Звісно ж, включно зі всіма пільгами й надбавками до пенсій. Проте чеських громадян цікавить не так те, як влада РФ забезпечує спокійну старість колишнім представникам Збройних сил СРСР, як зростання брехливої пропаганди та недостовірної інформації в російському медійному просторі. Цього разу йдеться про оцінювання так званої Празької весни 1968, яку сучасні російські ЗМІ презентують як «контрреволюцію, що відбувалася під диригентську паличку з Вашингтона». І, мовляв, напад на Чехословаччину в ніч на 21 серпня 1968-го військ п’яти країн Варшавського договору не допустив буржуазного перевороту в країні. Тут не лишається нічого іншого, як нагадати, що президент Єльцин ще в 1993-му засудив інвазію в Чехословаччину, а президент Путін 2006 року визнав за Росією моральну відповідальність за цей вчинок.
У мене свої спогади про радянське вторгнення в серпні 1968-го. Мені тоді було 18, і найважливішою новиною Празької весни видавалася «Краса без вуалі». Нарешті у великих містах дозволили вар’єте, у програмі яких з’явився стриптиз, — краса без вуалі, — який я часто відвідував. Останні ж демократичні зміни не встиг навіть задокументувати в пам’яті: вони зникли, ще не розпочавшись. У гуркоті радянських танків. І хоч нині минає 48 років з часу тих подій, я дуже добре пам’ятаю безкінечні колони військових машин, вантажні літаки «Антонов», що літали низько над землею, а головне — болюче відчуття особистої безпомічності. «Лєнін, вставай! Брєжнєв звихнувся!», — писали підлітки на стінах будинків, таким чином висловлюючи своє розчарування з приводу того, що Радянський Союз — «освободітєль» — окупував нас без відома та згоди нашого уряду, ще й уночі, мов підступний ворог.
У перші дні інвазії я побачив цілу низку дорожніх аварій як із пораненими й мертвими окупантами, так і з чеськими та словацькими цивільними. Дім, що обвалився від наїзду танку, перевернутий у річці танк, під яким провалився міст, палаюча техніка на празьких вулицях, що зайнялася від кинутих кимось пляшок із бензином… Проте я не бачив справжнього озброєного конфлікту. Чехословацька народна армія дисципліновано й за командою Верховного головнокомандувача та президента ЧССР, ветерана Великої Вітчизняної війни, героя Радянського Союзу, військового генерала Людвіка Свободи не вийшла за межі своїх тренувальних баз і не протидіяла окупаційним військам. Саме тому офіційна статистика за період із 21 серпня до 30 жовтня 1968 року свідчить, що в результаті різноманітних аварій, необачного поводження зі зброєю чи внаслідок інших невоєнних обставин загинуло 85 радянських військових. Газета «Известия» в лютому 1995-го опублікувала новіші дані — 99 осіб.
Читайте також: Як Чехію ділили
Але деякі експерти зазначають, що частина радянських військових, які після 15 березня 1969 року загинули у військовому конфлікті на річці Уссурі, що на кордоні між СРСР і Китаєм, статистично записувалися як жертви вторгнення до Чехословаччини в серпні 1968-го. Можемо припустити, що в Російській Федерації зараз живе приблизно 20 тис. колишніх учасників військової операції з кодовою назвою «Дунай» — інтернаціональної допомоги Чехословаччині.
Тож найімовірніше, що нещодавня законодавча ініціатива депутатів-комуністів — просто піар-хід перед наступними виборами в РФ. Проте чи розумно видавати цих людей за ветеранів війни та прирівнювати їх до учасників Другої світової війни?
Читайте також: Робота в Чехії
У серпні 1968-го радянські війська вторглися в Чехословаччину й не лише завдали значної шкоди громадянам країни, а й знищили саму ідею міжнародної співпраці та безпеки. Радянський Союз презентував себе як велетенську імперію, що не зупиниться ні перед чим. Сьогоднішня путінська Росія захищає серпневу інвазію 1968 року та фальсифікує історичні факти й причини, які їй передували. Це ще більше посилює недовіру до нинішнього російського керівництва, а також укотре підтверджує факт, що РФ — небезпечна, відстала країна, нездатна до співпраці на міжнародному рівні. Як довго ще з цим миритиметься російський народ? Чи вистачить просто призначити надбавки до пенсій ветеранам окупації й усе буде о’кей?