Чи доводилося вам чути ім’я Хома Дарабі? На жаль, навіть для більшості іранців воно досить малознайоме. У лютому 1994-го ця іранська лікарка привселюдно підпалила себе на майдані Таджришу на півночі Тегерана, зірвавши із себе хіджаб (мусульманську хустку) та вигукуючи: «Смерть тиранії! Хай живе свобода! Хай живе вільний Іран!».
У часи правління останнього іранського шаха Мохаммада Рези Пахлаві Хома спочатку навчалася в Тегеранському університеті, а потім у Сполучених Штатах, де й здобула кваліфікацію педіатра. До Ірану повернулася 1973 року. Ще в молодості вона вступила до Національної партії Ірану (Хезб-е Меллат-е Іран), заснованої 1951-го Даріушем Форухаром. Ця сила агітувала за встановлення демократичного та світського режиму в Ірані. Згодом Хома долучилася до Національного фронту — націонал-демократичної партії Мохаммада Мосаддеґа, іранського прем’єр-міністра в 1951–1953 роках. Уже під час революції вона зустрілася з Абольхасаном Бані Садром, першим президентом новоствореної ісламської республіки, щоб обговорити права жінок в Ірані.
Читайте також: Півмісяць над Східною Європою
Як і більшість іранської інтелігенції в 1970-х, Хома наївно вважала, що бунтівні мулли, виконавши свою суспільну місію та поваливши уряд шаха, повернуться в Кум, релігійний центр Ірану, передавши управління державою в руки світських політиків. Вони помилялися. У 1979 році Хомейні видав наказ, який зобов’язував усіх жінок в Ірані носити хіджаб. У 1990-му Хому Дарабі звільнили з госпіталю Імама Хосейна, де вона працювала, за начебто недостатній, «поганий хіджаб». 1994 року ісламський уряд дозволив їй повернутися в медицину, запропонувавши посаду директора в новому госпіталі для дітей у Тегерані. Дарабі відмовилася. Вона не хотіла носити чадру.
Лютневого ранку 1994-го вона сіла за кермо й попрямувала до Таджришу. Хома померла наступного ранку, ставши однією з багатьох жертв революції, яка нещадно пожирала своїх колишніх прихильників, і чи не першою іранською жінкою, яка свідомо загинула за своє право не носити хустку.
Що таке іранський хіджаб? Еволюція хустки
У класичному ісламському праві хіджаб не лише покривало й жіночий головний убір, як зазвичай прийнято вважати. Хіджаб — це дещо ширша концепція скромності, доброчесності й цноти, яка стосується не тільки вбрання, а й поведінки. «Скажи жінкам, які вірують, щоб вони відводили свої погляди й закривали наготу. Нехай вони не показують своїх прикрас, окрім того, що назовні, нехай закривають покривалами груди. Нехай не показують своїх прикрас нікому, крім своїх чоловіків, батьків […], нехай вони не ходять так, щоби було відомо, які прикраси вони приховують […]» (Коран, 24:31). Коран приписує скромну поведінку не лише жінкам, а й чоловікам: «Скажи чоловікам, які вірують, щоб вони відводили свої погляди й закривали наготу […]» (Коран, 24:30). Поняття хіджаба як «скромності» вимагає від жінки також завжди опускати очі під час розмови, не говорити голосно в присутності чоловіків і не розпочинати розмову першою, до речі, саме це стало причиною того, що й до сьогодні жінки в Ірані мають право співати тільки в хорі.
