24 липня УДАР, «Свобода», а потім і група «Економічний розвиток» та низка депутатів із «Батьківщини», що орієнтуються на Порошенка, заявили про вихід із коаліції. Розпочався відлік місячного терміну, по завершенні якого президент дістане право розпустити ВР та оголосити дострокові вибори. Таке рішення викликало бурхливу реакцію «Батьківщини», яка до останнього сподівалася зберегти коаліцію й парламент, і прем’єр-міністра Арсенія Яценюка, який саме того дня очікував голосування за низку важливих для фінансування державних видатків та модернізації ГТС законів.
Аргументи за і проти розвалу коаліції, якими заповнили інформаційний простір основні політичні гравці та пов’язані з ними експерти й журналісти, слід сприймати крізь призму того, що було зрозуміло ще задовго до цього: затягувати з призначенням виборів прагнула «Батьківщина», яка розраховувала на падіння рейтингу Порошенка, а йому, свою чергою, потрібно було, щоб перегони відбулися якомога швидше. Однак це особисті пріоритети. З погляду інтересів країни та ризиків загрозу для неї становило як затягування з достроковими виборами, так і якнайшвидше їх призначення.
З одного боку, як уже писав Тиждень (див. № 29, 2014), відтермінування виборчої кампанії до весни чи тим більше до осені 2015-го загрожувало реваншем проросійських реакційних сил за зразком 2006 року або й переформатуванням більшості довкола парламентської групи «За мир та стабільність», яку, за інформацією ЗМІ, фінансує «Сім’я». В останньому випадку могли б спостерігатися прогнозоване погіршення соціально-економічної ситуації в країні, різке падіння рівня життя, непередбачувані проблеми під час опалювального сезону, втома суспільства від війни, наростання розчарування громадян через брак кардинальних змін після перемоги Євромайдану, бізнес-конфлікти в середовищі двох депутатських груп коаліції, створених на основі колишніх представників більшості Януковича. Щоб уявити, як це відбувалося, достатньо згадати зиму 2006 року.
Що ж стосується ризику затягування з призначенням виборів, то Тиждень уже зазначав, що розрахунок «Батьківщини» на те, що нібито розчаровані в Порошенку виборці повернуться до лав її симпатиків, не підтверджується соціологічними опитуваннями й самою логікою українського політичного процесу останніх десятиліть: одного разу розчаровані у своїх кумирах, виборці не повертаються до них, навіть якщо зневірюються в нових, а шукають іще новіших. Дуже показові в цьому контексті останні соцдослідження, у яких не фігурує впізнаваний політичний проект Порошенка, а «Солідарність» очолює, наприклад, Юрій Луценко. Врешті, це має просте пояснення: «Батьківщина» асоціюється з владою та її непопулярними діями не менше, а то й значно більше, ніж Порошенко.
Відтермінування виборів загрожувало падінням активності проєвропейського патріотичного виборця внаслідок розчарування тим, що й «після революції все залишилося так, як було», і водночас давало час та можливість для повноцінної розкрутки політтехнологічних більш чи менш замаскованих проросійських проектів, які зібрали б голоси колишніх прихильників ПР та КПУ. Адже нині фіксовані соціологічні рейтинги з абсолютним переважанням проєвропейських політичних сил не враховують потенційної участі у виборах тих мешканців Південного Сходу, які не визначилися або зараз заявляють, що не мають наміру голосувати (таких там 60–70%). Їх участь у виборах у поєднанні з іншими згаданими вище факторами різко збільшила б загрозу реваншу реакційних проросійських сил за принципом політичного маятника.
Читайте також: Дожити до виборів. Шоковий день у парламенті
Він притаманний усім демократичним системам, зокрема й країнам Центрально-Східної Європи, які зазнали аналогічних трансформацій після падіння комуністичної диктатури на межі 1980–1990-х років. Їхній досвід переконливо довів, що успішними були ті, які після повалення диктатури невідкладно провели перевибори парламентів, попри те що колишні комуністи там теж перефарбувалися та виявляли позірну лояльність до нового курсу своїх країн, як це було в Україні після перемоги Євромайдану. Саме здобутий запас міцності дав час для здійснення незворотних реформ, які вже не могли нівелювати комуністи після свого повернення до влади в середині 1990-х. Україна ж двічі наступила на ті самі граблі: у 1992-му та 2005-му, не переобравши парламент, вона відкрила шлях для реваншу реакційних сил на виборах 1994-го та 2006-го. Тож шанс на зміни було змарновано.
