Така еклектика насправді не надто притаманна Донеччині й Луганщині, традиційно монолітний політичний устрій яких суттєво розхитала війна. Проте стовпи довоєнного ладу не припиняють спроб установити зручну для себе якщо не вертикаль, то хоча б горизонталь влади в регіоні. У системі управління прифронтовими населеними пунктами вже кілька років панує справжнє розмаїття форм та їхнього кадрового наповнення. Це і старі довоєнні ради, і голови громад, які вже 10 років без виборів займають посади. І новостворені органи управління ОТГ чи населених пунктів, де вдалося провести вибори вже після початку бойових дій. А також специфічні донбаські утворення: військово-цивільні адміністрації, створені в населених пунктах, де виборні органи самоврядування з різних причин не можуть виконувати свої функції.
Так, центральним органом управління Донеччиною та Луганщиною є створені у 2015 році обласні військово-цивільні адміністрації. Їхніми головами стали керівники, які тоді формально очолювали області: армійський генерал Олександр Кіхтенко й відставний генерал-лейтенант міліції Геннадій Москаль. Останній, до речі, уже очолював Луганську ОДА у 2005–2006 роках. Створення нової інституції автоматично позбавило будь-яких функцій обласні ради, які насправді перестали збиратися на засідання у зв’язку з бойовими діями й окупацію частини областей ще з 2014 року. Відтоді на Донеччині керівництво змінювалося тричі, а на Луганщині — шість разів. Керманичі, яких безпосередньо призначає президент, по-різному впливали на політичне й економічне життя регіону, але найбільш упізнаваними, навіть за кілька років після відставки, досі є двоє. Перший — екс-очільник Донецької ОВЦА Павло Жебрівський, який асоціюється з підтримкою місцевих підприємців за програмою «Український донецький куркуль» і корупційними довгобудами, які зводили, зокрема, й на міжнародні кошти. Другий — екс-очільник Луганської ОВЦА Георгій Тука. Він прийшов у владу з волонтерської спільноти, намагався боротися (не надто успішно) з контрабандою у прифронтових зонах, а потім обійняв посаду заступника міністра тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб.
Читайте також: Децентралізація: більше, ніж реформа
Тепер, за п’ять років, військово-цивільні адміністрації вже досить умовно можна назвати «військовими», бо більшість їхніх функцій стосуються економічної та соціальної сфер, а власне військовими питаннями займається штаб ООС. За відсутності легітимного представництва районів і міст специфіка роботи військово-цивільної адміністрації зумовлює дещо односторонні відносини. Наприклад, розподіл субвенцій розвитку, спрямованих в обласні бюджети, інколи схожий на відверте лобіювання інтересів окремих населених пунктів. Зокрема, саме так сталося цього року: майже всі фінансові потоки розподілили між далеко не найбіднішими Краматорськом і Покровськом, натомість прифронтові населені пункти залишилися без коштів на розвиток.
Проте голови обласних ВЦА традиційно підтримують міцний зв’язок із міськими керманичами й керівництвом ОТГ, часто їздять по області «з перевірками» на об’єкти нового «великого будівництва», якими за останніми вказівками слід називати навіть те, що було заплановане й розпочате за попередньої влади. Звісно, насамперед довелося домовлятись із «міцними господарниками», які вже кілька десятиліть тримають у руках владу у своїх населених пунктах: до них майже ні в кого з представників президентів на місцях за всі роки війни не було особливих претензій. Тільки що «господарників» змусити бути у тренді: одягати на свята вишиванки і прикладати руку до серця під час виконання гімну. Вони досі мають реальну владу в громадах навіть після серій гучних звинувачень у сепаратизмі й співучасті з бойовиками, реальних арештах і безлічі судів. Наприклад, Костянтин Саркісов, голова прифронтового Новолуганського, який кілька разів перебував за ґратами у ході слідства в гучних справах, зараз не тільки далі керує містом, а й готується до виборів у новоствореній ОТГ, судячи з активної агітації та виступів у пресі.
Читайте також: Децентралізація: небезпечні зв'язки
До речі, на наступних виборах немає сподівань, як це було на Донбасі до війни, на поголовне членство у президентській партії прохідних кандидатів на керівників громад. Тому боротьба за власних мерів точиться між різними гілками колишніх регіоналів. Хіба що вступити до «Слуги народу» їх змусять, використовуючи якісь приховані важелі (наприклад, кримінальні справи). Тобто говорити про максимальний вплив центральної влади на всі сфери життя в регіоні через свого представника не доводиться. Тим паче зараз, коли через процес децентралізації й усамостійнення ОТГ знизився вплив районної влади, що була однією з ланок вертикалі. Нині схоже на те, що обласна влада, призначена з Києва, не має ні сил, ані підтримки, ні інструментів, щоб контролювати процеси, які відбуваються у громадах: наприклад, через протистояння роз’єднаних на кілька впливових груп колишніх «регіонів». І тому подекуди доводиться наважуватися на радикальні кроки, які забезпечують хоч якийсь контроль із боку центральної влади. Також можливо, що відсутність обласних органів самоврядування як таких на якийсь час стримає експансію проросійських сил на Донбасі.