Обличчя спротиву. Хома Дарабі (ліворуч), Масіх Алінежад (у центрі) та Насрін Сотуде (праворуч)
У сучасному Ірані є кілька видів хіджаба. Чадор, або чадра — це довге суцільне покривало, яке закриває фігуру з голови до п’ят, залишаючи відкритим лише обличчя. Є ще ропуш — довга туніка до колін, яку носять зі штанами, часто темного, однотонного кольору. Нерідко цю туніку називають манто, і воно буває різних фасонів — від дуже коротких яскравих і вузьких сорочок до об’ємних, мішкуватих плащів. До манто на голову вдягають русарі — легкий шарф або хустка, при цьому волосся ніколи повністю не заправляють усередину. Традиційно до середини ХІХ століття всі іранки завжди носили чадру й закривали обличчя невеличким покривалом, яке називали рубандех. У ХХ столітті ця звичка була цілковито викорінена й збереглася тільки поміж традиційного, етнічно арабського населення південного Ірану: у Бандар-Аббасі, Ахвазі або на острові Кешм. Тут місцеві жінки іноді вдягають яскраві кольорові маски, які дещо навіть скидаються на карнавальні. Як вони кажуть, маски ховають зморшки та роблять їх красивішими.
Перші спроби модернізувати іранське вбрання робилися в середині ХІХ століття, коли заможні іранці стали подорожувати до Європи, а повернувшись до Ірану, намагалися наслідувати екзотичну заморську моду. Уперше питання чадри як ідеологічної перепони на шляху до процвітання й свободи країни постало під час Конституційної революції в Ірані 1905–1911 років, коли під тиском торговельного класу (базаарі) та кліру (улама), а також інтелігенції каджарський шах мусив погодитися на ухвалення Конституції. Ірадж Мірза, відомий іранський поет і політичний сатирик кінця ХІХ — початку ХХ століття, присвятив чимало поем проблемі чадри в Ірані, яку він вважав символом відсталості й занепаду, зокрема у своїх контроверсійних поемах «Арефнаме» та «Зохре і Манучехр», де як алегорію він використав неоднозначність сексуального зв’язку з жінкою в чадрі.
Рішучий наступ на іранське традиційне вбрання, зокрема чадру, розпочав Реза Шах Пахлаві, передостанній іранський шах, який, натхненний успіхами Ататюрка в Туреччині, постановив перетворити Іран на сучасну національну світську державу. Він вважав, що задля цього передусім потрібно ізолювати клір, улама й позбавити їх контролю над особистим життям та індивідуальністю іранців. Емансипація жінок у розумінні Рези Шаха була головним ударом по впливу улама й базаарі, одвічних супротивників шаха, у політичному житті Ірану. У 1928-му Реза Шах зі своєю дружиною, шахбану, відвідав місто Кум, святиню шиїзму та релігійний центр Ірану. Шахбану чи не вперше з’явилася з відкритим обличчям. А вже в травні 1935 року уряд Рези Шаха заснував Комітет для жінок (Канун-е банован), одним із головних завдань якого було «усіляко підтримувати й заохочувати жінок знімати чадру». Невдовзі іранський міністр освіти офіційно оголосив про повну заборону носити хустки в школах як ученицям, так і вчителькам.
Дівчата з вулиці Енгелаб. Віда Мовахед (ліворуч) стала символом сучасного протесту проти хіджаба. Жінку та багатьох її послідовниць, як-от Азам Джанґраві (праворуч), було заарештовано за «пропагування непристойності»
7 січня 1936-го Реза Шах виступив із промовою з нагоди відкриття Тегеранського коледжу для вчителів, ствердивши: «Я дуже задоволений, що в результаті своєї освіченості й здобуття безцінних знань іранські жінки нарешті отримали контроль над своїми правами й привілеями […]. Будучи ізольованими від суспільства, вони не могли повністю втілити в життя свої таланти й прагнення, вони не мали змогли служити власній країні як рівноправні громадяни. Шановні пані, я звертаюся до вас: використайте цю унікальну можливість, беріться до роботи й служіть своїй Батьківщині». Того самого дня було оголошено про офіційну заборону шаха носити будь-який хіджаб для вчителів, лікарів, дружин держслужбовців та військових, вони мали негайно переодягнутися в європейське вбрання.
