Так сталося, що не завжди українцям вдавалося зробити успішну військову кар’єру поза межами своєї Батьківщини. Якщо не згадувати земляків на російській та радянській службі, одразу спадають на думку французький генерал Григір Орлик, турецький паша Міхал Чайковський, а серед американських воєначальників ХХ століття чотиризірковий генерал Корпусу морської піхоти Семюел Яскілка та генерал-майор Микола Кравців.
У такому разі варто згадати про унікальну долю головного військового лікаря Австро-Угорського флоту Ярослава Окуневського. До речі, серед фахівців ще й досі тривають суперечки стосовно того, «чи був Ярослав Окуневський адміралом».
Народився Ярослав Окуневський 5 березня 1860-го в селі Радівці Сучавської бецирки (нині Румунія) у родині Іполита Окуневського й Теклі Кобринської. За дев’ять років сім’я переїхала до села Яворів, де батько став парохом місцевої церкви. Ярослав зростав у багатодітній родині. Старший на два роки брат Теофіл згодом стане адвокатом і відомим політиком, його оберуть депутатом Галицького сейму (1899–1900, 1913–1914) та австрійського парламенту (1897–1900, 1907–1918). Молодша сестра Наталя була активісткою галицького жіночого руху, а наймолодша Ольга навчалася в Миколи Лисенка, стала відомою піаністкою, акомпанувала Соломії Крушельницькій. Кузина Софія Окуневська-Морачевська закінчила Цюрихський університет і відома як перша в імперії жінка-лікар.
Їхній прадід мав прізвище Окунь, яке дід переробив на «більш шляхетний лад». Садиба Окуневських у Яворові була своєрідним центром українства на Покутті. Сюди в гості заїжджали Леся Українка, Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Гнат Хоткевич, Ольга Кобилянська, Олександр Олесь, Наталя Кобринська. Сучасна дослідниця Людмила Ткач висловила припущення, що саме Ярослав Окуневський став прототипом військового морського лікаря Івана Марка, героя «Царівни» Ольги Кобилянської (1896).
Читайте також: Галицькі злидні
Ярослав Окуневський навчався в сільських школах Яворова та Снятина, а згодом закінчив Коломийську гімназію, де на уроках Historyi ojczystego kraju вчитель пан Махніцький розповідав, що головною вимогою козацьких повстань XVII століття було безперешкодно «гнати горілку без дозволу Речі Посполитої». Українофобська риторика викладача призвела до того, що учні застрайкували й припинили відвідувати його заняття. Пізніше, у 1900 році, Теофіл Окуневський, скориставшись своїм політичним впливом, домігся створення в Коломиї окремої української гімназії.
Віденська «Січ»
Після закінчення гімназії 17-річний Ярослав продовжив навчання на медичному факультеті Віденського університету. Одразу ж вступив до українського студентського товариства «Січ», а 25 жовтня 1879‑го був обраний його головою й перебував на цій посаді до 1884-го. Упродовж попередніх 11 років існування «наддунайської спілки» її очолювали відомі в майбутньому діячі українського руху Анатоль Вахнянин, Михайло Подолинський, Іван Пулюй, Іван Горбачевський, Осип Терлецький. Окуневський-молодший був співредактором «Слов’янського альманаху», опікувався українською рубрикою, листувався з Михайлом Драгомановим. До речі, номер із «Політичними піснями українського народу» був конфіскований поліцією. 1891 року Окуневський познайомився з Драгомановим особисто, коли той приїздив на лікування до Австрії.
Перебування в столиці імперії запам’яталося не лише громадською та науковою роботою. Під час одного з офіційних університетських засідань уже на останньому році навчання Окуневського голова москвофільського товариства «Буковина» Володимир Дудикевич у провокаційній формі почав зривати захід: висловлювався проти окремішності української мови, погрожував відправити мазепинців до Сибіру. Після цього Окуневський накинувся на майбутнього лідера галицьких москвофілів зі стільцем, що спричинило бійку.
Ярослав Окуневський із родиною
На третьому році навчання лідер «Січі» одержав стипендію військового міністерства, що передбачала відпрацювання на військо. Відповідний контракт із флотом було підписано 27 листопада 1879‑го. Після семи років навчання в столиці імперії Ярослав Окуневський вирушив у 1884-му на Адріатику.
