Крім юридичної практики, Валентина має багаторічний досвід правозахисної та громадської діяльності – від членства в Українській Гельсінській спілці часів Перебудови до участі в удосконаленні виборчого законодавства. Є автором численних аналітичних звітів про реформу судоустрою, дотримання прав людини та верховенства права в Україні. В інтерв’ю Тижню вона розповіла про перспективи судових слухань у справах убивці Гонгадзе Олексія Пукача та колишнього президента України Леоніда Кучми, про наслідки недавньої судової реформи та чесних служителів Феміди, які, попри все, існують.
Про справу вбивці Гонгадзе
У.Т.: Як ви кваліфікуєте дії генерала-лейтенанта МВС Олексія Пукача, який зізнався в убивстві Георгія? Він у вашому розумінні є одним із виконавців чи організатором злочину?
– Олексій Пукач є організатором і безпосереднім виконавцем замовлення на вбивство. Саме він заздалегідь усе продумав і спланував. Маючи достатньо часу обміркувати, він знав, за яку винагороду йде на це, і зробив свідомий вибір: убити. Це не був його перший злочин. У червні 2000 року той самий Пукач, використавши двох своїх підлеглих працівників міліції, незаконно затримав Олексія Подольського, вивіз його в ліс, побив і залишив уночі напризволяще. У цьому злочині він також був і організатором, і безпосереднім виконавцем.
У.Т.: Ідеться про наказ «згори» чи персональну ініціативу Пукача?
– Відповідно до обвинувального висновку, він скоїв обидва злочини, виконуючи наказ Юрія Кравченка та Леоніда Кучми. Тобто, за версією слідства, обох їх слід вважати замовниками. Але чи витримає ця версія випробування судом, казати зарано. Крім того, вирок у справі Пукача не назве замовників, бо в цьому процесі їхніх дій суд не аналізуватиме. Обвинувачений один – Олексій Пукач, а всі решта – поза межами судочинства, справи щодо них в окремих провадженнях. Сьогодні зрозуміло, що сам Пукач покарання не уникне, адже давно набули чинності вироки щодо обох епізодів – і вбивства Георгія Гонгадзе, й побиття Олексія Подольського. Але чи дійдуть до суду справи за обвинуваченням замовників – це ще питання. Ще й досі Генеральна прокуратура України робить усе, щоб їх не було покарано.
У.Т.: Олексій Пукач назвав замовниками вбивства Георгія тодішнього президента Кучму та главу його Адміністрації Литвина. Але він також заявив, буцімто розправою над журналістом урятував країну від теракту. То коли підсудний каже правду, а коли бреше? Чи можна вірити його свідченням? Яку гру він може вести й за чиїм сценарієм?
– Під час допиту в судовому засіданні Олексій Пукач вдає недалекого, нетямущого, на запитання відповідає неконкретно, нечітко. Багато розказує такого, що не стосується обставин злочину, і тим самим намагається уникнути прямої відповіді. Він кілька разів повторив під час допиту в судовому засіданні, що «Георгій Гонгадзе – шпигун, готував державний переворот». Так він хоче виправдати власні дії та пояснити мотиви убивства.
Водночас усі колеги Пукача відгукуються про нього як про висококваліфікованого фахівця. Він має вищу юридичну освіту і звання генерал-лейтенанта міліції. Генерал, котрий керував кримінальною розвідкою МВС, не може не знати, що шпигунами займається СБУ, а не його підрозділ, і що наказ убити є очевидно незаконним. Судове слідство щойно розпочалося, ще навіть не закінчено допиту Пукача. Тож мені ще не час робити всебічну оцінку його свідчень. Зрозуміло, він силкується уникнути пожиттєвого ув’язнення й задля цього, від першого дня після затримання в липні 2009 року, пішов на оборудку із владою. На початковому етапі Пукач виторгував принаймні перебування не в Лук’янівському СІЗО, а в ізоляторі СБУ, якого де-юре не існує, – до винесення судового вироку. Різниця умов утримання ув’язнених – суттєва. Рішення помістити Пукача саме до легально не наявного ізолятора спецслужби (офіційна назва – відділ забезпечення досудового слідства СБУ) винесла особисто голова Печерського суду суддя Інна Отрош, свідомо – на мою думку – вийшовши за межі своїх повноважень. Адже не суд, а відповідний територіальний орган Державної пенітенціарної системи визначає місце перебування особи, яку вирішено тримати під вартою. Цей ізолятор СБУ – фактично незаконна, ніде не зареєстрована установа, що не призначена для утримання будь-кого в неволі. Перебування там – не лише комфорт для Пукача, а й можливість приховано контактувати з тими представниками влади, що в цьому зацікавлені.