Міністри шаха дістали наказ «вестернізувати» вбрання своїх жінок. Після цієї офіційної заборони противників і злісних порушників почали нещадно карати. Держслужбовців, чиї дружини й далі носили чадру або навіть хустку, одразу звільняли, а королівська поліція зупиняла й арештовувала жінок у чадрі на вулицях Тегерана. У квітні 1939 року під час весілля принца (шахзаде) Мохамада Рези Пахлаві з його першою дружиною, принцесою Єгипту Фавзією, усіх гостей попередили, що жінки зобов’язані прийти в білих відкритих коктейльних платтях. Спочатку ця радикальна заборона наткнулася на чималий опір серед традиційного населення. Традиційні жінки навіть перестали виходити з дому, адже вийти на люди «оголеним», без чадри, вони вважали блюзнірством. Цікаво, що указ шаха зробив лише однісінький виняток: іранські повії довго зберігали право одягати чадру, хоча з часом їм це теж заборонили. Логіка такого кроку була простою: оскільки тепер чадру носили тільки повії, які були втіленням бруду й розпусти, то, як очікував шах, суспільство сприйматиме її як щось брудне й непристойне.
Із настанням революції часи змінилися. Хомейні, який писав, що «одружена жінка повністю належатиме своєму чоловікові, вона не має права вийти з дому без його дозволу та мусить задовольняти будь-які його забаганки, хіба що це суперечитиме нормам релігії […]», навряд чи дбав би про права жінок. Ба більше, у своєму інтерв’ю з італійською журналісткою Оріаною Фалаччі в лютому 1979-го він прямо стверджував: «Цю революцію творили жінки пристойно й скромно вдягнуті, не такі, як ви (він звертався до журналістки. — Ред.), що виходять на вулицю, оголивши свої плечі, із яскравим макіяжем, показуючи своє волосся. Жінки, як ви, не зробили нічого доброго, вони й пальцем не поворухнули в боротьбі проти шаха. Ви поняття не маєте, як це хоч якось бути корисним суспільству в політичному або суспільному сенсі. Ви лишень заважаєте чоловікам».
6 березня 1979 року Хомейні видав свій сумнозвісний указ про обов’язковий хіджаб для жінок в Ірані, який їм потрібно було вдягати будь-де поза домом. Більш-менш прогресивний сімейний кодекс шаха, запроваджений 1967-го, був скасований, а також проведена сегрегація публічного простору за статевою ознакою. Жінок суттєво обмежили в правах, бо, як вважав Хомейні, вони відтоді належали своїм чоловікам. Уже 8 березня 1979 року, лише за кілька тижнів після офіційного повернення Хомейні до Ірану, 100 тис. жінок Тегерана вийшли на вулицю з вимогою скасувати новий закон. До них долучилися чоловіки, підтримавши їхній протест. Інтелігенція, учителі, лікарі, вчені, літератори, студенти — усі, хто донедавна вболівав за повернення Хомейні до Ірану, тепер у відчаї намагалися відстояти свої права. На жаль, було запізно.
«Твій хіджаб цінніший за кров наших мучеників-шахідів»
Перші роки після революції видалися досить складними. Проблема чадри тепер стояла особливо гостро: від того, чи зможе ісламський уряд узяти під контроль приватне життя громадян, залежало майбутнє авторитарної ісламської республіки. Небажання одягати хустку прирівнювалося до «культурного злочину», а також до контрреволюційної діяльності, або ж навіть до злочину проти ісламської держави. У 1983-му іранський парламент ухвалив поправки до кримінального кодексу, де за спротив і небажання покривати голову жінці загрожувало 74 ударами батогом. Поняття бад-хеджабі, або той, у кого «поганий хіджаб», тріумфально ввійшло до нового іранського політичного лексикону. Поняття «поганого хіджаба» як такого було не зовсім чітко прописане в законі й надавало досить широке поле для уяви й інтерпретацій, тільки погіршуючи й без того неясне та хистке становище жінок.
