Останнім його, водія із 20-річним стажем, мирним місцем роботи була міська автобаза. Там Микола виконував замовлення вугільного підприємства, тому мало не щодня колесив Донеччиною. Не припинив він працювати й коли почалася війна. Їздив, зокрема, й на окуповану територію. Доки на іловайській розв’язці не «познайомився» із сепаратистським батальйоном «Восток». Цілковита неадекватність озброєних людей та їхні погрози так зачепили нібито аполітичного мешканця шахтарського містечка, що, повернувшись додому, він одразу звільнився з роботи. А вже за два дні після цього приєднався до 1-ї окремої штурмової роти «Правого сектору».
Їдучи до «правосєків», Микола Чопенко планував бути водієм фронтового реанімобіля, однак його доля в результаті склалася інакше. Колись, задовго до війни, він працював водієм швидкої в Павлограді, через що на фронті дістав позивний Медик. Здобувши за місяць тренувань у «Правому секторі» хоч якесь уявлення про зброю й тактику, Микола опинився на передовій, на шахті «Бутівка». Потім хлопці поїхали боронити Красногорівку. А згодом потрапили на Світлодарську дугу. Саме там Микола разом із багатьма іншими добровольцями після загибелі в бою Василя Сліпака влітку 2016 року підписав контракт із ЗСУ. Так він потрапив у 54-ту бригаду, на яку чекало чимало випробувань. Наприклад, бої за ліс в останні дні 2016-го, коли Чопенко був старшим водієм у мінометній батареї, що працювала нон-стоп. «Розрахунки тоді сотні мін випускали, ми не встигали їх підвозити… Пам’ятаю, заїжджаємо на позицію «Гром», по рації передали, щоб нас зустрічали. У нас повний «Урал» мін. Ми вже заїхали, а там немає нікого! Аж раптом вибігає хлопець і кричить нам: «Ви що, збожеволіли? Хутко в укриття! Обстріл іде!». Ми забігаємо у глиб закинутої будівлі, — найрізноманітншіші історії про грудень 2016-го Микола може розповідати, здається, годинами. — І секунд за 10 після цього прилітає ворожа 120-ка, бетонною плитою причавлює ящики з боєкомплектом… Скільки ми потім думали, як їх дістати!»
Після виведення 54-ї бригади зі Світлодарської дуги в місце постійної дислокації Чопенко разом із побратимами влітку 2017 року перевівся назад на передову, до лав батальйону «Донбас-Україна». У складі підрозділу спеціального призначення захищав, зокрема, азовські степи в районі Чермалика. Але за рік, у серпні 2018-го, звільнився. «Я остаточно зрозумів, що ЗСУ — це не для мене, і знову поїхав у «Правий сектор», — сумно усміхається боєць. — Але зараз у добровольців далеко не найкраще становище. Якщо раніше нам давали позиції, то зараз до «нуля» практично нікого не допускають». Остаточно переконавшись у цьому, Микола не відмовився від регулярних поїздок на фронт до друзів. Але вирішив також віднайти і своє місце на «великій землі». Тільки от із цим батькові трьох дітей спочатку не дуже щастило.
Читайте також: Докорінні зміни
«У Павлограді доволі важко знайти роботу… Особливо якщо ти ветеран АТО. Більшістю підприємств у нашому місті володіють донеччани», — ділиться Микола. Тривалий час він стояв на обліку на біржі праці, де навіть проходив навчання, однак не допомогло і це. Після нібито успішних співбесід на роботу його так і не запрошували. Потім інколи розповідали про справжню причину цього: роботодавці хотіли зв’язуватися з колишнім військовим. «А організовувати щось своє в Павлограді теж нелегко, така специфіка нашого маленького міста», — розводить руками чоловік. Незабаром він вирішив переїхати до Києва.
«У мене є побратим Міша, Михайло Макоткін із тимчасово окупованої території, з Вуглегірська, що на Донеччині. За один день він втратив усе. Його квартиру розбили вщент, машину забрали «ополченці» просто на блокпосту, — розповідає Микола. — Але головне, звичайно, те, що його рідні залишилися живими та здоровими й що він зміг вивезти їх на підконтрольну українську територію. Сім’ю Міша тоді залишив у Маріуполі, а сам пішов в армію на контракт. На війні ми з ним і познайомилися».
Друг Миколи також проходив службу в 54-й бригаді й так само згодом перейшов до батальйону спецпризначення «Донбас-Україна». «Саме там ми вже почали спілкуватися тісно, Міша був у нашій роті застпотехом, — продовжує Чопенко. — Коли ми обидва вже звільнилися, то, звісно, і далі підтримували зв’язок. Якось здзвонилися, поговорили відверто про свої негаразди й вирішили, що маємо спробувати щось робити разом».
Читайте також: Просто Герой
Микола Чопенко зізнається: спочатку чоловіки подумували про бізнес, пов’язаний із ремонтом авто. Але в результаті обрали зовсім інший напрям. «Міша до армії займався відеоспостереженням та охоронною сигналізацією, мав власний бізнес у цій галузі. А мені доводилося час від часу працювати з відеокамерами вже в ЗСУ, — пояснює Медик. — Тож тепер ми займаємося безпекою і вдома. Адже після пережитого на війні, мабуть, як ніхто знаємо, наскільки важливі для будь-якої людини відчуття захищеності, свідоме розуміння того, що все під контролем. Тепер ми робимо все, починаючи від проектування системи безпеки до монтажу та налаштування камер. Під ключ».
Свій маленький бізнес ветерани назвали просто: «4.5.0 Service». «Коли у військовому радіоефірі лунають цифри «4.5.0», це те, що кожен із нас хоче почути найбільше. Адже це означає, що все гаразд, усе добре. І так має бути не тільки на всіх наших позиціях на Донбасі, а й удома в хороших людей», — усміхається Микола.