У.Т.: Чому, на вашу думку, справу Пукача засекретили?
– Засекречено лише незначну частину її матеріалів, на жаль – включно з обвинувальним висновком. Але наявність кількох таємних томів суд вважає приводом, щоб усе засідання провести в закритому режимі. Очевидно, що на нього тиснуть і змушують приховувати недоліки досудового слідства. Зрозуміло, якби в залі були присутні журналісти, те, що суд «не бачить» недолугості слідчого, помітили б усі. Отож судді просто бояться уподібнитися до свого колеги Кірєєва й ховаються за зачиненими дверима зали. Цим вони порушують і право потерпілих, і право громадськості на відкритий процес. За таких умов, відповідно до частини першої статті шостої Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, суду справедливим вважати ніяк.
У.Т.: Чи можна припускати, що до вбивства Гонгадзе якось причетні силові структури РФ? Леонід Кучма казав, що ця справа «інспірована зарубіжною розвідкою»… Чи говорять про це в суді?
– Причетність російських силових структур справді не виключена, але в обвинувальному висновку не йдеться про наявність жодних зарубіжних чинників у справі. Мушу зазначити, що слідство уперто не хотіло бачити й перевіряти версію про зв’язок зі спецслужбами. Закритість судового процесу фактично означає, що суд відмовлятиме в допитах свідків, які не заявлені державним обвинуваченням, аби уникнути несподіванок.
У.Т.: Кого зі свідків у справі Пукача вже допитали? Які напрошуються висновки?
– Свідків іще не допитували. Ще навіть не завершено допиту підсудного. Обвинувачення заявило свідками 13 осіб, із яких лише одна не є і не була працівником міліції. Не заявлено свідків, які могли б говорити про обставини замовлення злочинів, навіть тих, кого під час допитів назвав Пукач. Не заявлено й тих, хто, за словами підсудного, знав іще 2000 року, що вбивство скоїв саме він. Тих, хто сприяв звільненню Пукача з-під варти, а потім і від кримінальної відповідальності 2003-го. З такою сукупністю свідків та доказів перевірити показання Пукача вповні й підтвердити мотиви злочину, заявлені державним обвинуваченням, виявиться просто неможливо. Тому потерпілі через своїх представників будуть змушені заявляти додаткових свідків.
Справа Кучми
У.Т. Чи існують сьогодні шанси на неупереджений розгляд справи екс-президента Кучми та справедливий вирок?
– Після проведеної торік реформи судоустрою, яка, до речі, була розкритикована Венеціанською комісією, судова система в Україні втратила останні ознаки незалежності. Вища рада юстиції мала б бути дієвим механізмом очищення суддівських лав, але стала інструментом шантажу й тиску на суддів. Крім того, результат провадження великою мірою залежить від якості досудового слідства. Я вже вивчила матеріали справи за обвинуваченням Леоніда Кучми і готова сказати, що його проведено не достатньо повно. Ми заявили клопотання, але дістали відмову. Частина клопотань стосувалася порушення кримінальної справи щодо Володимира Литвина, Леоніда Деркача (екс-голова СБУ) та ще декотрих високопосадовців. Відповідь фактично є відмовою в порушенні кримінальної справи. Але самої постанови про відмову слідчий виносити не ризикує. Ми спрямували оскарження його дій до Печерського суду. І це вже вдруге. Торік у жовтні Генеральна прокуратура вже скасовувала постанову свого слідчого про відмову в порушенні кримінальної справи щодо Кучми, Литвина, Деркача та Едуарда Фере (генерал-полковник МВС, якого вважали одним із важливих свідків у справі Гонгадзе; Генпрокуратура неодноразово надсилала запити на його допит, але до цього не дійшло через перебування Фере в стані коми, з якого він не вийшов аж до смерті 2009 року. – Ред.). Щодо колишнього президента Кучми слідчий визначився, ба навіть пред’явив обвинувачення. Вже закінчено досудове слідство. Але стосовно решти – за рік так і не спромоглися з’ясувати, чи є в їхніх діях ознаки складу злочину. Хоча за законом на це відведено не більше 10 днів. Отож якщо взяти до уваги можливості представників Генеральної прокуратури впливати на суддів у Вищій раді юстиції, то результат будь-якого кримінального процесу, зокрема і проти Кучми, великою мірою залежить від позиції та намірів ГПУ.
У.Т.: Чи варто судити майора Мельниченка?
