Прихильники інтенсивніших дипломатичних зусиль Німеччини для припинення загарбницької війни Росії проти України чіпляються за нову улюблену тезу. Мовляв Китай можна залучити до боротьби за «дипломатичне рішення», оскільки він принципово зацікавлений у стабільних і мирних світових політичних відносинах.
Потужним поштовхом цьому видаванню бажаного за дійсне стала суперечлива поїздка канцлера Олафа Шольца в Пекін на початку листопада. Те, що Сі Цзіньпін під час того візиту висловився проти застосування ядерної зброї німецька громадськість розцінила як значний дипломатичний успіх глави берлінського уряду.
Пекін справді не хоче ядерної ескалації з боку своєї союзниці Росії. Але той, хто вважає, що із заяви Сі можна зробити висновок мовляв китайський режим тепер чинитиме тиск на Росію з метою принаймні стримання її агресії проти України, хибно оцінює його справжній характер і ключову роль Пекіна в нинішньому масштабному наступі авторитарних режимів на західні демократії.
Росія та Іран формують антизахідну вісь війни, яка вважає, що настав історичний момент для руйнування ліберального світового порядку. До цієї фаланги долучаються дві останні комуністичні диктатури – Північна Корея і Куба. На знак цього Владімір Путін нещодавно відкрив у Москві пам’ятник лідеру кубинської революції Фіделю Кастро.
Втім, ці режими не змогли б виявляти таку агресію, якби їх не підтримувала економічно значно потужніша КНР. Пекін використовує їх для досягнення своєї головної стратегічної мети – знищення глобального політичного впливу Заходу. Німецькі мрії про «багатостороннє» глобальне забезпечення миру цього не змінять.
Читайте також: Die Welt: Російсько-українська війна катапультувала ФРН та західні країни у світ, який вони ігнорували
Китайське керівництво поки що не пішло на відкриту воєнну конфронтацію з Заходом. Але він з наростаючою агресивністю погрожує військовою анексією Тайваневі – демократичній країні, яка політично, економічно та соціокультурно чітко входить до західного світу. Сі Цзіньпін усунув останні залишки колективного керівництва на останньому партійному з’їзді Комуністичної партії Китаю і зробив себе беззаперечним автократом – це зловісна ознака того, що невдовзі може відбутися вторгнення на Тайвань. Тому з огляду на майбутню військову кампанію Сі потрібен цілковито підвладний йому силовий апарат.
Те, що Олаф Шольц засвідчив свою повагу главі китайської держави та партії одразу після його інтронізації на абсолютного деспота, стало для сильної людини в Пекіні довгоочікуваним міжнародним підняттям рейтингу. Такий невеличкий «подарунок для гостя», як омріяна Берліном відмова від ядерної війни, обійшовся йому не так вже й дорого. Однак, наскільки достовірні та надійні такі сигнали питання інше. Ейфорійна реакція на це в Німеччині нагадує поїздку Шольца в Москву до Путіна незадовго до повномасштабного російського вторгнення в Україну. Після того, як Путін збрехав йому в обличчя мовляв він не планує вторгнення, соціал-демократична партія проголосила Шольца рятівником миру в Європі.
Намагання уряду ФРН применшити роль Китаю у світовій політиці безумовно мотивоване передовсім економічними міркуваннями. Зважаючи на припинення поставок газу з Росії та пов’язані з цим структурні проблеми для німецької економіки, Німеччина вважає, що не може дозволити собі втратити ще й бізнес з Китаєм. Те, що Шольц, всупереч безпековим застереженням навіть всередині власної урядової коаліції, схвалив участь китайської державної судноплавної компанії Cosco в контейнерному терміналі в порту Гамбурга стало відповідним сигналом. Попри всю риторику про «зміну часів», Берлін не наважується на зміну політичної парадигми у відносинах з тоталітарним Китаєм. Як колись стосовно Росії, воліють переконувати самих себе в тому, що незважаючи на зростання глобальної політичної агресивності пекінського режиму з ним можна підтримувати «нормальні» економічні відносини.
За витісненням пов’язаних з цим небезпек криється глибоко вкорінений страх перед китайською перевагою, на тлі якої конфронтаційний курс безперспективний. Німецька економіка справді незрівнянно більше залежить від Китаю, аніж від Росії. Але образ Китаю, як нестримного економічного і владно-політичного гіганта, з яким за будь-яких обставин необхідно бути в добрих стосунках, що за останні роки склався на Заході, перетворився на міф, який дедалі більше розходиться з реальністю.
Читайте також: Ілон Маск і спокуса лібертаріанства
Режим КНР справді виглядає значно стабільнішим, ніж підупалі автократії Росії та Ірану. Він керує країною з величезною економічною силою і володіє технологіями стеження, які унеможливлюють практично будь-які неконтрольовані рухи його підданих, не кажучи вже про організовану опозиційну діяльність. Але жорстка політика режиму стосовно коронавірусу з тотальним блокуванням цілих мегаполісів, таких як Шанхай, викликає обурення та відчай серед населення. Колись непомірне економічне зростання зупинилося, а за монолітним фасадом застарілої комуністичної владної еліти процвітають корупція і кримінально-бандитська економіка. Розрив між багатими і бідними зростає до гігантських масштабів, а серед значної частини сільського населення досі панують злидні. До цього додаються катастрофічні екологічні проблеми та різке зниження демографічного розвитку. Нещодавні заворушення в Китаї показують, що навіть ця, здавалося б, герметична тоталітарна система раптом може похитнутися до своїх основ.
Не в останню чергу ці слабкі місця тоталітарної системи мають спонукати Німеччину зайняти жорсткішу позицію стосовно пекінського режиму. Стримувати його – це вимога часу до політики стосовно Китаю.