Передусім це були великі родини кримських татар, але їхали й українці. І тут ставала не зайвою будь-яка поміч, зокрема й взаємодопомога. «Звичайні люди не можуть урятувати світ, закінчити війну, повернути Крим, але їм до снаги робити невеличкі речі, які покращують життя довкола», — вважає жінка.
До окупації Олена працювала на звичайній роботі й, здавалося б, звідки чекати на причини для кардинальних змін у житті. Вона з хвилюванням спостерігала за подіями на Майдані, а коли в Криму почали розхитувати ситуацію, із друзями стала виходити на мітинги з українськими прапорами. Тоді ще було сподівання, що найгіршого не станеться, навіть коли «зелені чоловічки» вже не приховували свою присутність. Спочатку жінка не збиралася нікуди виїжджати, бо відчувала Крим своїм домом, усе-таки їхати у вигнання — крайній захід. Але каже, що з кожним днем в окупації ставало дедалі важче жити, тому довелося поїхати:
«Львів, бо дуже любила це місто й завжди мріяла в ньому пожити. А ще тому, що він мав пряме залізничне сполучення з Кримом, і я думала, що рідні зможуть до мене часто їздити. Звідки я та всі ми могли тоді знати, що вже через місяць після мого переїзду зникне мобільний зв’язок з окупованим півостровом, а через три — припиниться залізничне сполучення…».
Читайте також: Друкарня третього виміру
Коли опиняєшся в новому середовищі, мимоволі починаєш шукати своє місце. Хто ти: жертва, постраждалий, помічник, борець? Які твої внутрішні резерви відкриються, коли поруч немає рідних і близьких, треба десь жити, щось їсти, коли навколо не море, а старовинна бруківка.
«Мені подобається фраза: «Ми не знали, що це неможливо, тому просто взяли й зробили». Вона описує всю нашу діяльність після переїзду до Львова. «Ми швидко зрозуміли, що ніхто за нас нічого не виконає. І якщо хочеш змін, то маєш сама над ними працювати, тому з іншими переселенцями з Криму, Луганська та Донецька ми заснували ГО «Промінь змін». До цього ніхто з нас не входив до громадських організацій, тож довелося швидко всього навчатися», — зізнається Олена.
Вона каже, що, попри перепони, у них із друзями була перевага, бо всі вони самі внутрішньо переміщені особи, тому знають, із якими проблеми люди стикаються щодня. Маючи широке коло спілкування з переселенців, вони завжди робили те, що потрібно людям, а не для форми, як це, на жаль, буває з організаціями-одноденками, що будують свою діяльність на «модній» темі.
Тому «Промінь змін» швидко став активним гравцем громадського руху Львова, який не тільки бере участь у міських проектах, а й створює їх самостійно. «Мій улюблений — «Фестиваль Криму — сімейне свято на Сихові» (Сихів — великий спальний район Львова). Ми хотіли нагадати людям про Крим, бо в медійному просторі його згадують раз на рік, на річницю окупації, і людям просто немає звідки взяти інформацію, — пояснює Олена. — Мета фестивалю — показати тісний історичний зв’язок Криму з іншими областями України, розказати, як там нині живеться людям, і розвіяти поширені міфи». Усе це було подано у форматі веселого свята для всієї родини, тому на фестиваль прийшло близько 600 львів’ян, які із задоволенням згадували, як відвідували Крим. Багато хто зізнавався: навіть не здогадувався, як багато переселенців звідти живе поруч, і, на жаль, як плідно працює ворожа пропаганда, щоб нав’язати фейкове уявлення про мешканців Криму задля роз’єднання країни.
Читайте також: Культурні хулігани
Окремим напрямом зусиль Олени та її однодумців є інтеграція вимушених переселенців у нові громади. Інколи ці проекти можуть здаватися навіть дивними, бо як можна вирішити важливі питання, наприклад, навчивши стареньку бабусю користуватися Skype? Олена розповідає, що в них нині діє проект із навчання комп’ютерної грамотності людей старшого віку серед ВПО та місцевих мешканців (до речі, підтриманий Львівською міською радою вже другий рік поспіль), де розповідають старшим людям, як спілкуватися та шукати інформацію за допомогою інтернету. «І нехай це лише кілька груп по 10 осіб, але їхнє життя після курсів стає трішки кращим, вони заводять нових друзів, стають відкритішими до світу. А ще мають можливість спілкуватися з рідними, що залишилися на окупованій території. А це дуже важливо для них».
Інколи Олена буває на своїй батьківщині, бо там залишилася її мама. Каже, що в Криму багато що змінилося, і про це можна розповідати годинами, але одне слово добре описує настрій — безвихідь. «Відчуття, що ти тепер не маєш ніякого впливу й нічого не можеш змінити, і це позначається на всьому». Олена зізнається, що не прихильниця створювати міфи про теперішнє життя в Криму. Вона досить часто чує розповіді, що там досі порожні полиці в магазинах чи що ніде немає світла й води. Каже, на півострові справді були такі періоди, але сьогодні все якось налагоджується, життя триває. Утім, вважає, що ці жахіття з водою чи товарами не найстрашніше: «Побутові негаразди можна перетерпіти, а постійно жити з відчуттям, що ти тепер лише статистична одиниця, яку ніхто ні про що не питав і не збирається, — ось це страшно!».
Читайте також: Уроки порятунку
Запитувати про плани на майбутнє в тих, хто має досвід термінової втечі з окупованих територій, — справа невдячна. Не тому, що забобонні, просто навчені, що завтра може несподівано стати таким, про яке ти ніколи навіть ніколи не думав. А ось про мрії спитати хочеться. «Звісно, я хочу, щоб настав мир у всьому світі, закінчилася війна, повернувся Крим, покарали винних, і це моя, так би мовити, глобальна мрія. Але маю ще одну: бажаю, щоб українці мали можливість багато подорожувати, як усередині країни, так і до інших держав. Не секрет, що тисячі, десятки тисяч людей ніколи не виїжджали за межі своїх областей або навіть міст. Гадаю, що коли вони частіше їздитимуть, то на свої очі побачать, який великий і цікавий світ, і тоді ними вже не можна буде маніпулювати». І Олена, не зраджуючи ідеї починати із себе, на власному прикладі втілює цю мрію: останніми роками встигла побувати в Польщі, Чехії, Німеччині, Словаччині, Литві, Білорусі, Грузії, це вже не кажучи про десятки цікавих місць у самій Україні. Наприклад, торік я була неабияк здивована, побачивши кримську львів’янку на концерті «Океану Ельзи» в Лисичанську. Навчившись шукати дешеві варіанти подорожей, жінка за невеликі гроші прагне робити свій світ великим і різноманітним. Але водночас несамовито прагне повернення до своєї малої батьківщини…