Місяць тому автор цих рядків проводив семінар для журналістів та блогерів у Кривому Розі. Відвідати це місто мені було особливо цікаво, адже раніше я вже мешкав там у 2005-2006 рр. Останній раз його вулицями я ходив 11 років тому, тож дуже хотілося побачити, як Кривий Ріг за ці 11 років змінився.
Я чекав чого завгодно. Але коли я прогулявся по центру Кривого Рогу, раптом виявилося, що місто з 2006 року не змінилося зовсім. Наче й не було цього прожитого десятиліття. Ні, звичайно, якісь мінімальні зміни відбулися – змінилися вивіски на магазинах, на місці старих кафе відкрилися нові, з'явилося кілька МАФів. Але глобально місто так і застигло у середині 2000-х.
Виявити це було дивно. Адже Кривий Ріг – великий промисловий центр. За різними даними там виробляється близько 7% ВВП України. А після втрати Україною частини Донбасу – напевно навіть більше. За всіма показниками місто повинно бути надзвичайно багатим, і розвиватися швидше за інших міст України. Але поки в інших містах будувалися цілі квартали нового житла, ремонтувалися фасади, відкривалися нові парки, трамвайні лінії та станції метро, у Кривому Розі не відбувалося майже нічого.
Приклад Кривого Рогу не унікальний. По виду – це типовий промисловий центр південно-східної України, що сформувався переважно у радянські часи. Атмосферою і життєвим укладом Кривий Ріг нагадує Маріуполь, Кам'янське, Єнакієве, Алчевськ, Макіївку. Всі ці міста перевантажені важкою промисловістю, і за офіційними даними рівень життя там – один з найвищих в Україні. Але варто тільки приїхати туди, як перед очима постає безрадісна картина занепаду та депресії. І навпаки. Якщо за офіційною статистикою доходи у людей в маленьких містечках Західної України низькі, то виглядають вони набагато жвавіше, ніж робочі селища Донбасу.
Читайте також: Промисловість після блокади
Як з першого погляду визначити, розвивається місто або навпаки – занепадає? В першу чергу потрібно оцінити обсяги житла, що будується. Якщо будівництво йде активно, значить місто привабливе для життя, місто розвивається і люди готові інвестувати у нерухомість. У містах заходу України людині зі сходу відразу кидається в очі незвично велика кількість будівництв. У Хмельницькому, Луцьку, Рівному та інших невеликих містах, де майже немає важкої промисловості, будуються цілі квартали нового житла. У цих містах можна всюди побачити рекламні борди, які пропонують людям придбати квартири, в той час, як в Макіївці або Горлівці і до війни така реклама була відсутня зовсім. І це при тому, що за кількістю населення та ж Макіївка у 2013 році випереджала всі обласні центри Західної України, окрім Львова.
Хоча і у Горлівці, і у Макіївці, і у Алчевську працювали промислові підприємства, чадили комбінати, а шахти видавали вугілля на гора, там чомусь не будували нові будинки. На нове житло просто не було попиту, оскільки люди не могли собі дозволити його купити. Шахтарі, хіміки та металурги виявилися неплатоспроможними, хоча за офіційною статистикою в Донецькій області доходи населення істотно вищі, ніж у Рівненській чи Хмельницькій. Крім того, в промислових центрах південного сходу з початку 90-х років тривало скорочення населення. За 1993-2013 рр населення багатьох міст Донбасу скоротилося на 20-30%. Люди вважали за краще перебиратися до інших міст, замість того, щоб купувати житло на своїй малій батьківщині.
Спостерігається щось незрозуміле – в містах Західної України економічне зростання береться ніби з нізвідки, гроші з'являються ніби з повітря, а на сході рівень доходів у населення офіційно вище, промисловість працює, але при цьому люди там жити і купувати житло не хочуть. Чому ж статистика в Україні показує одне, а реальність при цьому має зовсім інший вигляд?
Розгадка криється в структурі економік різних регіонів країни. Якщо основа економіки сходу – це важка промисловість, олігархічні холдинги та заводи-гіганти, де працюють колективи в десятки тисяч людей, то на заході все дуже заплутано. В основному населення там заробляє напівлегальним або нелегальним підприємництвом, а велика частина економіки знаходиться в тіні.
