Коли говоримо про реінтеграцію українського Сходу, то йдеться також про його частотнішу появу в нашому культурному просторі, зокрема в літературі, через яку культивують і поширюють важливі меседжі, стирають накреслені стереотипами та ворожою пропагандою кордони між «тут» і «там». І це стосується не лише тимчасово окупованих територій, а й локацій, які з 2014 року існують пліч-о-пліч з війною. Водночас така література має викристалізувати підходи до побудови дискурсів, вона має з’ясувати, як прийнятно й ефективно говорити про досвід довготривалого перебування на відстані пів кроку до смерті, про переживання екзистенційних криз. Для нас це важливо, бо дає змогу якомога повніше зрозуміти тих, хто лишився й лишається там; для тих, хто лишився й лишається там, це важливо, бо руйнує почуття відокремленості, бо переконує в тому, що вони потрібні, а їхні історії – цінні.
З такими очікуваннями береш до рук дебютний роман Ольги Богомаз «Весілля Настусі», що цьогоріч вийшов у видавництві «Лабораторія». Сюжет дуже простий: 2016 рік, двійнята Яра й Олег, яким уже далеко за двадцять, їдуть з Києва у своє рідне, провінційне, майже прифронтове містечко на Сході України, адже їхня молодша сестра Настуся виходить там заміж. Попри те, що весілля є рушієм усієї історії та навіть винесене в назву книги, насправді воно другорядне; передусім цей роман – про повернення, чи, як зазначено в підзаголовку, «про подорож додому». Упродовж цієї поїздки оприявнюються давно сховані на задвірках свідомості спогади, тамовані й ігноровані травми, забуті й наново актуалізовані сімейні конфлікти і, звісно ж, болючі згадки про початок війни. Питання лише в тому, чи допоможе подорож відрефлексувати все непроговорене, чи відбудеться зцілення через повернення туди, де все почалося, – а чи для цього вже занадто пізно.
Читайте також: «Драбина» Євгенії Кузнєцової: важлива декорація однієї драми
Головний конфлікт роману – у нездатності Яри й Олега безболісно контактувати зі світом свого минулого. Вони більше не пасують своєму рідному місту, або просто не хочуть йому пасувати. Їхня невідповідність прочитується в багатьох пасажах книги: це і напруга в телефонних розмовах із матір’ю, і неприємні, майже наелектризовані в повітрі спогади та флешбеки про першу любов чи лежання в лікарні, і ставлення до весілля, «яке, за словами Яри, “нікому не всралося”», і щире небажання перетинатися з колишніми однокласниками біля кіоску. Для головних персонажів це ворожа територія, і ворожа вона передусім тому, що своя. Тут інша мова, інші цінності, інша щільність життя, які, втім, колись давно були їм властиві.
Із цього постає дві особливості «Весілля Настусі». Перша – змалювання Сходу як такого собі лімінального, межового, протилежного простору. Рідне містечко головних героїв пошрамоване війною, але не фізично, а на рівні відчуттів. Наприклад, колись понівечений «Градом» під’їзд багатоповерхівки, де живе друг Олега, давно відремонтували, але не з’являються охочі заселитися у квартири там, де ще два роки тому загинуло щонайменше одинадцять людей. Натомість у цьому населеному пункті невпинно розширюються площі цвинтарів. Роман узагалі описує Схід вкрай депресивно, майже демонізовано, і такий настрій поширюється ледь не на весь текст; тому, наприклад, ще на перших сторінках Олег і Яра, покидаючи столицю, проїжджають «найзлиденніший із київських мостів [ідеться про Південний – І.Р.], що веде в найхолодніші райони міста». Схід же тут ніби застряг десь на межі дев’яностих і нульових – і, варто зазначити, сучасна українська література знає чимало подібних за тональністю та відтінками картин української провінції, тож у цьому сенсі «Весілля Настусі» не пропонує нічого принципово нового. Виняток становлять хіба що по-своєму пасторальні змалювання природи: суха, спрагла, випалена східним сонцем земля, круті яри, зелені острівці сіл і по-серпневому тягучий та спекотний степ.
Читайте також: Книжка — теж задоволення: Як популяризують читання у світі
Поза тим описувані локації неодмінно справляють дещо гнітюче враження – враження брутальності й занедбаності кільканадцятирічної витримки. Треба визнати, що це враження цілком правдоподібне, адже така панорама пасує чи не всім провінційним і малонаселеним містечкам в Україні. Тому, врешті, не так і важливо, куди саме поїхали Яра й Олег, не так важливо, звідки вони родом, – натомість важливо те, що в тому містечку читачеві неважко впізнати свої площі, фонтани, будівлі, дитячі майданчики абощо. Тим паче це почуття доповнюється художніми описами Ольги Богомаз, які (за винятком кількох разів, коли тавтологія аж надто кидається в очі) влучно й щемко передають сутність усім знайомих локацій: це і порівняння автовокзалу із шпиталем, і порівняння вже залізничного вокзалу із весільним тортом, і просто гарний опис грози над Дінцем, яка щороку вбиває когось блискавкою.
Утім, коли на перший план тексту виходять персонажі, роман ніби втрачає свою цілісність. І в цьому полягає друга особливість «Весілля Настусі» – ця книга побудована на опозиціях. Протиставляються матір головних персонажів Оксана і їхній батько Євген – дипломована працівниця-технолог і художник-абстракціоніст, протиставляються їхні дід-волинянин і баба-росіянка, протиставляються головні персонажі й Настуся, врешті, протиставляються самі Олег і Яра – настільки відмінні ззовні й усередині двійнята. Усі герої мають тут свої цілі: Олег шукає картини свого батька, Яра намагається знайти в цьому чужому місці сліди свого дому, але кожен з них насправді старається віднайти себе. Зокрема через таку розрізненість персонажів і виникає постійна напруга, конфлікти та скандали – проте неважко помітити, що крізь ненависть насправді проступає любов.
Читайте також: «Котик, Півник, Шафка»: книжка про нову реальність
Та головна опозиція роману – персонажі vs світ, і через це на сторінках книги досить багато пафосу. З одного боку, це виражається в тому, що роман кишить персонажами-функціями, які в книзі присутні всього кілька сторінок і лише для того, щоб одноразово посприяти головним героям; до того ж ці персонажі здебільшого гротескні: ось типовий п’яний студент-мажор, якого докладно описано («Чорна футболка, джинси “Дізель”. Кросівки “Найк” […] “епл вотч” новий…») і який де-факто потрібен тільки для того, щоб Олег познайомився з водієм автобуса (пізніше нащось з’являється ще й його батько, на якого виділено цілий підрозділ, хоча далі ані він, ані його син ніякої участі в сюжеті не беруть); ось дівчина Олега – Аліна, яка на початку роману відвозить свого хлопця і його сестру на автовокзал, а далі про неї побіжно згадують хіба що кілька разів; ось тітка Ірина Миколаївна, яка їздила в післявоєнний Белград, який, як завбачливо уточнює авторка для читача (вочевидь, нерозумного), не варто плутати з Бєлгородом; ось касирка провінційного магазинчика, яка досить неоригінально плутає слова «анархісти» й «анахроністи». З іншого боку, у романі часто стається так, що деякі свої міркування авторка ніби вкладає у вуста головних персонажів, що породжує неабияку патетику. Особливо це помітно в драматичному монолозі Олега про радіо, у пафосних осудливих коментарях тітки Ірини щодо російського попа чи в уявній молитві Олега, яка більше схожа на верлібр Жадана.
Близько половини діалогів у романі написано російською. Подекуди це зрозуміло: Ярі й Олегові, попри свою чітку проукраїнську позицію, бракує чи то сили, чи то впевненості говорити українською з тими, з ким вони говорили російською в минулому. Крім того, російська мова часто є в романі маркером «своїх» – ще один (напів)стереотип про Схід, який хотілося б змінити. Проте незрозуміло, нащо писати навіть такі елементи тексту іншою мовою, коли достатньо лише в ремарках зазначити, що персонажі за таких обставин говорять російською, чи згадати про це щодо конкретної репліки абощо. Тим паче цей підхід викликає питання в контексті повномасштабної війни, коли російська мова може бути травматичним триґером. Діалоги російською мовою, знову ж таки, сприяють правдоподібності роману, але також створюють у тексті дискомфортний простір, що тільки згущує напругу довкола персонажів.
Читайте також: Ольга Токарчук та її книги про книги
За всією цією нарочитою просторікуватістю героїв приховано насправді те саме, що й за депресивністю описів Сходу, – абсолютну впізнаваність, знайомість, причетність до реального життя. Бо ж персонажі «Весілля Настусі» направду збірні, вони об’єднують під однією оболонкою досвіди багатьох людей – і в цьому цінність роману. Книга артикулює вже давно типові проблеми від’їзду, втрати зв’язку із домом і повернення, ось тільки ці проблеми в романі мають дещо іншу природу. Їхнім каталізатором стала війна. А тому конфлікти між персонажами гостріші, екзистенційні кризи – глибші, смерті – звичніші, подорожі додому – болісніші.
«Весілля Настусі» навряд чи можна назвати в повній мірі книгою для комфортного читання. У ній впізнаєш значну частину життя будь-якої української провінції, але це зовсім не приємна ностальгія. Це гірке, тягуче відчуття неприкаяності, яке повільно затягується, наче шрам, – проте ніколи не минає остаточно. Цей шрам проходить і через весь український Схід. У книзі він описаний таким, яким його не хочеться бачити, але яким він є і, вочевидь, буде ще певний час. Утім, це потрібно обов’язково проговорювати, аби шрам таки затягувався. Реінтеграцію цієї території потрібно починати осібно і вже зараз – вивчаючи її, розвінчуючи її фіктивний статус марґінеси, стираючи уявну ватерлінію довкола неї. Такі книги як «Весілля Настусі» всіляко цьому сприяють, тож їх варто читати. Варто принаймні для того, щоб надалі ще лишалося про що читати взагалі.