15 грудня, 2016

Нелюдські цінності

Так вийшло, що мій пес-дворняга - собака з родичами, на відміну від породної такси, яку ми взяли в притулку в Донецьку ще до війни... Ось так буває. Мабуть, не тільки у собак. Мама мого Лакі була крутою та авторитетною собакою у нашому дворі - її побоювалися навіть великі пси, які іноді забігали поживитися на смітник. Регулярно народжувала цуценят, зазвичай їх добре розбирали.

Одного разу ми побачили, як Шляпа відчайдушно витягувала свою малечу зі сховища, що під час зливи заливала вода. З останніх сил вона, мокра та маленька, тягла вже підрослих дітей у зубах, щоб врятувати від смерті. Вразило. А потім син вирішив, що найкращим подарунком на його 10-річчя буде малий песик. Але обов’язково – дитина розумної та сміливої Шляпи. Лакі народився один. За фенотипом ми потім зрозуміли, чий він син - товстенький, випещений, улюблений ...

Батько Шарик був ще той бабій: собак, що були схожі на нашого, тільки в будинках поруч, з’явилось декілька. Одного дня Шляпа прибігла до нас на 8 поверх, щоб… народити. Чотирьох цуценят Лаки бавив, як справжній старший брат. Їх благополучно роздали, а Шляпу простерилізувати. Вона жила во дворі, ганяла чужинців, але чотири роки тому комунальники вбивали собак навкруги, а її побили. Лакі так дивися на мене, коли ми вирішували, що робити з хворою дворовою собакою! Довелось лікували, капати, забрати додому остаточно: вийшло так, що син забрав до себе хвору маму, все зрозуміло ж... А через півроку вона вийшла і більше не повернулася. Її сильно мучили головні болі після тієї черепно-мозкової травми. Я шукала - вона ж наша родичка... Потім сусід розповів, що знайшов її вже мертвою і поховав у посадці. Вона пішла, щоб нас так не засмучувати, коли відчула, що зовсім погано. Пес дуже сумував та шукав, де ж його матуся…

Нещодавно мені сказали, що вже кілька днів ніхто не бачить нашого "татуся" Шаріка - він завжди жив на залізничному вокзалі, був дуже старий, вже майже не бачив і не чув, але його бадьорий пухнастий хвіст, який успадкував і мій Лакі, завжди був "трубою". Там його дуже любили, годували, доглядали після "чоловічих бійок" або автоаварій. Він просто так не пішов би... Думала вже, що мій Лакі тепер сирота. Наш пес став стресувати, бо майже кожного дня бачився з батьком, мабуть, розмовляли про  своє собаче життя… Але сьогодні вранці старий прийшов до звичного місця. Ледь-ледь. Вже нічого не бачив, через годину на газоні був вже невеликим заметом. Принесла стару шубу, військовий, що очікував електричку, допоміг перенести під ялинку. Але вдома душа боліла… І не тільки в мене – собачий син теж не знаходив себе місця. Дякую місцевим зооволонтерам, ближче до ночі прийняли його у сарайчик – на доживання. Так ми здали татка у будинок для собак похилого віку…

Але це все, до речі, не для того, щоб похвалитися чимось, наприклад, генеалогічним древом мого собаки. Бо ці всі історії – про відповідальність та біль більше, ніж про чесноти. Та ще про приклади для дітей, напевно. Бо я розумію, що колись можу опинитися на місці мами, яка потребує допомоги…

Читайте також: Соціалістична ідеологія: чи можна ощасливити людство?

Про таких, що кидаються спасати світ (збирати гроші для чужих хворих дітей, робити подарунки для самотніх старих, піклуватися про тварин, захищати від вирубки дерева) ще до війни зазвичай казали, що вони занадто тонкошкірі. Чудні, «не від світу цього», «більше зайнятися нічим», «краще б заміж вийшла», та всяке інше. Треба, мовляв, ставати більш реалістичними! За кожним поворотом- тренінг про те, що в наш час успішні витрачають сили та гроші не на такі дрібниці, а на те, що є вигідним! Але відбулося диво: криза та війна водночас та несподівано розбудила в більшості це бажання – допомагати іншим. І у багатьох з’явився шанс відчути, як це органічно для людини та потрібно для душі. Це є неймовірним шансом для змінення суспільства – коли щирість стає трендом, а не показником невдалої соціалізації.

Але все ж система дає якийсь збій.Хтось теж звинувачує в цьому війну, безгрошів’я, соціальні умови, кризу. А мені здається, що, на жаль, процес закономірний. Цього ж вечора чоловік розповів історію, що сталася на його ділянці (він- родинний лікар). Дід та баба, що після інсульту не можуть обслуговувати себе, вмовляли його у будь-який засіб оформити їх в будинок для людей похилого віку. Плаче дід: хоч дім продайте, тільки б тут не сконати без їжі та в холоді… Бо дочка не вважає за потрібним хоч якось впливати на їх долю- навіть, просто цікавістю, що там вони є. Живучі на сусідній вулиці. Каже, їй важко, грошей не вистачає. І здається, що якщо він десь впаде та стане заметом, вона йому навіть цю шубу не винесе. Є випадки ще страшніші: діти, що голодували в центрі величезного міста. Задушений новонароджений в сільському магазині, тільце дитинки на смітнику піл Львовом, забиті, порізані та підпалені батьками хлопчики, за тиждень – троє. Не жахає вже, стає буденністю. А це жахає…

Це ж тільки про гроші та їх нестачу, ви справді в це вірите? Було б більше грошей- і цього не сталося б? А ось ми з моїм собакою вважаємо, що це все дурня: мабуть, то є якісь гени, що спрацьовують навіть в дворових псах та не спрацьовують в деяких людських істотах, які чомусь бажають називатися людиною.Зараз це ж модно – все списувати на гени. Точно, генетики не вистачає, до чого ж тут наслідки тотального культивування суспільством споживацького ставлення без жодного натяку, що чужий біль може бути твоїм?