У містах, що були визволені, зараз як ніколи багато святкують. На перший погляд це дивно: що ближче до лінії фронту, то крутіші концерти, частіші виставки, гучніші мітинги. Відомі й не дуже співаки та інші митці, медіа-персони їдуть до військових, а ще у прифронтові населені пункти нести культуру в маси. У донбаські маси, серед котрих, як багато хто вірить, жодної культури до нього й не було. Щоб із чистого аркуша й кожному доступно пояснити, як любити цю Україну.
І не без певної специфіки. Часом запитуєш: «А ви чого такі пісні співаєте, ніби до зони приїхали? Ще «Владимирский централ» затягнули б! Ми у вишиванках до вас прийшли, із прапорами, а ви якусь радянську лабуду нам тут пропонуєте. Чи тільки цей репертуар маєте? Ні? Військовим інше співали? А нам тоді чому таке? Бо ми ж Донбас? Зрозуміло…»
У відповідь навіть дивуються: «Ба, а тут теж люди є!» А ці люди намагаються не тільки вловити кожну краплинку повноцінної культури, яка нарешті справді потрапляє на Донбас завдяки волонтерам та справжнім українським митцям, а й творити її в цьому звільненому регіоні.
«Зовсім недавно в Легедзиному на купальському святі ми представляли частину надбання бахмутського «Оберега» — унікальну колекцію автентичного українського одягу Донбасу, який відтворили своїми руками. Останні відвідувачі виставки були там іще близько 22:00. Люди йшли не тільки поцікавитися роботами майстрів Донеччини, а й подивитися в очі, знайти відповіді на важливі запитання: які вони, ті співвітчизники з Донбасу, чим живуть і про що думають? Пам’ятатиму коротку репліку директора Музею трипільської культури Владислава Чебанюка: «Якби ми на початку 2014-го знали, що ви там чините такий опір, то інакше поводилися б…» Мабуть, у Легедзиному нам вдалося мовою творчості розповісти про Донбас найголовніше», — каже Світлана Кравченко, майстриня з Бахмута.
Читайте також: Культурна інтервенція в малі міста Донбасу
На святкуванні Дня вишиванки в рідному місті вона з однодумцями організувала великий показ мод сучасного та старовинного українського одягу. Тепер її мало не розривають, пропонуючи взяти участь у різноманітних виставках та показах по всій державі. А ще вона професійно робить ляльок-мотанок, які є одним із символів України. Їх, до речі, Світлана з місцевими дітлахами виготовляла в міській бібліотеці, навпроти будівлі, де під час «русской вєсни» діяв штаб сепаратистів. У вікна книгозбірні тоді було націлене велике дуло протитанкової гармати. А вони собі впродовж усього часу окупації майстрували українські обереги для цього міста, для цих хлопчиків та дівчаток…
Утім, згадані свята дратують не лише прихильників Росії, здатних радіти хіба що великим рекламним банерам на весь автовокзал: «Бахмут — Москва» чи «Костянтинівка — Москва», бо ж ті хоч примарно, але наближують їх до омріяної території. Для таких ці заходи мов червона ганчірка для бика. Однак і дехто з патріотів теж каже, що це гидко: співати чи танцювати, коли за кількасот кілометрів гинуть бійці. Декотрі певні, що святкувати взагалі, а насамперед дні визволення міст не можна. Мовляв, ніяке то не звільнення — звичайнісінька передислокація терористів на інші землі. І, поки не очищені від ворога всі території Донбасу, влаштовувати гуляння зась! Чи погодилися б із ними ті, хто поклав голови майже біля кожного з цих міст за його право бути вільним?..
Але, мабуть, добре, коли свято вже є і в місцевих мешканців, і у втікачів від війни. Особливо коли населення міст і містечок слухає живцем легендарні фольклорні колективи на кшталт Київської капели бандуристів або спілкується з кумирами молоді: поетом Сергієм Жаданом чи репером Ярмаком. Коли нарешті воно почувається справжніми споживачами та співавторами української культури, а не тільки глядачами «майже московських театрів». Бо інші сюди раніше й не доїжджали. Мабуть, як і ті музики, що привезли шансон, гадаючи, мовляв, Донбас споживатиме тільки це.
А тоді, у травні 2014-го, в наших містах, мабуть, були найтихіші випускні вечори та останні дзвоники. Без гімну чи підіймання прапора, до якого завжди були причетні найкращі учні, без українських пісень, балів та розваг. Тихо, бо дуже страшно: десь окупація вже відбувалася повною мірою, десь містом бігали поодинокі «коменданти» чи засідали «народні мери». Педагоги сором’язливо опускали очі: жодної символіки, безпека дітей найважливіша! Тільки на маленьких дзвіночках, подарованих першокласниками випускникам, — синьо-жовті стрічечки. Їх не встигли познімати в магазинах. Така собі партизанщина…
«Будь ласка, не ходіть туди, там якогось чоловіка повісили! Ми бачили, він справді висить на дверях!» — це перелякані першачки з літнього пришкільного табору бігли до директорки: на дверях прокуратури, де в той час була кімната для тортур, деенерівці почепили за шию опудало в костюмі прокурора. Учителька прийшла до воріт, благала зняти, щоб не лякати дітлахів. Один із них (може, і її колишній вихованець) відрізав: «Геть звідси! Бо зараз стрілятиму!»