Водночас і розвал коаліції таїть для країни низку не менших ризиків. Перший – до Дня Незалежності в парламенті може бути сформована проросійська більшість «За мир і стабільність», яка виступатиме проти продовження АТО, за «нормалізацію відносин» із РФ на підставі визнання якщо не де-юре, то де-факто російської юрисдикції над Кримом і, не виключено, «придністровського» або «гагаузького» статусу Донбасу, виведення звідти військ, відмову або подальше затягування ратифікації Угоди про асоціацію з ЄС, згортання співпраці з НАТО та США. Якщо є сумніви в реальності цього, варто пригадати коаліціаду влітку 2006 року. Тоді в можливість коаліції без НУ та БЮТ також мало хто вірив, тому ці дві політичні сили й гралися в перетягування каната між собою. Однак у результаті її було створено на основі ПР, КПУ та СПУ Мороза.
Читайте також: Важка булава Порошенка
Сьогодні умов для корупційного формування проросійської більшості в парламенті більш ніж достатньо. Така ситуація може спричинити черговий Майдан чи й жорсткий сценарій Порошенка з розгону ВР (хоча знайти підставу буде непросто). Але це вже означатиме чергову ескалацію протистояння в країні, а Москва дістане можливість апелювати до чергової нелегітимної зміни влади та матиме у своєму активі не лише «формально законного до березня 2015 року президента Януковича», а й «більшість конституційного складу Верховної Ради». У будь-якому разі проблем такий сценарій може спричинити дуже багато, а винуватити буде нікого, адже розпад коаліції ініціювали самі проєвропейські політичні сили, нехай і з добрих намірів. Тому хотілося б вірити, що останні пересвідчилися у відсутності голосів для формування такої реакційної коаліції, бо щось протиставити їй буде вкрай важко.
Другий ризик – проведення виборів за змішаною системою, як того вимагає чинний закон. Нинішній склад парламенту навряд чи проголосує за документ, що передбачатиме виключно пропорційну систему. По-перше, це невигідно мажоритарникам і ПР, яких у теперішній ВР більшість. По-друге, незрозуміла й мотивація самого Порошенка. У нього може бути надто висока спокуса вдатися до мажоритарної системи, щоб сформувати з традиційно конформістських мажоритарників переконливу більшість без залежності від нестабільних союзників із середовища парламентських політичних сил.
Проте в умовах парламентсько-президентської республіки мажоритарна система загрожує непрогнозованими політичними конфігураціями, процвітанням політичної корупції, відсутністю стійкої більшості. Врешті, 225 мажоритарників – це поживний ґрунт для збивання антидержавної коаліції за допомогою російських грошей за участю посередників. Причому необов’язково такий посередник між Москвою та групами депутатів в українському парламенті має бути один. Якщо їх буде кілька, а сполучною ланкою в підсумку виявиться Кремль, це лише посилить позиції Путіна у ВР та країні загалом. Таким чином можна буде завоювати Україну зсередини.
Читайте також: Канікули в комі
Сподіватися, що висунуті за підтримки АП кандидати будуть особливо вірними президентові, немає жодних підстав. Це за кучмівської Конституції 1996 року гарант міг домінувати над мажоритарниками й контролювати парламент. В умовах Конституції-2004 таких можливостей у Порошенка буде навіть менше, аніж свого часу було в Ющенка, який працював зі сформованою на основі пропорційної системи ВР. Не кажучи вже, що є питання до того, хто безпосередньо висуватиме й курируватиме «його» людей у регіонах. Тож і в команді нинішнього президента потенційно може виявитися чимало прихованих агентів впливу Кремля, які в час Х будуть готові зіграти в гру Путіна.
Саме тому так важливо, щоб ці вибори відбулися виключно за пропорційною системою, в ідеалі за відкритими списками. В останньому навряд чи зацікавлені основні політичні лідери, однак бодай повернення до пропорційної системи є необхідним кроком.