6 січня виповнилося 85 років із дня народження нашого славетного поета Василя Стуса. І, як це заведено, ювілей — це один із небагатьох випадків згадати важливу постать, бо ж в інший час ми маємо купу інших важливіших справ. Кругла дата — це привід і зазначити, що зробила видатна особа, і зафіксувати, що ми для неї зробили, як вшановували всі ці роки та чи дійсно заслужили на те, щоб така людина віддала своє життя за Україну.
Так нещодавно у Національному музеї літератури України урочисто відкрили літературно-мистецьку виставку «Василь Стус. Пам’ятаємо!», де показують рідкісні видання, особисті речі та прижиттєві портрети. І це, безперечно, корисно і пізнавально, але чи цього не замало до 85-річчя? Чи маємо дочекатися «круглішої» дати, як оце було торік із Григорієм Сковородою? Чи таки не варто чекати милості від уряду, а, як завжди, робити все самим?
Отже, з чим ми прийшли до ювілею Василя Стуса? Чотири пам’ятники, меморіальні дошки, декілька скульптурних композицій (найновішу відкрили в Краматорську влітку 2021 року), невловиме зібрання творів у 6 томах і 9 книгах, зроблене мізерним накладом львівською «Просвітою» (навіть не в усіх бібліотеках є повний комплект). Ще, звісно, є така сумнівна шана як потрапляння до шкільної програми – увічнення, погодьтесь, специфічне. Це радше шлях щонайменше до збайдужіння, а щонайбільше – до щирої учнівської ненависті. Великою мірою — оце і все. Замало навіть для забронзовіння поета, як на мене, однак досить для перетворення його на символ, котрий різні партії запопадливо чіпляють на свої прапори.
Сталося це через нашу прикру звичку вивищувати біографію над мистецтвом, завдяки чому Василь Стус більшістю сприймається насамперед як борець з тоталітарним режимом, а не як талановитий поет. Зрештою, не допомагають і зазубрені шкільні вірші, які є обов’язковими для вивчення («Як добре те, що смерті не боюсь я..», «О земле втрачене, явися…», «Господи, гніву пречистого…» тощо), адже особливої любові до його поезії не додають насамперед тому, що їх змушують зубрити до оскомини.
Колись Юрій Шевельов надзвичайно точно схопив цей загальний настрій, назвавши свою статтю «Хвильовий без політики», закликаючи цінувати в митці його творче, а не соціальне, але, вочевидь, усім зручніше втовкмачувати шаблонну схему «народився-вчився-відсидів-помер», аніж розповідати про художні образи й метафорику.
До цієї тенденції долучився і син поета Дмитро Стус, у 2004 році видавши багатостраждальну монографію зі знаковою назвою «Василь Стус: життя як творчість», яку його довго вмовляв написати весь Інститут літератури імені Т. Шевченка (з аспірантури якого його батька відрахували за участь в акції протесту). За сумною іронією долі, син виріс аж ніяк не з бойовитим характером, бо в 2013-му примудрився взяти участь у тому, що Стус старший точно б не схвалив – у заходах, організованих «Українським вибором», очолюваної віднедавна вже не громадянином України Віктором Медведчуком. Останній, за злою іронією долі, був саме тим адвокатом, який на суді так пнувся захищати поета, що тому дали максимальне покарання.
Власне, якийсь час в Україні більше говорили навіть не про самого Стуса, а про Медведчука. Спочатку через сцени з ним в фільмі «Заборонений» (2018), а потім після виходу книги «Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР», із укладачем котрої – Вахтангом Кіпіані – вище згаданий негромадянин судився в 2019-2020 роках. Зрештою, Медведчук справу програв, а книжку продали понад стотисячним накладом. Втім, її розкупили не через запізніле бажання ознайомитися з життям відомого поета, а через палке прагнення долучитися до флешмобу і втерти носа остигодлому проросійському ділкові. Проте якогось значного зацікавлення власне поезію Стуса внаслідок цього не виникло, та й книжку Кіпіані масово ніхто, здається, й не читав. Цікаво, що в ній подано шість томів останньої кримінальної справи дисидента – кількість томів та сама, що і в найбільшому натепер зібранні творів Стуса.
Читайте також: Десь Стус, десь Бах
Василю Стусу не звикати бути об’єктом для суперечок. Так, Донецькому національному університету хотіли присвоїти ім’я Стуса ще 2008 року, і тоді це підтримали в Україні на всі рівнях (від Президента до студентів), але Партія регіонів і керівництво університету й області були категорично проти. Натомість вони пропонували надати йому ім’я Володимира Дегтярьова, першого секретаря Донецького обкому Компартії. Зрештою, ще до того, в 2001 році, думали обмежитися встановленням меморіальної дошки на будівлі філологічного факультету, яку демонтували у 2015 році, коли Росія окупувала Донецьк. Та донецький виш усе ж таки дістав ім’я Стуса, але вже у 2016-му, коли ДНУ був тимчасово переміщений до Вінниці, а у Вінницькій області, так уже сталося, Стус і народився.
Поет чудово розумів, що деякі постаті приречені ставати символами через те, що їхня біографія та суспільний вибір краще унаочнювали той період, коли вони жили, аніж їхні твори. Для Василя Стуса і його однодумців таким сумним символом був Павло Тичина, про якого він написав брошуру «Феномен доби (сходження на Голгофу слави)». Ключова фраза в ній: «Поет жив у час, що заправив генія на роль блазня. І поет погодився на цю роль…». Та ще в 1924 році Євген Маланюк у вірші «Сучасники» писав про Тичину: «…від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась. …в скривавлений Жовтень — ясна обернулась Весна». І це якщо ще поминути купу знущальних віршиків, які складалися в народі й характеризували долю таланту в ту безжальну епоху. Так Павло Тичина став для українських дисидентів своєрідною антимоделлю поведінки, і безкопромісність Василя Стуса багато в чому — це антитеза Тичині, який ще у відносно спокійному 1920 році в «Замість сонетів і октав» риторично запитував: «Хіба й собі поцілувать пантофлю Папи?»
У вище зазначеній брошурі Стус частково пояснював це тим, що така вже дилема української культури: «Проблеми розвитку нашої духовності – це проблеми Сізіфової праці, це сподівання реальних наслідків од роботи в майже нереальних умовах». Тому питати, чому Василя Стуса так мало читають в сучасній Україні — це частина ширшої проблеми: чому для нашої держави популяризація своєї культури — завжди «не наразі, не на часі», а такі постаті як Стус — завжди незручні. Бо й загалом українські дисиденти (якщо взяти це слово в широкому позачасовому контексті) — люди, які псують комфортну атмосферу корупції й кумівства для будь-якої влади, адже ці «незгодні» небезпечні для політичних махінаторів навіть самим фактом свого існування. Пригадати бодай Катю Гандзюк, Сергія Стерненка, Андрія «Ріффмайстера» Антоненка, Яну Дугарь, Юлію Кузьменко та багатьох інших.
Читайте також: Медведчук і сьогодні судить Стуса
Втім, це знову розмови про життя Стуса, а не про його творчість, тоді як його вірші заслуговують на те, щоб їх вивчали, читали й популяризували не з примусу, а за покликом душі, попри їх подеколи елітарну вишуканість і індивідуальне авторське слововживання. Врешті-решт, ніхто й не казав, що справжня поезія має бути простою.
Слова, написані Маланюком в сонеті «Шевченко», можна застосувати й до Василя Стуса:
Не поет — бо це ж до болю мало,
Не трибун — бо це ж лиш рупор мас,
І вже менш за все — «Кобзар Тарас»,
Він, ким зайнялось і запалало.
Так, Стус — більше, ніж поет, але шкода, що його поезію мало цитують і ще менше належним чином досліджують. Так, Стус — не трибун, але шкода, що його використовують як трибуну для виголошування різноманітних політичних гасел. Та підсумкова аксіома від цього ніяк не міняється: коли ми навчимося цінувати своїх геніїв, тоді нас цінуватимуть і у світі. Та ще б хотілося, щоб ми їх навчилися цінувати за життя, а не тільки конструювати з них посмертну емблему нашої звитяжної боротьби, припасовуючи до будь-яких зручних обставин.