Читайте також: Вільний простір на Донбасі
Коли артемівські (тоді ще не бахмутські) випускники заходили в центральний Будинок культури по атестати зрілості, виконком, що навпроти, вже втретє захоплювали невідомі в масках (до того одні «народні» вигнали інших, що вкрали у приймальні мера чайник та вимірювач тиску). Ніжні дівчата в бальних сукнях, ледь вусаті хлопчики із квітами та …озброєні чоловіки у брудних гумових капцях. Було навіть страшно уявити, що вони заходять у приміщення, заповнене підлітками та їхніми рідними. Це ж повна зала потенційних заручників!
Разом з усіма там отримував документ про закінчення школи Петро Зубар. Він іще не пройшов ЗНО, бо, щоб мати студентське майбутнє, випускники з Донбасу поспіхом реєструвалися в інших областях і не готувалися до іспитів, а бігли через заміновані та перегороджені траси до безпечних регіонів. Але хлопець уже склав свій головний життєвий екзамен. Він побачив величезний герб України, який терористи скинули з виконкому, й, ховаючись на вулицях рідного міста, поніс важкий дерев’яний тризуб додому. Так і пролежав понівечений символ у юнака під ліжком до визволення. А відтак Петро передав його у краєзнавчий музей, де зараз діє експозиція, присвячена АТО. Чи думав він, що це подвиг? Що за куди менший «гріх» — жовто-блакитну стрічку на портфелі — у Донецьку тими днями закатували 16-річного талановитого футболіста, мешканця Краматорська Степана Чубенка? Каже, ні. Шкодує тільки, що не встиг ще й зрізати чужий прапор із флагштока на головній площі міста. Бо його дуже прискіпливо охороняли міліціонери, які не приховували, що чекають «большой русской зарплати». Але в Києві, де тепер навчається юнак, він чує, що це саме він сепаратист і не любить України, бо ж приїхав із Донбасу.
У День Незалежності 2014 року саме Петрові було надано право внести великий прапор України до тієї самої зали Будинку культури. То було перше свято після звільнення. Відчувалося стільки піднесення й надій, що тут справді вже вільна Україна, яка вшановує своє велике надбання — Незалежність. Потім доведеться з болем усвідомити: війна геть поруйнувала міста й будинки, але навіть осколками не зачепило системи. Активісти на звільнених землях кажуть: «Ми ще не організована маса, яка хоче щось змінювати. А вони чітко організоване злочинне угрупування, котре за будь-яку ціну зберігатиме старі порядки».
Читайте також: Блокпости. У колі першому
Вони усвідомлюють, що діяти треба самотужки, бо тепер їхня черга виборювати справжню незалежність. А це важко, бо Донбас — Україна, де на три козаки чотири гетьмани… Уже ніхто не має ілюзій окулярів щодо вдалих кадрових призначень. Вони неможливі, бо штучно згори вмонтовані в цю систему люди майже миттєво стають її гвинтиками. І починають повторювати мантру про місцевих можновладців, які врятували усіх від терористів. Байдуже, що майже нікого з еліти краю під час заворушень тут не було, бо та вже навчилася керувати як Кашпіровський — на відстані.
Місцеві патріоти борються як можуть. Наприклад, активісти Торецька, подали заяву до правоохоронних органів щодо дій міського голови, який не перешкоджав «русской вєснє», а інколи й заохочував до сепаратистських дій, представили відеодокази виступу, що красномовно вказує на політичні вподобання мера. Чи стане це початком кінця багаторічного царька, котрий придушує будь-яку ініціативу, коли та проходить повз його кишені? Чи є кому допомогти донбаським українцям у їхній справі? Головний поліціант Донецької області публічно пообіцяв розібратися. А через місяць до кабінету мера прийшли працівники прокуратури: йому було пред’явлено підозру у сепаратизмі, посяганні на територіальну цілісність України та співпраці з терористичними організаціями. Суд залишив мера за гратами на 60 діб. Активісти сподіваються, що покарання все ж відбудеться.
Територія Донбасу — це сьогодні, на жаль, велика залежність. Від міцної олігархічної вертикалі, яку не зруйнувала навіть війна. Від контрабанди, «кришованої» з обох боків. Від злиднів та наслідків війни. Від песимізму навіть дуже патріотично настроєних активістів, багато хто з яких виріс із відчайдушних волонтерів та добровольців. І тому війна тут точиться зусібіч. Діють усілякі види озброєнь: від російських «Градів» до створення «ручної» громадськості, щоб деякі необізнані не шукали тут справжніх волонтерів та активістів. Ті, мовляв, точно якісь провокатори й аж ніяк не патріоти…
Через два роки в тому-таки Будинку культури, як і в інших залах звільнених міст Донбасу, відбудуться грандіозні концерти, де все буде українським аж через край: пісні, танці, одяг, квіти. Красиво, патріотично, діти усміхнені й задоволені. Керівництво міст і області нині дуже пишається такими композиціями в національних кольорах: бо Донбас перезавантажено і безпека вже в іншому. А я все думаю: чи не співали б тут про «бєрьозкі», натягнувши кокошники, якби щось не так склалося? Під гучні оплески чиновників… Бо, на жаль, немає в нас нічого гнучкішого, ніж патріотизм. Тому, коли мені кажуть, що на окупованих територіях, наприклад, уся система освіти чи виховання вже перебудована під «нову молоду республіку» з радянськими символами та російськими героями, відповідаю: «Ой, не треба!» Там чи тут у багатьох у кишені й будьонівка, й віночок».