«Прийшла, розділась, перемогла». Саме таке притрушене суржиком мотто прикрашає сайт Femen. Дівчата із синьо-жовтими цицями, що іменують себе «новим світовим фемінізмом», побували в Італії в діапазоні від площі Святого Петра до італійського ТБ, де провели жваву дискусію з плейбоєм Рокко Сіффреді.
Читайте також: Якою бачать Україну іноземці
Самі ж Femen озвучили в Україні, що виступали «в ефірі найпопулярнішого італійського недільного шоу» як провідні українські феміністки.
Це і є той заклятий контрапункт, де відбувається броунівський рух сміття – зі Сходу на Захід і знову із Заходу на Схід. Сміття легке, його вітер носить.
На рівні українських «феміністок» і українські «письменниці»: свого часу на італійському ТБ харківська емігрантка Марина Соріна презентувала вітчизняну літературу романом «Хочу італійського чоловіка. Зі Сходу задля кохання?» На обкладинці крізь циркуль жіночих ніг у міні-спідниці та чоботях на високих підборах – собор Васілія Блаженного.
Натомість переклади української поезії – від Шевченка через Тичину й Антонича і до сьогодні – вдається розмістити хіба що на сайті Італійської асоціації українських студій. Порівняльні пропорції інформації про реальну українську культуру та про сміття під її іменем – 1:100. Майже цілковито відсутні інституції, фінанси, сценарії, які були б спрямовані на пізнання європейської України та її культури.
Досить згадати дебільних Гарнюню і Спритка, що коштували бюджету $100 тис. Чи Держнацпроект, чия одиниця виміру – дерибан.
ОБРАЗ ЗДИЧАВІЛОЇ КРАЇНИ
Тож питання не до Італії. Сміття по світу вистачає. Зрештою, Італію не здивуєш, бо хіба тут не було Чиччоліни в парламенті? Але знову ж таки це питання пропорцій: треш у Європі – це як смог на Колізеї. З Україною ситуація інша: крізь смог деградації та аберації не проглядає навіть поки що приблизний образ її культури для світу.
Європа – це унікальний синтез часу, пульс якого дуже відчутний у музеях як кам’яних енциклопедіях культури. Скажімо, лише у Відні сотня музеїв, а в одному музейному кварталі MuseumsQuartier, де сплелись архітектура барокова й модерна, їх п’ять. Тут поряд Музей Леопольда, що експонує високий модерн, і Mumok – Музей сучасного мистецтва. У першому – і Клімт, і Шіле, і Маґрітт, і Архипенко. У другому – новітнє мистецтво.
У консолідований простір європейської культури вписується «молодша Європа» зі своїми російсько-радянськими руїнами, патологіями, заборонами, комплексами. Західна Європа мала теж свої румовища, але їх здолала. Східна Європа все ще наздоганяє власні тіні на своїх руїнах. Проте не всі країни. Взяти, приміром, Польщу. В самому Римі є Польська академія та Інститут польської культури. Cкрізь по Італії відбуваються постійні польські виставки, концерти, кінофестивалі, презентації книжок. То рік Міцкевича, то Шопена. Ім’я країни, її образ насичуються престижними контекстами, елітарним змістом, комунікативною енергією.
Читайте також Ukraine-бренд: виконання під фанеру
Якби на цьому тлі з’явились – аби вони такі були – польські Femen з віночками на голові, їхні евентуальні голі заднички не переважили б того напрацьованого безміру культурних набутків, який став невід’ємною частиною відносин Польщі з Європою. А за безміру тих лакун, які є у відносинах України з Європою, оголені сідниці набувають патогенного протагонізму, підсилюючи в уяві європейців образ приниженої, здичавілої країни, що зійшла з демократичного шляху, що експортує мільйони заробітчан, експонує вульгарних брехливих політиків, підмінює культурний діалог дешевими провокаціями, за якими стоять, вочевидь, великі гроші. Чомусь немає коштів на словники, конференції, переклади. Але є на ляльковий театр нудисток, на цих, як вони самі себе називають, «демократичних сучок». І в цьому театрі все продумано до деталей. Важко повірити, що хтось може дістатися безперешкодно на КПП Газпрому – все одно, голяка чи вдягнений.