Шлях від Пули
У другій половині ХІХ століття ВМС Австро-Угорщини складалися з двох ескадр і Дунайської флотилії. Головна база розташовувалася в хорватському порту Пула. Це місто відоме тим, що там і досі зберігся римський амфітеатр першого століття, а також народився українофіл Вільгельм Габсбурґ (Василь Вишиваний).
За час перебування в Пулі Ярослав Окуневський почергово служив лікарем на 11 кораблях (панцерниках, фрегатах, корветах, корветських човнах, навчальних суднах). Як медик допомагав у боротьбі з епідеміями серед цивільного населення в Хорватії. Активно й успішно вивчав мови. Відомо, що колишній віденський студент опанував німецьку, італійську, англійську, французьку, російську, польську та сербську мови.
Морські ворота імперії. База військового флоту Австро-Угорщини в Пулі
Як і багато його сучасників, молодий лікар вважав, що спочатку треба досягти певних кар’єрних звершень, а потім влаштовувати особисте життя. Пізніше йому приписували сердечну прихильність до Соломії Крушельницької. Одружився у віці 39 років. Його обраницею стала Отілія Зайзер, донька власника млина з громади Пістінг (Нижня Австрія), яка була на 14 років молодша за Ярослава Окуневського.
Морські ворота імперії. База військового флоту Австро-Угорщини в Пулі
Напередодні Першої світової війни Австро-Угорщина мала восьмий за потужністю флот у світі. До його складу входили 3 лінкори-дредноути, 12 броненосців, 12 крейсерів, 18 есмінців, понад 70 міноносців та 6 підводних човнів. 1 листопада 1914-го Ярослав Окуневський дослужився до посади морського генерального штабного лікаря, яку іноді плутають зі званням контр-адмірала. Найімовірніше, адміральського звання не мав, хоч обіймана посада прирівнювалася до звання генерал-майора. Як писали згодом у діаспорних виданнях, Окуневський став «санітарним шефом австро-угорської маринарки».
Заокеанські мандри
Перебування на цісарський морській службі відкрило перед молодим офіцером можливість побачити світ. На вітрильниках «Мінерва», «Аврора», «Радецький» та крейсері «Франц-Йосиф І» пройшов води Атлантичного, Індійського та Тихого океанів.
Про свої подорожі Ярослав Окуневський вів листування з редакцією львівської газети «Діло». Перші повідомлення про мандри до Греції й Туреччини надіслав 1884‑го, останні листи надійшли 1899 року з Риму. Журналісти Денис Лукіянович та В’ячеслав Будзиновський вирішили видати популярну серед читачів рубрику окремою книжкою під назвою «Листи із чужини». Перший том побачив світ у Чернівцях 1898-го, другий було опубліковано у Львові 1902-го. Невеликий фрагмент спогадів надрукували в українському радянському часопису «Всесвіт» у 1991-му. У наш час його подорожні записки 2009 року перевидало київське видавництво «Темпора».
Читайте також: Хто і навіщо знищив Чорноморський флот?
За 15 років подорожей Ярослав Окуневський піднімався на сицилійський вулкан Етна, стежив за виставами іспанського театру та коридою в Севільї, потерпав від спеки в Червоному морі, захоплювався британськими порядками в королівських форпостах Аден, Сінгапур та Гонконг, смакував марокканський чай у Танжері. Відвідав піраміди в Гізі, спостерігав за еротичними танцями гавазі та коптським богослужінням у Єгипті. Висловлював невдоволення перенаселеністю Калькутти та Індії загалом. Блукав гімалайським передгір’ям та піднімався на одну з гір (можливо, Тигровий пагорб заввишки 2590 м). Дивувався розмаїттю гужового транспорту, захоплювався успішним культивуванням британцями зеленого чаю (хіни) та відвідував буддійські святині (дагоби) на Цейлоні. Заходив у глиб африканських джунглів у Занзібарі.
Крейсер «Кайзер Франц-Йосиф І». Під час шторму біля берегів Китаю
Практично в кожній країні мандрівник зустрічав єврейських торгівців. У Туреччині йому запам’яталися лазні й базари Смірни, а в Греції — робота віденського інженера Ганзена з перепланування Афін, міністерська чехарда та спорудження Корінфського каналу. Військовий лікар завше відзначав практичність та успішність британців, які «є панами світу». Особливо йому припала до душі новаторська діяльність фірми «Кук і син», дорожні чеки якої давали можливість їхнім власникам комфортно мандрувати практично по всій імперії.
