Чи є з ким вести переговори в нинішній владі України? Адже вона постійно демонструє феноменальну легковажність і схильність до адміністративної брехні. Те, чого варті її запевнення, всі мали можливість на власні очі побачити під час штурму Євромайдану 11 грудня. Влада бреше навіть тоді, коли в цьому немає жодної потреби. Брехня стає якоюсь внутрішньою потребою, сказати б, покликом серця…
Міністр закордонних справ Леонід Кожара переможно повідомив, що починається новий раунд перемовин із Європейським Союзом про асоціацію. ЄС тут-таки спростував радісне повідомлення Кожари, й останньому довелося виправдовуватися тим, що погано спрацювали перекладачі – щось не так переклали.
Ватажок депутатів-регіоналів у Верховній Раді Олександр Єфремов, тавруючи Євромайдан, що нібито призвів до загострення криміногенної ситуації в столиці України, публічно розповів, що в Києві невідомі особи викрали сина посла Республіки Казахстан. Посольство останньої невдовзі заявило, що сина посла в Києві викрасти фізично не могли через те, що він перебуває в Казахстані. Треба віддати належне регіональному провідникові, що він знайшов у собі сили вибачитися за неперевірену інформацію.
Віктор Янукович, який працює в Україні президентом, під час зустрічі зі своїми попередниками на цій посаді Леонідом Кравчуком, Леонідом Кучмою і Віктором Ющенком урочисто обіцяв, що не буде ніякого застосування сили проти мітингарів у Києві, а за кілька годин після цього «Беркут» розпочав штурм Київської міської державної адміністрації…
То з ким, про що і навіщо домовлятися? Домовлятися можна з тими, хто ці домовленості виконуватиме. А якщо ні, то який сенс? Просто продемонструвати свою «миролюбність», як чинить в ім’я політичного піару влада? Можливо, опозиції варто це зробити, проте за чіткого усвідомлення, що протилежна сторона нічого дотримувати не стане і жодних гарантій немає. Тобто будь-який діалог із таким керівництвом має виключно пропагандистський характер.
Крім того, поки що влада розраховує перемогти в конфлікті, й це утримує її від компромісу. Однак, навіть погодившись на компроміс, вочевидь, сприйматиме його лише як тактичну хитрість для перегрупування сил і завдання нового удару по опозиції, пильність якої спробують приспати. Власне, відповідні процеси вже простежуються. Важко домовлятися з тим, хто є принципово недоговороздатним, і в цій недоговороздатності вже переконався Європейський Союз…
Діячі з Печерських пагорбів можуть відмовитися від своїх обіцянок в останній момент, змінивши курс на протилежний, вони натхненно, як кажуть на Донбасі, «женуть порожняк». От на цьому тлі й відбуватиметься той «діалог», у якому, за словами Віталія Кличка, влада не взяла до уваги жодної вимоги опозиції. Іноземні спостерігачі також визнали перший раунд «діалогу» порожнім…
Тільки коли регіонали відчують смак поразки, що насувається, вони, можливо, зважатимуть на іншу сторону, але й тоді їхні споконвічні специфічні рефлекси можуть датися взнаки. Поки що влада намагається «малою кров’ю», подачками притлумити протестну енергію людей Майдану, віддаючи їм на поталу всіляких «стрілочників» на кшталт дрібного кагебіста Олександра Попова, більш значного кагебіста Сівковича, міліційного генерала Коряка та його заступника.
Прикметно, що ніхто з них не належить до донецької «аристократії», тому цими «плебеями» можна легко пожертвувати, що має змусити всіх інших людей такого штибу, які служать донецькій владі, серйозно замислитися про власні перспективи. Важко спрогнозувати, чи справді тих діячів судитимуть за звіряче побиття громадян 30 листопада на Майдані, чи ми побачимо ще одну судову комедію. Та в будь-якому разі то чіткий сигнал слугам режиму, кого він здаватиме в першу чергу. А це означає, що він увійшов у ту стадію, коли не виконуються не лише закони, не лише домовленості, а й навіть «понятія».
І ще. А хто може бути гарантом якихось угод між владою та опозицією в Україні? Сама влада? З її честю, совістю і великим бажанням виконувати домовленості? Це смішно. Може, опозиція? Але вона не має тієї фізичної сили, що могла б примусити регіоналів не порушувати договори. Відсутня в Україні і якась третя сила між двома сторонами. Тому вимоги опозиції про гарантії з боку міжнародних організацій та іноземних держав є цілком виправданими. Хоча таке втручання справедливо обурює деяких наших співгромадян, у яких раптово прокинулася національна гордість великоукраїнців.