Експозиція являє собою відтворені за фотографіями ти малюнками аутентичні вишивки, пов’язані з українськими діячами – від Довбуша, Аскольда чи Богдана Хмельницького до митців – шестидесятників чи сучасних героїв. Окремий розділ присвячений вишивкам, що творили жінки – політв’язні в таборах. Є й авторські присвяти – наприклад, добірка вишивок Героїв Небесної Сотні з тих областей, де відбувалися виставки. Окрема- про донеччан, які поклали голову за гідність та справедливість. І майже «живий» експонат: вишиванка та закривавлена шапка донеччанина Максима Потапчука, що постраждав на Майдані. Він зараз є активістом, що розбудовує український Донбас на звільнених територіях.
Біля кожної – розповідь про діяча чи подію. Свою творчість Людмила Огнева не вважає за хобі, скоріше, засобом, через який може розповісти про культурні чи історичні постаті та події. А ідея створити огляд історії України через вишивку виникла саме в 2014 році, коли Людмила була змушена покинути свій дім. «Я не хотіла виїжджати, навіть, коли мені говорили, що усі українські діячі та активісти вже поїхали. До мене приходила молода жінка, вона сказала: ви зможете розповісти за межами Донеччини про український Донбас найкраще за нас усіх! Через це доручення зголосилися покинути Донецьк, волонтери довезли мене до потяга, с того часу я живу у знайомих в Києві. Уявіть, вони вважають, що прихистивши мене, внесли свій вклад в боротьбу України. А ця виставка- мій внесок в майбутню перемогу», – розповіла Огнева.
На презентації майстриня розповідала історії створення окремих робіт: про те, як знайшла втрачену роботу Олекси Тихого, про історію присвяти Алі Горській про вірші Василя Стуса, що пов’язані з вишивками з таборів. А ще – про орнамент, що колись знайшли в селищі, на території якого зараз побудований Донецьк, який надихнув майстриню на створення символу АТО – де є дата початку, але, на жаль, поки немає дати закінчення. Під час виступу місцевого співака- молодого хлопця, що заспівав «Чорнобривці», майстриня не стримувала сліз: бо це пісня про тій дім, коріння та друзів, яких вона втратила.
«Дім – це не тільки хата. В Донецьку в мене залишився безцінний архів, незакінчені книги, дослідницькі роботи. Там залишилась й ціла колекція, що ми з майстринями з різних міст Донбасу, робили на річницю Чорнобильської трагедії. Вона була створена за матеріалами з сіл, що спалили та зрівняли з землею після трагедії. Колекція об’їздила півконтинета, а тепер вона – теж заручник. Це великий жаль та туга. Але мене питають: тебе що, не все одно, хто випустить той снаряд, від якого зруйнується твій дім? А я кажу- ні. Якщо це будуть українські військові, які звільнять моє місто, то нехай!»
Я бачила багато тих, хто тікав від війни у 2014 році. На багатьох автівках були прив’язані білі дитячі шкарпетки, бо рятували тоді в першу чергу єдину надію на майбутнє – дітей. Наче шкарпетки чи великі літери «Діти» на склі могли когось захистити від вогню артилерії. Та ще люди вивозили важливе: хтось кота, хтось шубу чи плазмову панель. А Людмила Огнева тоді за допомогою волонтерів з окупованого Донецьк а вивезла тільки одну валізу. З чотирма десятками унікальних рушників, зроблених нею за старовинними ескізами, зокрема, майстринь з Донбасу. Серед експонатів виставки, до речі, є декілька з тих рушників…
Читайте також: Нелюдські цінності
Дивна народилась в мене асоціація на презентації, але – яка є. Дивилась колись фільм-катастрофу, де люди, щоб відновити цивілізацію після масштабного катаклізму, заархивували(заморозили, відіслали в космос – не пам’ятаю)важливіші речі. Так ось, з Донбасу Людмила Огнева вивезла те, у чому сконцентрований сенс цієї території.І примножує силу України, щоб після звільнення наповнити нею свою малу Батьківщину.