– Закон зобов’язує реагувати належним чином – порушувати кримінальну справу – в будь-якому випадку, коли наявні ознаки складу злочину. Микола Мельниченко стверджує, що він зробив записи розмов у кабінеті президента України, й демонструє плівки, на яких окремі учасники розмов упізнали свої голоси. Поза сумнівом, він учинив це незаконно – але нібито з міркувань викриття злочинної діяльності високопосадовців. Ніхто, крім суду, не має повноважень оцінювати, достатнім є таке виправдання чи ні. Отож відповідь на ваше запитання ствердна. Хоч ми й говоримо про залежність судів, але іншого інструменту немає.
Крім того, обов’язковою частиною розслідування справи за обвинуваченням Мельниченка є встановлення походження записів. А це, своєю чергою, – одна з необхідних передумов використання інформації з них у справах проти можновладців. Оскільки він так досі й не надав нікому первинних носіїв своїх записів, це серйозно перешкоджає їх подальшому використанню як доказів у кримінальних справах. А тривалий саботаж розслідування: хто, коли, як і з якою метою записав розмови в першому кабінеті держави, – фактично становить загрозу національній безпеці й суттєво шкодить репутації України.
Про майбутнє Тимошенко і Луценка
У.Т.: Юрій Луценко свого часу заявляв, що його справа «тріщить по швах». Це справді так ? Щось подібне стверджує і захист Юлії Тимошенко…
– Якби суд був незалежний, він мусив би визнати неспроможність обох обвинувальних висновків. Те саме стосується ще кількох справ – зокрема за обвинуваченням Валерія Іващенка (екс-в.о. міністра оборони. – Ред.) тощо. Складу кримінального злочину в діях, які описано в обвинувальних висновках, немає. Є політичні рішення, які можуть мати наслідком лише політичну відповідальність, можливо, є порушення фінансової дисципліни. Називати ці дії корупцією неправильно, адже в кожній із перелічених справ не було встановлено факту особистої наживи.
У.Т.: Як хвороба Юрія Луценка може змінити перебіг судового процесу?
– Очевидним є порушення права й Тимошенко, й Луценка, й Іващенка на охорону здоров’я. Згідно зі статтею шостою «Основ законодавства про охорону здоров’я», кожен громадянин має право на медичну допомогу й на вільний вибір лікаря. Їм відмовлено в такому виборі, а це в окремих випадках уже призвело до серйозного погіршення фізичного стану. До медпрацівників, яких обирає влада, довіри немає так само, як і до судової системи. Бо ж вона посилає саме тих, хто правильно виконуватиме її замовлення. У Юрія Луценка попередньо діагностовано цироз печінки. Це захворювання виключає утримання під вартою. Тільки-но діагноз буде остаточно підтверджено, суд муситиме вирішити питання про заміну запобіжного заходу на не пов’язаний із позбавленням волі. Недостатнє медичне забезпечення особи під час утримання під вартою Європейський Суд кваліфікує як катування.
У.Т.: Позов Юрія Луценка перебуває на позачерговому розгляді в Європейському Суді. Якщо Страсбург зробить висновок, що превентивне ув’язнення колишнього міністра – порушення правового стандарту, які це відкриє можливості для самого підсудного та його захисту в Україні?
– Якщо таке рішення буде винесено, це дасть підстави звертатися до Верховного Суду України, який переглянув би всі попередні ухвали про арешт і скасував їх.
У.Т.: Юлія Тимошенко також звернулася зі скаргою до Євросуду. Як швидко можна сподіватися на відповідь? Часом позивачам доводиться чекати довгі місяці й роки…
– Навіть якщо суд вирішить застосувати прискорену процедуру, все одно процес триватиме понад півроку.
У.Т.: На вашу думку, які шанси має Юлія Тимошенко оскаржити вирок за її справою, що його, вочевидь, винесуть найближчими днями?
– В апеляційному порядку скасувати вирок шанси мізерні, бо судді відповідного суду не більш незалежні, аніж будь-якого районного. А от оскарження в касаційному порядку має кращу перспективу. Багато залежатиме від конкретних осіб, які переглядатимуть касаційну скаргу. Якщо це будуть судді, котрі не відчувають за собою та за своїми близькими гріхів, а отже, й не боятимуться шантажу, якщо вони не розраховують одержати квартир чи інших благ ближчим часом, то їхня залежність від влади мінімальна.
У.Т.: А такі судді є?