Відповідно до ст. 139 іранського ісламського карного кодексу, ухваленого 1995 року, тілесне покарання для «бад-хеджабі» було замінене на штраф і можливий арешт, «поганий хіджаб» визначено як «непокрита голова, руки чи ноги, яскравий макіяж, прозорий або занадто тісний одяг». Що цікаво, закони проти «поганого хіджаба» в 1980-х та 1990-х були химерним поєднанням фанатичних трактатів Хомейні та шаріату, з одного боку, а також авторитарних, націоналістичних законів, що мали на меті викорінити «ворожий іноземний вплив в Ірані», з другого. Скажімо, закон про «поганий хіджаб» включав також заборону носити чоловічий або жіночий одяг з «іноземними символами, картинками, словами чи фразами іноземною мовою». Іранці, які виросли в 1980-х та на початку 1990-х років, пам’ятають сотні випадків, коли чоловіків арештовували на вулицях за футболки з написами The Beatles, The Rolling Stones, або ж, що ще гірше, з американським прапором.
Читайте також: Іслам і консерватизм: несумісна сумісність
Інакше кажучи, у молодій авторитарній ісламській республіці поняття хіджаба стало куди значущішим і глибшим, ніж звичайна вимога носити хустку для мусульманської жінки. Ісламський уряд Ірану дуже вміло перетворив хіджаб на знаряддя контролю над приватним життям своїх громадян. За класичним сценарієм авторитарного режиму, іранський уряд спробував перебрати контроль над індивідуальністю, приватним і сексуальним життям іранців, дещо додавши до цього коктейлю ісламської риторики. Тому під нещадні чистки ревної ісламської поліції потрапляли не лише жінки, а й чоловіки. Тоді багато іранців носило довге волосся, як було модно в 1970-х і 1980-х, що теж ставало причиною негайного арешту. Адже довге, непідстрижене волосся вважалося непристойним відхиленням від дозволеного державою «мусульманського» чоловічого стилю.
Іран перетворив питання хіджаба й чадри на справжнісіньку машину пропаганди під час ірано-іракської війни. У ній Іран втратив майже мільйон солдатів і сотні тисяч цивільних. Намагаючись підсилити бойовий дух своїх громадян, іранський уряд дуже вдало й цинічно поєднав свіжий продукт революції — релігійний фанатизм — із традиційно сильними патріотичними настроями серед іранців. Тегеран замайорів революційними гаслами, плакатами, графіті, які мали донести один-єдиний меседж: «Сестро, твій хіджаб — це ознака твоєї доброчесності. Сестро, твій хіджаб цінніший за кров мучеників-шахідів (так традиційно називають солдатів, загиблих в ірано-іракській війні. — Ред.)». Жінку, яка не покривала голову, звинувачували в блюзнірстві й зневазі до патріотів і жертв війни.
Отже, хіджаб перестав бути просто релігійним символом в Ірані, він перетворився на символ авторитарного ісламського режиму.
Боротьба за виживання
Спротив проти хіджаба поступово зростав. Незважаючи на офіційну заборону знімати хустку в публічних місцях, іранські жінки стали чимдалі частіше «оголяти» голову. Після протестів 2009 року, які закінчилися кривавим фіаско, масовими арештами й тортурами, вулиці Тегерана та менших міст поступово замайоріли кольоровими русарі (хустками) й манто. Щороку дедалі частіше жінки показували більше волосся або й зовсім знімали хустку, якщо поряд не було поліції. У відповідь іранський уряд почав безпрецедентну й водночас абсолютно контрпродуктивну пропаганду: численні пропагандистські плакати з’явилися на вулицях іранських міст. «Хіджаб — це частина нашої культури, цінуйте його!» або ж «Цінуйте чадру, цей символ чистоти й благочестя, він немов матір ваша». Іранці ж запитували себе: а чи й справді хіджаб — це символ нашої культури? Якої «нашої»: ісламської чи перської? Ісламський уряд Ірану, намагаючись грати на націоналістичних настроях іранців задля створення нового ісламського ладу, не взяв до уваги, що зростання патріотизму серед населення не лише не викличе посилення релігійності, а й призведе до рефлективного спротиву та зневаги до всього ісламського. Адже іслам дуже часто ототожнюють з арабами, яких багато іранців вважає головними винуватцями своїх історичних бід і причиною занепаду колись розвиненої перської цивілізації.