Читайте також:
ПСЕВДОПОЛІТИКА І ПСЕВДОКУЛЬТУРА
Хто ж відповідальний за цей клінічний образ країни? Презентація культури в зовнішньому світі – це гігантський проект, який є одним з основних пріоритетів усього цивілізованого світу. Держава реалізує цей проект як інституція, а наповнюють його змістом інтелектуали. В Україні ж держава не репрезентує громадян. Вітчизняна культура цій владі чужа і ворожа. Отже, марна справа покладатися на державу: за 20 років незалежності вона майже нічого не зробила для того, щоб наша культура була гідно «експортована».
Але відчужені від держави інтелектуали теж не запропонували зовнішньому світові Проект. За кордоном вони репрезентують виключно самих себе.
У відповідь може здійнятись обурений хор: як, а переклади українських письменників-постмодерністів? А їхня участь у фестивалях і форумах? А їхня творчість на віллах і за гранти? Хіба це не свідчить про перебування в мейнстримі західної культури?!
Аж ніяк. Бо супроти тріумфальних оповідей про локальні презентації та премії можна згадати про запилені книжки на складах видавництв, про ненадруковані (хоч оплачені) переклади, про уцінку книг із закличними назвами на кшталт «Український секс. Інструкція для вжитку», що не допомагає їм продатися, про зметені українські видання з верхніх полиць книгарень на нижні через відсутність цікавості. Прізвища знаю, але не називаю з етичних міркувань.
Читайте також: Гламурні свинопаси
Образ приниженої країни диктує приземлений до неї інтерес. Тому сучасна українська література, яка доходить до Заходу, не є ані культурним, ані філологічним ресурсом. А є лише ресурсом соціологічним, який фіксує комплекси і проблеми цієї сусідньої з Європою країни – «основної мігрені ЄС». Тим більше вона не може постати ані у своїй мовно-культурній специфіці, ані в історичній тяглості. І чи ж можуть конкурувати з примітивними сюжетами Коцюбинський чи Хвильовий, видрукувані в тій самій Італії в маргінальному видавництві? Письменники ж як Тютюнник чи Шевчук і взагалі майже не присутні іншими мовами. А далеко не маргінальне міланське видавництво «Ґардзанті», що випустило кілька книжок Куркова, повідомляє вдячним читачам, що Київ під пером «найуспішнішого українського письменника» – це «посткомуністична Росія».
Недовіра, а тепер уже й невіра Заходу в демократичну Україну дзеркально відображається в невмінні самої України сформувати (і сформулювати) як європейський код власного історичного буття, так і європейський канон своєї літератури та загалом культури. Уже 20 років політики всіх угруповань імітують реформи і поступ, а нові покоління літераторів та критиків, ведучи сюрреальну боротьбу проти попередників, імітують таким чином творення нових культурних змістів. Елітарна культура залишається за порогом сприйняття й адекватного осмислення, а чорториї трешу творять свої потужні «мейнстрими». Середній реципієнт знає потоки матової несвідомості графоманів від фіктивного постмодернізму значно більше, як тих самих Коцюбинського, Хвильового, Підмогильного чи Шевчука з Тютюнником. Власне, це і є потворний образ країни. Зрештою, чи не від укрсучліту – самоназва дуже влучна – пішли ідеї, що української літератури немає, що вона суцільний кіч і глибоко немодерна? А якщо література не осмислена навіть у себе вдома, то яким чином може бути синтезоване знання про неї «на експорт»?!
І чи не те саме відбувається в інших сферах культури? Номінований, за британським рейтингом, серед «100 геніїв сучасності» Іван Марчук не має жодної перманентної експозиції, не кажучи вже про музей. Натомість «ПінчукАртЦентр», прихистивши так багато коров’ячих голів у формаліні й параноїдальних мальовидел, перетворився на «один із найвідоміших брендів української столиці». І нікому не спаде на думку запитати, звідки мільярдні статки в близького родича того президента, який витіснив за межі пограбованої України мільйони її громадян на заробітки, тих громадян, що стали потім обридлими Заходу приниженими героїнями «письменниць» Соріних.
Так вкотре відбувається коротке замикання і вкотре твориться той внутрішній і зовнішній образ України, де вульгарній псевдополітиці відповідає вульгарна псевдокультура. Домінуюча семантика культури – люмпенська. Попсовий вимір культури всередині країни ретранслюється назовні. Тому сьогоднішня Україна – криве дзеркало Європи, яке спотворює всі параметри. Бо в Європі вульгарність і в культурі, і в політиці маргінальна. А на пострадянському терені всюдисуща і центральна.
Тому найголосніше звучить реальна мова цього простору – мат. І реальний зміст: треш. «Прийшли. Розділись». І – поки що – таки справді перемогли – людський смисл і людську гідність.
Читайте також: Виховання приниженням