У Китаї українця здивувало примітивне кустарне виробництво шовку в Кантоні, а під час відвідин Великого муру прихопив із собою «на пам’ять» цеглину з наймасштабнішої у світі споруди. Найбільше мандрівника шокували пекінські квартали поруч із Забороненим містом — величезним палацовим комплексом. Тут китайці торгували крамом, вуличною їжею, голили голови й бороди і без усяких церемоній «сповняли свої тілесні потреби». Місце підвищеної концентрації «нужди, нещастя, ран і гною» лікар порівняв із Дантовим пеклом.
Окрім спостережень за повсякденним життям іноземців, Ярослав Окуневський ставив риторичні запитання футуристично-геополітичного характеру. Військовий лікар замислювався над посиленням ролі Японії та Китаю в майбутньому та висловлював сумніви стосовно того, що європейці зможуть їх стримати. Відзначаючи зростання ролі Росії («розправляння широких плечей») у Північному Китаї, Кореї та Японії (зимування ескадри в Нагасакі), мандрівник запитував: а що станеться після добудови сибірської залізниці? Завершення Транссибу могло дати росіянам вихід до Світового океану й спричинити справжній торговий переворот, тому головний інтерес Петербурга моряк вбачав у контролі над незамерзаючою гаванню Порт-Артура чи десь у Кореї.
Читайте також: Азійсько-деспотичні орієнтири
Окрім того, автор записок розмірковував, чи знищать європейці чорну расу так само, як аборигенів Сибіру, Америки чи Океанії. Після відвідин Туреччини написав, що мріє про припинення релігійних та національних конфліктів. У Чорногорії висловив сумніви в успішності перетворень, здійснюваних князем Ніколою Петровичем-Негошем щодо форсованого подолання відсталості країни («такі скоки не все удаються»). Також підмітив наростання англо-німецьких торгових суперечностей («англійці починають кривим оком зглядатись на німців»). Розмірковував про перспективи вирощування чаю не лише в Китаї та Індії, а й на Цейлоні, Кавказі, у Канаді.
Зустріч із монархами
Існують перекази про те, що мемуарист двічі допоміг із лікуванням апендициту іспанському та китайському принцам, за що нібито отримав державні нагороди й титул китайського мандарина, проте ці відомості не підтверджені фактами. Сам Ярослав Окуневський кілька разів згадує про те, що бачив чорногорського князя Ніколу Петровича-Негоша на церковній службі в Цетіньє (1885), спостерігав за урочистим приїздом італійського короля Умберто І до Генуї (1892), був свідком святкування 400-річчя відкриття Америки в Кадісі за участю неповнолітнього іспанського короля Альфонсо ХІІІ та його матері-регентки Христини-Марії (1892).
Двічі військовий лікар у складі австро-угорських офіційних делегацій потрапляв на прийом до іноземних монархів. Уперше це було під час відвідин Занзібару, де 1 листопада 1889 року відбулася аудієнція в султана Сеїда сера Халіфи І ібн Саїда аль-Бусаїда. Мандрівник описує його як хитрого та самодержавного правителя, що намагався враховувати зростання британського та німецького впливу в регіоні. Прибутки скарбниці забезпечували митні збори й праця державних рабів на тютюнових, цукрових та гвоздикових плантаціях (рабство скасували 1897 року). Найбільше українця вразив не одяг, зброя чи коштовності султана, а той факт, що він за мусульманською традицією приймав іноземних гостей босоніж.
Вдруге український мандрівник удостоївся такої честі під час офіційного імператорського прийому першого посла Австро-Угорщини в Китаї барона Моріца Чикана фон Вальборна 11 травня 1897-го. 26-річний імператор Ґуансюй із маньчжурської династії Цін не справив особливого враження не гостя. Це «володар чи лялька» — запитував риторично Ярослав Окуневський. Військовий лікар бачив на власні очі, що реальний вплив у країні мають імператриця Ці Сі, чиновники Лі Хунчжан і мандарини, які контролювали периферію. Криза, що супроводжувалася слабкістю армії та поступовим розпадом країни на провінції, згодом не раз обертатиметься соціальними потрясіннями.
Велика Україна
Після трьох поділів Речі Посполитої український народ було поділено між двома консервативними імперіями. По обидва береги річки Збруч розташувалися прикордонні міста: з австрійського боку Підволочиськ (Унтерволочиськ), із російського — Волочиськ, який став центром контрабанди горілки, забороненої національної та соціалістичної літератури, експорту цукру та зернових. 1881 року цим маршрутом до Наддніпрянщини потрапив віденський студент Ярослав Окуневський. Зупинившись на півтора місця в подільському селі Висока Гребля, майбутній лікар зауважив, що польські землевласники і далі поводяться з місцевим населенням зверхньо, а остзейські німці та православні священики є найнадійнішою опорою Російської імперії в регіоні. Подив і захоплення викликали виноградники, висаджені в 1820-х на берегах Дністра за розпорядженням князя та фельдмаршала Петра Вітгенштейна в селі Кам’янка (нині контролюється сепаратистами ПМР). Приємно здивували Окуневського й новини про поширення українофільських настроїв серед польських студентів.
У гостях у сірожупанників. Ярослав Окуневський крайній праворуч
Під час 10-денного перебування в Києві тодішній очільник віденської «Січі» відвідав Софійський собор і Лаврський монастир. Мандрівник повідомляв, що монахи хотіли забілити стіни Софії, але цьому актові вандалізму завадили археологи. Також Окуневський переповів історичний анекдот, що пояснює, чому пам’ятник Богданові Хмельницькому впродовж восьми років не могли встановити в Києві. Зазвичай вважається, що причиною був брак коштів на постамент. За версією майбутнього лікаря, насправді цю ситуацію спричинили суперечки між архієреєм та губернською управою, адже до когось із них пам’ятник мав бути повернутий «частиною тіла, про яку в чемнім товаристві не говориться».
Ще одним пунктом культурної програми став музей Київської духовної академії, де мемуарист побачив портрети українських діячів Богдана Хмельницького, Петра Конашевича-Сагайдачного, Григорія Сковороди, Михайла Значка-Яворського. Повідомлення про наявність серед цієї «компанії» портрета Івана Мазепи викликає подив і сумніви, адже важко уявити його легальну присутність у форпості зросійщення. Чи, може, апологети «русского мира» десь недогледіли?
Читайте також: Чорне море в геополітичних візіях українців
Центральною подією перебування в підросійській Україні стали зустрічі з представниками «молодої» і «старої» «Громади». Так, закордонного українця здивував той факт, що програмні документи молодих громадівців написані російською мовою. Київська інтелігенція все ще «відходила» від шоку, спричиненого Емським указом 1876-го про цілковиту заборону українського друкованого слова. Лише за п’ять років можновладці заговорили про незначні поступки, що стосувалися національної музики й театру. Мандрівник із величезним задоволенням відвідав один із творчих вечорів Миколи Лисенка. Також він відзначив, що великі надії національний рух пов’язував із переходом селян південних губерній у протестанти (штундизм) та можливістю поширення серед них українського перекладу Нового Заповіту.
Далі шлях «прикарпатського пілігрима» проліг до Одеси, яку він називав українською торговою емпорією, збіговиськом усіх рас, метою яких був ґешефт. За його враженнями, провідні ролі в місті відігравали євреї, греки, вірмени й татари, а росіяни були представлені переважно чиновниками та поліцією.
Після Одеси був Кишинів, де мандрівник відвідав Івана Нечуя-Левицького, а далі з деякими канцелярськими ускладненнями виїхав за межі Російської імперії. А загалом про державу Романових через її забюрократизованість, поліційні перевірки та величезну кількість інформаторів в австро-угорського підданого склалося враження, що царська влада «боїться людей».
Українська тематика проходить червоною ниткою в подорожніх записках військового лікаря. Так, Ярослав Окуневський погоджувався з Михайлом Драгомановим про життєву вагу Чорного моря для України та про переймання петербурзькими можновладцями в українських козаків ідеї про «натиск на південь» замість природного руху в східному напрямі. Він також зазначав, що використання росіянами козаків у війнах проти турків не дало жодних бонусів Гетьманщині. При цьому мемуарист глузливо акцентував увагу на «козацькому колабораціонізмі», адже після зруйнування Січі та ліквідації гетьманства «сини запорожців пішли на вислуги в канцелярії петербурзькі». Лише у двох країнах мандрівник зіткнувся з вражаючою різницею між втраченою минулою величчю й славою та сучасним жалюгідним станом на тлі збережених історичних пам’яток: у старій ланкійській столиці Анурадхапурі та в Києві.