Читайте також: Арабський світ: Магічна культура чи втрачена цивілізація?
Навесні 2016-го в інтернеті з’явилися фотографії іранських жінок із повністю поголеними головами. «Я іранська жінка. Я свідомо зголила своє волосся та вбралася в чоловічий одяг, щоб могти вільно гуляти вулицями міст Ірану». У липні 2016 року прокотилася чергова хвиля протестів у мережі, іранські чоловіки почали масово публікувати свої фотографії в хіджабі обабіч своїх дружин або дівчат без хустки. «Нелегко терпіти примус. Ненавиджу їх (поліцію. — Ред.) за те, що вони примусили мою дружину покривати голову. Послухайте, ви, ненависні консерватисти, що зневажливо кличете нас сутенерами за підтримку права жінок на вибір і гідне життя. Ви не іранці».
Дещо раніше, 2014-го, іранська журналістка й активістка Масіх Алінежад, яка живе в Сполучених Штатах із 2009 року, започаткувала онлайн-кампанію My Stealthy Freedom на підтримку жінок, що наважилися зняти хіджаб. Ця кампанія перетворилася з невеличкої групи у Facebook на масовий рух непокірних. Масіх сама виросла в дуже консервативній родині на півночі Ірану, а її мати добровільно носить чадру (хоча сьогодні закон в Ірані вимагає тільки одягати хустку). Сестра Масіх публічно відмовилася від неї в ефірі іранського телебачення. Сотні іранських жінок щодня надсилають їй свої відео або фотографії, де вони гуляють вулицями іранських міст без хустки, а також відеодокази свавілля іранської поліції або ж релігійних фанатиків.
Державний інструмент. Тегеранська політика щодо носіння хіджаба є частиною пропаганди проти сусідніх країн, а всередині Ірану застосовується для контролю над громадянами
Героїнею зими 2017-го стала Віда Мовахед, яка під час масових протестів в Ірані кінця 2017 — початку 2018 років зірвала свій білий шарф і, повісивши його на дерев’яну палицю, розмахувала ним, немов прапором, аж доки її не заарештувала поліція. За свою сміливість Віда дістала прізвисько «Дівчина з вулиці Енгелаб». Згодом так почали називати всіх жінок і дівчат, які на знак протесту привселюдно знімали хустку. Узимку 2018-го хвиля арештів за «поганий хіджаб» сколихнула Іран. Лише за кілька тижнів протестів влада заарештувала щонайменше 39 жінок за «привселюдне пропагування непристойної поведінки». Одну з них, Азам Джанґраві, заарештували після того, як вона видерлася на електричний стовп на одній із вулиць Тегерана й зірвала свою хустку на очах у натовпу. «Люди кричали мені, щоб я спустилася, що вони (вартові революції. — Ред.) мене зараз заарештують […], та мені було байдуже. Я маю маленьку донечку, якій тільки 8. Її вже от-от змусять одягнути хіджаб. Я зробила це заради своєї доньки, я не хочу, щоб вона зростала в тих нелюдських умовах, у яких довелося жити мені». Азам отримала вирок: три роки за ґратами за «пропаганду непристойності», за те, що насмілилася зняти хустку на вулиці. На відміну від багатьох інших, Азам вдалося втекти за кордон. Віда ж вийшла з в’язниці наприкінці травня цього року.
У березні 2019-го світ сколихнув гучний і неймовірно цинічний процес над іранською юристкою і адвокаткою Насрін Сотуде, яка прославилася своєю боротьбою за права жінок і захистом тих, кого судили за статтею «бад-хеджабі». Насрін уперше потрапила за ґрати у вересні 2010-го за «пропаганду проти режиму» й «загрозу національній безпеці Ірану». Того разу вона дістала 11 років ув’язнення та 20-річну заборону на виїзд з Ірану, згодом термін ув’язнення змінили на шість років. У червні 2018-го Насрін знову заарештували за захист прав жінок, зокрема тих, кого затримали взимку 2018-го. Уже в березні 2019-го вона дістала рекордні 38 років у в’язниці. Її становище досі непевне: у червні 2019-го суддя Тегеранського революційного суду заявив, що насправді вирок для Насрін становив лише сім років — твердження, яке рішуче відкинув її чоловік. Скільки ще жінок Ірану сяде за ґрати за небажання носити хустку?