У липні на Луганщині було створено дві нові військово-цивільні адміністрації: у Сєверодонецьку й Лисичанську. Якщо створення ВЦА в період активних бойових дій у прифронтових Зайцевому, Авдіївці чи Торецьку було зрозумілим і логічним, бо територія фактично перебуває на лінії фронту, а більшість представників місцевої влади самоусунулися або взагалі були відсутні, то щодо цих двох міст, де у 2015 році відбулися повноцінні вибори, створення ВЦА свідчить про градус протистояння й відсутність інших способів впливати на ситуацію в регіоні.
У Луганській області боротьба за владу розгортається насамперед між командою Сергія Шахова («Наш край», група «Довіра») і представниками ОПЗЖ. До того ж боротьба в політичній площині останнім часом призводить до цілковитого краху системи управління містами. На запитання Тижня про причини створення ВЦА голова обласної адміністрації Сергій Гайдай запропонував поцікавитися поточною ситуацією в жителів міст і запевнив, що зміни відбудуться найближчим часом, до того ж неодмінно на краще. А ось із виборами таке нововведення Гайдай не пов’язує: «До чого тут вибори? Залишити жителів міст наодинці? 2020-й рік, а в людей води немає!» — емоційно прокоментував він. «Більшість місцевих мешканців дотримуються думки, що гірше, ніж було, бути не може, тому створення ВЦА сприйняли позитивно. У Лисичанську сесії не відбувалися по кілька місяців, бо депутати міськрад, підконтрольні нардепу Сергію Дунаєву (народний депутат від ОПЗЖ із групи Юрія Бойка) їх ігнорували. Це призвело до того, що життєво важливі для міста питання (зокрема, виділення коштів водоканалу) не розглядали, у місті почалися перебої з водозабезпеченням і каналізацією», — розповів місцевий журналіст Олексій Артюх.
Читайте також: Децентралізація: навчитися використовувати можливості
Аналогічна ситуація склалася в Сєверодонецьку. Там обраного мера Валентина Казакова кілька разів звільняли й поновлювали на посаді через суд. До створення ВЦА містом формально керували в. о. мера В’ячеслав Ткачук і група «Сєверодончани»: депутати з різних партій міськради, об’єднаних у групу, яку контролює Ігор Бутков, бізнесмен і депутат міськради від Опоблоку. Коли мер Казаков фактично випав зі сфери впливу Буткова, розпочалася війна, що тривала майже всю його каденцію. Схожі процеси, що загострюють протистояння колишніх регіоналів, які нині опинилися в різних кутах регіону, подекуди відбуваються і в інших містах. Наприклад, минулого тижня у Краматорську команда народного депутата Максима Єфімова (депутатська група «Довіра») разом із депутатами, що представляють Новокраматорський машинобудівний завод, намагалися відправити в дострокову відставку нинішнього міського голову Андрія Панкова, якого було обрано після деокупації міста у 2015 році. У Дружківці розпочалися гострі протистояння між колишнім керівником міста, на якого було заведено карні справи за сепаратизм, а нині — нардепом від ОПЗЖ Валерієм Гнатенком і колишнім регіоналом Борисом Колесніковим. Останній начебто дуже дратує Гнатенка, який претендує на одноосібне лідерство, діяльністю свого благодійного фонду. Постійні нав’язливі набіги у свою вотчину й далі робить відоме подружжя Юрія Солода та Наталі Королевської, які не дають про себе забути й заявляють про власні амбіції.
Невідомо, чи відбудуться місцеві вибори в населених пунктах, де засновано ВЦА. Але в будь-якому разі вони навряд чи значно зміцнять позиції президентської партії «Слуга народу», яка тільки розпочинає шукати кандидатів і створювати партійні офіси на Донбасі. Нині відомо, що головою ВЦА Лисичанська став Олександр Заїка — прокурор з Макіївки, який після 2014 року працював у Маріуполі. Утім, публічної інформації про нього майже немає. Сєвєродонецьку ВЦА очолив Олександр Стрюк, про якого наразі теж мало що відомо. За словами Стрюка, він працівник СБУ в тимчасовому відрядженні. Брак інформації заважає детальніше розглянути картину змін у регіоні.Бо від особистості керівника ВЦА, якого не обирають, а призначають безпосередньо з Києва, залежить багато рішень, зокрема й політичних. Це можна побачити, наприклад, у Торецьку, де після представлення нового керівника ВЦА потеплішали стосунки з нардепом Євгеном Яковенком, який балотувався до Верховної Ради від «Батьківщини».
Звісно, особливі владні повноваження й далі сконцентровано в руках військових. Відповідно до положення про проведення ООС, вони можуть установлювати у прифронтових регіонах певні обмеження й видавати розпорядження, яким має підпорядковуватися влада на місцях. Здебільш це стосується розв’язання гострих питань у наближених до лінії фронту населених пунктах, де важко переоцінити вплив військових на щоденне життя людей. Це й різноманітні роботи з відновлення пошкодженого житла та зруйнованої інфраструктури, обмеження пересування в небезпечних районах тощо. Нещодавно, наприклад, штаб ООС, попри наказ Кабміну, не дозволив запровадити норму про перетин лінії розмежування громадянам без установленої програми «Дій вдома» та обов’язкової самоізоляції внаслідок карантинних обмежень. Хоча об’єктивно публічної присутності військової влади в регіоні останніми роками стало менше, що можна пояснити і зниженням інтенсивності бойових дій, і особистими рисами конкретних керівників.