– Так, є. Крім того, вони розуміють, що влада змінюється. Сьогодні замовили Тимошенко, а завтра це зроблять уже з ними – за те, що виконували замовлення на неї. Отож вони не повинні залишити в силі вироку Кірєєва. За тієї кількості порушень, що їх було допущено під час слухання справи у Печерському суді, з огляду на те, наскільки надуманим є обвинувачення, він підлягає скасуванню. Звичайно, суддя Родіон Кірєєв розуміє, що обвинувальний вирок у цьому процесі не пишеться. Але він навряд чи виправить свої помилки власною волею, бо надто далеко зайшов у своєму протистоянні з підсудною. Зрештою, він є дуже слабким порівняно із системою.
У.Т.: Наскільки обґрунтованими, суто з правового погляду, є звинувачення Тимошенко в «перевищенні повноважень» стосовно газових домовленостей? Оскільки документ було укладено між суб’єктами підприємницької діяльності, себто Нафтогазом та Газпромом, а не між урядами України та Росії, чи може колишня очільниця Кабміну бути відповідальною в справі інакше, ніж політично?
– Юлію Тимошенко звинувачують у тому, що вона дала вказівку (яка називалася «директиви прем’єр-міністра») керівництву Нафтогазу підписувати угоди, котрі фіксують ціну на газ. І хоча НАК є державним підприємством, його посадовці не зобов’язані виконувати вказівки прем’єр-міністра, але той має право їх висловлювати. Тимошенко взяла на себе політичну відповідальність за економічно важке рішення, а керівники – з огляду на те, що це зробила прем’єр-міністр, – виконали її вказівку й підписали відповідні угоди. Таким чином, говорити про перевищення влади та службових повноважень підстав немає. Крім того, в обвинувальному висновку не вказано, а в судовому засіданні не було доведено жодних мотивів, які пояснили б нібито злочинні дії підсудної. Сама ж вона посилається на те, що відсутність угод заблокувала б постачання газу до Європи. Таким чином, немає ані перевищення, ані мотивів злочину.
У.Т.: Є думка, що Україна остаточно скотиться до авторитаризму, якщо Євросоюз не підпише угоди про асоціацію через політичні переслідування. Ви теж так вважаєте?
– Рятувати сьогодні треба не лише Тимошенко чи Луценка, рятувати треба державу. Європа змушена балансувати. З одного боку – їй не потрібна Україна, яка не поділяє західних демократичних цінностей, а з другого – якщо її відштовхнути, вона впаде до ніг Кремля. Асоційоване партнерство Києва з ЄС створює додаткові й потужніші чинники впливу Євросоюзу на нашу державу, зокрема і в сфері дотримання прав людини. Отож в інтересах України, як я їх розумію, невідкладне підписання угоди.
У.Т.: Правозахисники, міжнародна спільнота критикують владу за політичний характер процесів проти опонентів. Де є межа зарубіжного втручання в справи країни?
– Не можна допустити, щоб Україна була змушена кланятися Кремлю. Якщо від нас відвернеться Європа, вибору не залишиться і станеться те, що було восени 2000 року. Ось цим і визначається межа.
Межа
У.Т.: Україна входить до п’ятірки лідерів за кількістю позовів до Європейського Суду з прав людини. Чому це так? Люди не вірять вітчизняному правосуддю, не знаходять правди вдома чи, як зазначив один знайомий дипломат, «зрозуміли, куди треба скаржитися»?
– Швидше – не знаходять правди в Україні. Але доки захисту шукають у суді, навіть включно з Європейським, спати можна спокійно. Якщо розчарування та зневіра щодо системи правосуддя сягнуть критичної межі, то суперечки вирішуватимуть не в судах. Це небезпечно. Ми до цього підійшли занадто близько.
У.Т.: Чому за 20 років незалежності Україна не поставила до дії ефективної судової системи, якою не могла б маніпулювати виконавча влада?
– Ми ще не досягли дна тієї прірви, яка навчить нас, що краще закон та незалежний суд, навіть коли вони нам незручні, ніж сваволя сильнішого. Сьогоднішні політичні справи – теж частина падіння в цю прірву. Всі повинні зрозуміти, що ні влада, ні сила не є назавжди, а страховкою для слабшого в державі є незалежна судова система й закон. Саме це має стати мотивацією в плануванні реальної реформи правосуддя, а не політичні чи приватні інтереси, як сталося нещодавно під час проведення так званої судової реформи. Вона виправила окремі елементи, але не вирішила основної проблеми – залежності суддів. Тож судова система сьогодні – майже безвідмовний інструмент у руках влади. Говорити про права людини за цих умов не випадає. Їх не порушують рівно доти, доки в можновладців немає такої потреби або просто бажання.