Чи є майбутнє в жінок Ірану?
«Перебування в меншості, хай навіть вона складається з тебе одного, це єдине, що допомагає тобі не перетворитися на божевільного», — писав Джордж Орвелл у романі «1984».
Щороку, навіть щомісяця в Ірані зростає напруження довкола проблеми хіджаба. У Тегерані почастішали випадки, коли жінки просто знімають хустки або шарфи та йдуть вулицею, сідають у таксі, заходять у метро. У ресторанах, кафе та музеях міста багато хто провокаційно знімає хустку й гордо крокує вперед, вдаючи, що не сталося нічого надзвичайного.
У середині червня цього року Іран вчергове сколихнув скандал довкола таксі-сервісу Snapp, іранського відповідника Uber. Тоді таксист відмовився везти пасажирку, помітивши її начебто «поганий хіджаб», і висадив посеред автостради в Тегерані. Після шаленого тиску з боку консервативних політиків Snapp вирішив стати на бік водія та засудити дії пасажирки, що, своєю чергою, викликало гнів багатьох звичайних користувачів, які закликали бойкотувати Snapp за «колабораціонізм із режимом». Кілька днів по тому «Мізан», офіційна газета іранських судових органів, опублікувала відозву, оголосивши, що вже скоро в Тегерані буде запроваджено новий проект: за допомогою смс-повідомлень громадяни зможуть анонімно повідомити в поліцію про сусідів, які носять «поганий хіджаб», влаштовують закриті вечірки або ж тихцем вживають алкоголь.
На превеликий жаль, іранці були та, ймовірно, залишаться самотніми у своїй боротьбі з тиранією. Цілком можливо, що сучасна політична ситуація, коли іранський уряд небезпідставно є уособленням геополітичного хижака, робить простих іранців не дуже привабливими претендентами на роль жертви для міжнародних, особливо європейських, правозахисників. До цього теж часто додається необізнаність і неосвіченість західних ліберальних політиків та активістів, які розглядають увесь Близький Схід як одне ціле й за традицією орієнталістів ХІХ століття бачать увесь регіон як «світ ісламу». Саме тому ситуація часто доходить до абсурду й бунтівників на кшталт іранців нерідко звинувачують у «штучній вестернізації» або навіть «прикрому незнанні власних традицій». До цього додається теж шаблонна мантра про «ворожий західний вплив» на Близькому Сході та навмисне нехтування прагненнями іранців до світського життя. Адже такі прагнення абсолютно не вписуються в доволі однобоку модель ліберальних активістів, покликану примусово «звільнити» Близький Схід від так званого західного впливу.
Масіх Алінежад не раз засуджувала лицемірство західних феміністок і правозахисників під час своїх публічних виступів або зустрічей із різними політиками. «Іранські жінки самотні в цій боротьбі […], бо ж усі західні жінки, — політики, активісти, туристи, — які приїжджають до Ірану, намагаються продемонструвати, як вони шанують іранську культуру та історію, одягаючи хіджаб. Чекайте, а яку це культуру ви намагаєтеся шанувати? Називаймо чесно речі своїми іменами. Чому ви називаєте абсолютно дикий, дискримінаційний закон «частиною іранської культури», це ж просто нечувана зневага до іранської культури! Чому в Америці ви твердите, що чоловіки та жінки рівні, а в Ірані потураєте безчинству й називаєте це повагою до «традицій»? Чиїх традицій?!», — гостро написала вона.
Інший противник іранських жінок — ісламський режим у Тегерані. Для нього збереження хіджаба — це питання виживання. Аятоли, які захопили владу після падіння уряду шаха 1979 року, дали чітко зрозуміти, що їхній авторитарний режим будуватиметься на тотальному контролі всіх сфер суспільного й політичного життя. