Поміж усіх печерних міст Криму Мангуп має особливу енергетику та фольклор. Адже тільки тут можна зустріти справжніх «троглодитів», котрі проміняли квартири багатоповерхівок на утворені в природний спосіб кам’яні апартаменти (іноді просто-таки по-сучасному комфортні: з кількома «кімнатами», «вікнами», «балконами»). Тільки тут є два джерела живлющої вологи (для порівняння: давні мешканці сусіднього печерного міста Ескі-Кермен по воду мусили спускатися сходами в моторошний 40-метровий колодязь – задоволення сумнівне й небезпечне). А одна з печер навіть послужила приміщенням для чоловічого монастиря.
Читайте також: Черкес-Кермен
КВАРТИРНЕ ПИТАННЯ
Печери середньовічного міста-фортеці рідко коли служили житлом – виконували здебільшого функції холодильників та комор чи принаймні майстерень, цехів або ж в’язниць (за іншими версіями, церков). Для життя використовували наземні хатки. Останні не збереглися, а от стіни підземель добре пам’ятають, як усе було.
Як і кожна придатна для життя місцевість (наявність природних джерел, скелі – ідеальний захист від недругів, лояльні умови південного клімату, а також наближеність до основних торговельних шляхів, прокладених іще за часів античності), ця земля мала неабиякий попит у представників різних культур, що опинялися поблизу, вже від (III) IV століття й дотепер. Нині в навколишніх балках можна побачити рештки катакомбних могильників аланоготів. Заснувавши своє поселення, у другій половині V століття вони звели перші укріплення, а місто мало наймення Дорос і статус столиці країни кримських готів. У VI-му на плато зводиться монументальна базиліка, Дорос стає центром готської єпархії в Криму…
Наприкінці VII століття містом заволодіває Хазарський каганат, який розміщує там на деякий час свій гарнізон. Захоплення Дороса стає поштовхом до антихазарського повстання, очоленого св. Іоанном Готським.
Столиця пізньовізантійського князівства з милозвучною назвою Феодоро, – мабуть, найвідоміша з усіх іпостасей Мангупа. Від XIII до середини XV століття місто контролює Південно-Західний Крим. Тут процвітають ремесла, зводять монастирі та храми.
«Золоту добу» врівноважених візантійців у 1475-му вогнем і мечем обривають османські війська. Вони повністю перебудовують фортецю й нарікають її сучасним Мангуп-Кале. До XVIII століття Мангуп стає центром кадилика, найдрібнішої адміністративно-територіальної одиниці Османської імперії, а 1774-го турки звільняють приміщення фортеці. Місто поступово занепадає, наприкінці століття його покидають останні мешканці – громада караїмів (нагадування про останніх – старовинне кладовище з характерними надгробками й письменами).
Читайте також: Секретна бухта
ОСТАННІ З МОГІКАН
Попри наданий офіційно статус заповідника та заборону ставити намети й палити багаття, Мангуп-Кале став одним з улюблених пунктів паломництва «вільних мандрівників» та «дітей квітів». Ті, котрі живуть тут місяцями (а то й роками), називаються «індіанцями». В одній із таких «печерних» родин навіть народилося немовля. В печері, ясна річ… Для багатьох стало традицією зустрічати на Мангупі Новий рік, споглядати затемнення тощо. Цю землю вважають місцем сили. Легенди легендами, а подолати нещасних 300 м над рівнем моря навіть людям підготовленим подеколи буває важче, аніж видертись на Говерлу, – кажуть, що так Мангуп випробовує, очищує від «міського нальоту». Навіть місцеві кримчани, котрі не переймаються тонкими матеріями, зазначають: тут слід бути особливо обережним: ця земля не пробачає фізичного або духовного свинства, тому вона на диво чиста, принаймні порівняно з низинами, перетвореними на суцільну помийну яму.
Акустична печера здобула своє наймення за дивовижне звучання. Сюди приходять із гітарами, флейтами, скрипками, тибетськими чашами. Тут співають мантри або ж слухають тишу, яка також звучить по-особливому. Стіни печери декоровані плодами растаманських фантазій, щó викликає обурення археологів, адже шари фарби заважають розгледіти рештки середньовічних відміток на стінах. Печера «Дірявий палець» розташована на самому краю одного з чотирьох «пальців» мангупського комплексу; від краєвидів, що відкриваються там, перехоплює подих. У печерах температура стала, вона майже не змінюється з порами року. Саме тому взимку тут можна цілком комфортно існувати, якщо подбати про захист від протягів.
