиня була головною замовницею Несвізької друкарні. А ще невгамовна літераторка вирішила зазіхнути на оперу й почала писати музику. Однак не встигла… Померла в сорок вісім років 1753 року в Пуцевичах біля Новогрудека (нині Білорусь). Через рік усі її п’єси надрукували. Урсула-Франциска Вишневецька-Радзивілл лишила по собі вісім десятків віршів. Сьогодні її польськомовний доробок перевидали багато разів у Польщі, переклали й видали білоруською, але, на жаль, творчість українки — першої в історії наших земель драматургині, так і не побачила світ українською.
Через мури, брами, шанці, через окопи і мости
Любов має вольний приступ і шлях її простий.
Такої ще в природі фортеці не було,
яку б кохання сильне умить не здобуло.
Архітекторе, біжи,
за кордони і межі.
(переклад з польської авт).
Ельжбета Дружбацька, з поеми «Пишному нарцису, що тікає від милості німфи на ім’я Луна».
Ці слова належать Сарматській музі, нащадком якої став митрополит Андрей Шептицький.
Ельжбета Дружбацька польського походження, однак багато років провела серед української шляхти. Її дівоче прізвище — Ковальська, народилася вона, найімовірніше, 1695 року. І все ж історикам достеменно не відомо ані місце її народження, ані імена батьків. На кінець XVII століття шляхтичів Ковальських було багато й розпорошені вони були по всій Речі Посполитій, тож можна лише здогадуватися, ким були батьки Ельжбети.
У юному віці дівчинці пощастило потрапити до двору магнатів Сенявських — вона вихопила виграшний лотерейний білет. Шляхтичі змагалися за те, щоб їхні доньки потрапили до престижних магнатських осередків. Княгиня Ельжбета Сенявська влаштувала двір, яким замінила королівський. Річ у тім, що при королі Августі II Сильному не було офіційної королеви. Його дружина Крістіана-Ебергардіна Бранденбург-Байройтська не захотіла змінювати протестантизм на католицьку віру й залишилась у Саксонії, якою правив король Август II. Через це монарх змусив шляхтичів Речі Посполитої погодитися на схвалення нової скандальної позиції при дворі — офіційної фаворитки. Однак виявилося, що однією фавориткою Август вирішив не обмежуватися, кількість його коханок зростала, і шляхтичі навідріз відмовлялись відправляти доньок до королівського двору. Ініціативу перехопила Ельжбета Сенявська, яка брала до себе на виховання дівчат з малозабезпечених родин і влаштувала конкурентний двір, де без остраху за репутацію могли з’являтися панни. При дворі Сенявської юна Ельжбета Ковальська вивчила французьку, античну літературу, історію, музику й набула куртуазної вишуканості. І почала складати вірші й читати їх у салоні княгині.
Ельжбету вважають однією з найкращих представниць поезії сарматизму — напрямку, у якому все польське й русинське асоціювалося з давніми сарматами, їхньою самобутністю, яку описували ще античні літератори й історики. На тлі сарматизму популярним став орієнтальний стиль. Уже трохи згодом вона напише поеми — казки «Історія князя Адольфа, спадкоємця Роксоланії», «Хвала лісу», «Історія християнської принцеси Елефантини Євфратської».
Такі дівчата, як Ельжбета, при магнатському дворі могли не лише здобути гарну освіту, а й вдало вийти заміж. Де ще можна було зустріти так багато наречених з вершків суспільства, як не в оточенні найвпливовішої пані Речі Посполитої, якою була княгиня Сенявська? У неї були палаци у Варшаві, на польських землях і замки на українських, зокрема один з найбільших — у Бережанах (Тернопільщина). У салонах молодь виявляла себе як могла — улаштовували музичні вечори, танці, театральні постановки. Це все надихало Ельжбету на поезію:
Театр створений для різнобічних сцен:
тут сміх, і жарти і дошкульні кпини,
ображений хтось відвернувся, сховався від проблем,
заплакав, звернувши за друзів спини.
Все зміниться з початком музики і танцю,
наповняться дзеркала зали світлом,
і усмішки засяють на лицях сіроманців,
щедрою оплатою всі пристрасті покриті.
(переклад з польської авт).
При дворі Сенявської юна Ельжбета Ковальська, найімовірніше, і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Казимиром Дружбацьким, скарбником Жидачівським. У 1720-му вони побрались і переїхали жити до села Жемень, яке тоді належало до земель Червоної Русі, а нині є територією Польщі. У шлюбі з Дружбацьким в Ельжбети народилися дві доньки — Маріанна та Христина. Однак коли дівчата досягли підліткового віку, чоловік Ельжбети помер і родину спіткала фінансова скрута.
Поетка звернулася по підтримку до родини князів Сенявських, і їй запропонували місце супутниці єдиної дитини княгині Ельжбети та князя Адама — Марії-Софії. Вона була учасницею амурних справ молодої князівни й навіть відіграла велику роль у сватанні до Марії-Софії молодого Михайла Радзивілла, того самого, який згодом став Рибонькою. Через те що Сенявські й Радзивілли були родичами, на цей шлюб довелося брати дозвіл у самого Папи Римського. Перемовини з Ватиканом були довгі, але успішні — понтифік благословив союз, але час був втрачений, весілля не відбулося. І зрештою Михайло Радзивілл одружився з поеткою Урсулою-Францискою Вишневецькою.