Під час своїх подорожей Окуневський подеколи зустрічав земляків: австрійського консула в Єгипті родом із-під Бучача, українських матросів, селян-мігрантів із Полтавщини та Чернігівщини до російського Приамур’я, бейрутських українців, які раніше воювали в козацьких загонах Садик-паші. Військовий лікар висловлював жаль із приводу відмирання давніх традицій після переїзду українців у міста, хоч тоді цей процес ще не набув сучасних масштабів. У тогочасних подіях намагався знаходити паралелі з українською історією. Зокрема, повстання сфакіотів на Криті 1896 року мемуарист порівнював із Хмельниччиною чи Коліївщиною, що зумовлені економічними та релігійними чинниками.
Визвольні змагання та останні роки життя
Перша світова війна спричинила кризу Австро-Угорської монархії. Відставний військовик з інтересом спостерігав за розвитком Української революції в Наддніпрянщині, а за нагоди прагнув послужити українській справі. Відомо, що 1–2 березня 1918 року Ярослав Окуневський зустрічав українських військовополонених із табору Йозефштадт, що поблизу Відня, з яких сформували першу козацько-стрілецьку дивізію (сірожупанників) та відправили на вишкіл до Володимира-Волинського.
Після проголошення ЗУНР намагався опікуватися санітарними справами УГА як голова Української санітарної місії у Відні. Виконував дипломатичні доручення «республіки Галич» (ЗУНР) щодо переговорів із чеською стороною стосовно забезпечення українських біженців у таборах на території Чехословаччини. Головна діяльність колишнього військовика була пов’язана із пошуком медикаментів для УГА та налагодженням контактів із місіями Червоного Хреста. Кілька разів відправляв у Галичину потяги з ліками та обладнанням, але переважну частину з надісланого дорогою викрали угорці. Після одного зі звернень до Червоного Хреста щодо боротьби з тифом вдалося домогтися відправлення санітарного потяга зі шпиталем на 200 ліжок.
Читайте також: Із Харкова — в Арктику. Український рейс через тропіки за полярне коло
Після поразки Визвольних змагань поселився в брата у містечку Городенка Станіславівського воєводства, займався приватною лікарською практикою. Продовжив громадську діяльність: 1921 року обраний делегатом Другого Конгресу допомоги дітям у Женеві, двічі брав участь у конгресах українських лікарів у Львові. У 1925-му Михайло Рудницький, редактор газети «Діло», з якою тривалий час співпрацював Окуневський, відмовив розмістити його статтю. У ній багаторічний дописувач намагався захистити колишнього лідера ЗУНР Євгена Петрушевича від нападок в українському середовищі щодо провини в поразці справи.
Також колишній військовий лікар був дописувачем «Літературно-наукового вісника», який редагував Дмитро Донцов, стояв на позиціях монархістів-гетьманців. Завдяки часопису в 1925–1929 роках листувався з В’ячеславом Липинським. У 1928-му під час приїзду до родини в Австрію відвідав Липинського в Бадеггу.
В останні роки був змушений жити окремо від родини. Дружина й дві доньки (Теодора й Ольга) лишилися в Австрії. Помер Ярослав Окуневський 24 жовтня 1929 року о 10-й годині ранку від серцевого нападу. Львівські польські видання Gazeta Poranna та Wiek Nowy поширили фейкове повідомлення про самогубство (повішення). Похований Окуневський у сімейному гробівці в Городенці. У радянські часи надгробки не раз плюндрували. У 2010-му, під час відзначення 150-річчя від дня народження мандрівника, їх було відновлено. Сучасний письменник Юрій Андрухович у своєму геопоетичному романі «Лексикон інтимних міст» писав, що «могили адмірала» бракує на Личаківському цвинтарі. На честь ушанування визначного українця 2006 року було засновано літературно-мистецьку та медичну премію ВМС України імені адмірала Ярослава Окуневського. Його життя було прикладом життя успішної людини, що зберегла свою українськість на чужині. Кількість відвіданих країн і сьогодні викликає заздрість та захоплення, а написані «Листи з чужини» є одним із найкращих зразків вітчизняної мандрівної літератури.