Два джерела – чоловіче й жіноче – не лише постачають чистою водицею всіх аборигенів та гостей, а й нагадують про середньовічні монастирі, що свого часу тут існували. Вода одного з них збагачена сріблом, що надає їй ледь не цілющих властивостей, друге за формою – прекрасний «душ» природного походження.
Читайте також: Під крилом грифона
ПЕРЕПУСТКА У ЗАДЗЕРКАЛЛЯ
На Мангупі давно сформувались своя інфраструктура, міфологія та уклад життя. «Не забудьте завітати до Бориса Івановича!» – кажуть бувалі люди, проводжаючи тебе у кримську мандрівку. Будь-хто з місцевого населення низин або ж з аборигенів Мангупа покаже хату знаного у вузьких колах постачальника прекрасного вина. Археолог-любитель, колекціонер старовинних артефактів та різних винних сортів, пан Борис влаштовує цілі презентації своїх колекцій: коротенька лекція про культуру споживання, історію та різні букети хмільного напою поєднується з дегустацією «експонатів» колекції. Частують щедро, розповідають душевно, тож не купити кілька літрів духмяного трунку просто несила. Тут-таки охочі можуть придбати як сувенір копію скіфської стрілки абощо.
У мешканцях низин біля підніжжя Мангуп-Кале дивовижно уживається класичне курортне здирство з небувалою щедрістю: в одній кнайпі, приміром, тобі можуть нагрубити й ціни зашкалюватимуть, а в сусідній – кримські татари за безцінь накладуть порцію з верхом, до чаю від себе додадуть тарілочку цукерок, розпитають, хто ти, звідки й куди твій шлях, порадять, що й де подивитись, – і вже почуваєшся
гостем, а не туристом.
Особлива тема – контакти з лісниками. З одного боку, це заповідна територія, наметові табори тут де-юре заборонені. Із другого – «придбайте, шановні, квиточок на відповідну кількість днів, і стійте собі, скільки хочете». Під «квиточком» розуміється певна сума, надана охоронцям, проте жодного папірця тобі не дають. Одначе до людей неформальної зовнішності лісники зазвичай не підходять – знають, що немає сенсу. Ті хіба чаєм пригостять…
Читайте також: На дачі у хана
Утворилася тут і особлива мова. Приміром, «сходити в магазин» означає необачно зірватися зі скелі. Такі випадки, на жаль, тут не рідкість, адже мангупська земля щедра й на «дзвоники» – дурман-зілля, які люблять заварювати любителі психоделічних практик. Щоправда, окрім «дзвоників», на плато росте сила-силенна корисних і цілющих трав, тож віднедавна тут «у ходу» екскурсії та майстер-класи із зілля, де розкривають назву й властивості кожної з рослин.
Мангуп неофіційно розділений на регіони та стоянки. Наприклад, стоянка «Закатнік» знана тим, що тут найкрасивішим вважають захід сонця. Коли його диск наближається до обрію, стає добре видно море. О цій порі на стоянку сходяться люди й мовчки займають місця на краєчку скель.
Дивовижно, як на плато в 90 га уміщаються й не заважають одне одному стільки світів. Офіційні туристичні маршрути повз рештки величної цитаделі та візантійських кам’яних споруд для виготовлення вина, «заповідна» земля археологів, де з давніших шарів ґрунту вилучають таємниці (необережний турист, заблукавши в сутінках, може неабияк перелякатись, наткнувшись, приміром, на охайно викладену гірку черепів – результат кількаденної праці на певній ділянці). У хащах ледь помітні стежки ведуть до обжитих, добротно обладнаних печер босоногих довгокосих «індіанців». А доріжки «південного схилу» виводять до православного Свято-Благовіщенцького чоловічого монастиря. Також печерного, поза сумнівом.
Зачарована країна, задзеркалля, інший вимір, куди потрапляють, лише подолавши низку перепон та випробовувань, місце, де відсутній час, де вечорами простір наповнюється ритмами тамтамів, співом тибетської чаші й ароматом трав’яних чаїв, де на могильних плитах і мурах, що належали колись до оборонних споруд, росте плющ, а скелі мовчать про своє.
Читайте також: Кирим-столиці