Сенявські цінували Дружбацьку за її послуги й те, що пані зберігала в таємниці численні гріхопадіння князівни і її матері. Жодного разу не обмовилася вона про численні адюльтери Ельжбети Сенявської. На знак подяки Дружбацькій з доньками дозволили жити в будь-яких маєтках княгині. Також князі фінансували друк книжок поетки. Вона безперервно видавала вірші й поеми. Дружбацька товаришувала й з іншими магнатськими родинами — Сангушками, Любомирськими, Чарторийськими, Красицькими й Браницькими, які обдаровували й фінансово допомагали їй. А ще відзначали манери й такт, притаманний літераторці. Вона всіх зачаровувала під час декламування своїх творів у салонах. Вірші Дружбацької високо цінують у польській літературі. «Наша Ельжбета черпала натхнення безпосередньо з жіночої душі, яка гаряче любила Бога й правду…» — так писала в XIX столітті польська публіцистка Северина Духінська.
Однак життя поетки не було безхмарним. Великим ударом стала для неї спершу смерть патронеси — княгині Сенявської, а потім обірвалось життя доньки поетки й шістьох онуків. Ельжбета вирішила піти в монастир, обравши обитель бернардинок у Тарнові (Польща). Місто було власністю українських князів Сангушків. Княгиня Барбара Сангушко-Дуніна, ще одна літераторка українського походження, підтримувала Дружбацьку й дружила з нею. Разом вони брали участь у розробленні плану будівництва костелу при монастирі. Ельжбета Дружбацька померла в Тарнові 14 березня 1765 року. Її нащадки мешкали на теренах Галичини, один з них — український Мойсей, митрополит Андрей Шептицький.
«Певна пані» в літературі Речі Посполитої
Сучасники поважали її за принциповість і непохитність, її творами зачитувалися, її настанов дотримувалися. Ця жінка стала серцем і розумом країни, яка, попри її поради, нестримно неслась у прірву. На порозі була шалена доба рококо, яка врешті поховала Річ Посполиту. А ця «Певна пані», як підписувалася під своїми творами Барбара Сангушко-Дуніна, усе ще намагалася продовжити блискуче фемінне бароко.
«Вірний друг — це справжній захист (каже мудрець), хто знайшов його, знайшов скарб. У вашому серці пам’ять про друга не зітреться, але коли ви роздаєте обіцянки, то не будьте ненадійними», — писала княгиня в трактаті «Наука матері своїй доньці, яка збирається вийти заміж, і особи, яка дуже поважає такі вчення для дітей».
Певна пані радо ділилася досвідом, а він у неї був багатим. Барбара з Дуніних рано стала сиротою: коли їй було всього сім, років померла матір, а коли виповнилося дванадцять — батько. Барбару разом з братом виховувала мачуха, а вона була онукою Вацлава Потоцького — одного з найвідоміших барокових поетів країни. Можливо, це й вплинуло на любов панни до літератури.
Дівчина здобула гарну домашню освіту, кілька років її виховували при монастирі у Варшаві. Дівчата її стану читали релігійну літературу, біографії відомих людей і, звісно, французькі плутівські романи. Очевидно, вона мріяла про молодого нареченого, але мачуха домовилася про її шлюб з набагато старшим князем Сангушком. Вигідна партія для сімнадцятирічної дівчини — п’ятдесятивосьмирічний Павел-Кароль Сангушко. Він уже був двічі вдівцем. З єдиним сином у князя був конфлікт. Старший Сангушко не хотів залишати своїх статків спадкоємцю й тому шукав молоду жінку, яка змога б народити дітей, численних і покірних…
Невідомо, що відчувала Барбара в шлюбі з набагато старшим за неї Сангушком і чи з власної волі за дванадцять років шлюбу народила десятеро дітей. Четверо з них померли в ранньому віці. Імовірно, щоб відволіктися від реалій, Барбара поринула в літературу. Вона жила й творила на Волині в місті Заславі (нині Ізяслав). Успішно переклала польською два французькі та італійські релігійні трактати. Жінка перекладає теологічну літературу — такого ще в країні не було! Це могло викликати обурення церковників. Однак Барбару підтримав чоловік, він неймовірно пишався дружиною, яка впоралася з таким складним завданням. Князь помер 1750 року, залишивши певній пані величезні статки. І нарешті Барбара відчула смак життя.
Вона полишила Волинь і в польському Поддембиці влаштувала літературний салон, який повсякчас відвідував майбутній король Станіслав Август Понятовський. Ще один постійний гість — українець Целестин Чаплич. Він присвячував вірші Барбарі й був безмежно в неї закоханий. Княгиня на публіці не реагувала на загравання шляхтича й поета, хоч і сама стала складати вірші. Деякі з них опублікували ще за її життя.
Барбара активно писала трактати й друкувала їх у Львові. Вона часто підкреслювала, що пише книжки для власних дітей та внуків. Вона прагнула передати свій досвід, щоб їхнє життя було набагато легшим за її власне. А ще вона стала учасницею справ політичних, натхненницею Барської конфедерації, яку придушила російська армія. Померла ця жінка, вдоволена активним життям, у сімдесят три роки, перед тим поділивши все майно поміж дітьми.
Про цих жінок та інших представниць українських земель модерної доби незабаром вийде книжка у видавництві «Твоя підпільна гуманітарка». Барокова жіноча література малодосліджена, а українська цього періоду — цілковита terra incognita. І все ж таки це величезний пласт прекрасного світу, у якому жінки відвоювали собі місце, і їх по праву визнавали сучасниками поетками й літераторками.