Економічні особливості різних регіонів формують стиль життя людей, що населяють їх. Жителі Маріуполя, Краматорська, Кривого Рогу звикли жити по змінах і працювати в колективі. Їх життєвий уклад розписаний на роки вперед, а субординація на шахтах і комбінатах багато в чому нагадує армію. На будь-якому заводі зазвичай існує жорстка вертикаль і діє правило "начальник завжди правий". В аграрних регіонах ситуація протилежна. Там у людей сильні власницькі інстинкти. Жителі дрібних міст і сіл живуть в режимі самозайнятості, не чекаючи вказівок зверху. Їх складніше організувати, примусити до якихось дій. Найчастіше вони працюють нелегально, тому їх справжній рівень доходів ніде не відображений, на відміну від зарплат шахтарів та металургів.
Читайте також: Хімічна атака. Російський демпінг наступає
У 2006 році колишній президент України Леонід Кучма випустив книгу під назвою "Після Майдану. Записки президента", в якій цікаво охрактерізовал українську економіку.
«Капіталізму без капіталістів, без національної буржуазії, в тому числі великої, не буває. Але все 15 років нашої незалежності нас штовхали на шлях створення капіталізму дрібних крамарів, малого підприємництва, капіталізму без великої національної буржуазії. Як в Польщі. Я говорив про це не раз. Така модель убивча для України. Вона убивча навіть з точки зору структури української економіки – її основу складають промислові гіганти … "
Насправді описана Кучмою структура української економіки сформована тільки в регіонах південного сходу. Промислові гіганти в основному зконцентровані на Донбасі та Придніпров'ї. А ось західні області якраз пішли шляхом "створення капіталізму дрібних крамарів", як і сусідні європейські країни.
Яка з цих систем краще діє – чітко видно на прикладі тієї ж Польщі. Поки українські промислові гіганти деградували, "дрібні крамарі" забезпечили Польщі стрімке економічне зростання. З початку 90-х років ВВП Польщі збільшився на 260%, в той час, як ВВП України – тільки на 23%.
Українські крамарі, на відміну від поляків, в основному працювали в тіні. Сотні тисяч жителів Волині, Галичини, Закарпаття, Поділля стали займатися нелегальним видобутком бурштину, контрбандой, туристичним бізнесом, дрібною торгівлею, або відправилися на заробітки до Європи. Офіційна статистика не може знати, скільки всі ці люди заробляють насправді, тому записує їх в число безробітних або самозайнятих. Але по факту ці люди заробляють набагато більше, ніж шахтарі або металурги. Тому можуть дозволити собі купувати нові квартири або будувати розкішні котеджі в кілька поверхів. Якщо прибуток промислових гігантів потрапляє в кишені кількох олігархів-мільярдерів, то тіньовий дохід від дрібної підприємницької діяльності в західних областях ділять між собою сотні тисяч людей.
Читайте також: Олександр Крамар: Відновлення промислового виробництва 2017-го буде неоднорідним
Ці відміни укладу життя західних та східних регіонів України не раз ставали предметом різних спекуляцій в політиці. Політики зі східних регіонів звинувачували галичан у тому, що вони працюють нелегально, не сплачують податків і живуть за рахунок трудящих зі східних областей. Але в дійсності таке твердження було брехнею. Адже власники заводів також не поспішали платити податки, як і нелегальні старателі. Просто олігархи використовували для відходу від податків більш складні схеми за участю офшорних компаній та "конвертів". І співробітники цих підприємств помимо волі також брали участь у цих схемах, адже допомагали феодалам заробляти надприбутки.
Мабуть саме описані вище економічні особливості, а не ідеологія чи мова, більшою мірою впливають на політичні уподобання жителів різних регіонів України. Промисловий схід звик злагоджено голосувати за вказівкою зверху за тих кандидатів, на яких вкаже начальство. На заході утвердився плюралізм, а місцями навіть анархія. Люди, яким необхідно було в силу об'єктивних причин проявляти ініціативу, щоб заробити, звикли проявляти ініціативу і в суспільно-політичному житті. Цим пояснюється більш активна політична позиція жителів західних областей і їх масова участь в революційних подіях 2004 та 2014 років.
Напрошується звідси і простий висновок. Щоб змінити світогляд жителів південного сходу і зробити регіон більш успішним, потрібно долати його залежність від індустріальних гігантів. Міняти життєвий уклад мономіст, де господар заводу – цар і бог. І робити це потрібно, звичайно, не шляхом знищення важкої промисловості. А шляхом всебічного розвитку малого і середнього бізнесу. Адже в іншому випадку по-справжньому активний і незалежний середній клас в цих містах просто не зможе сформуватися.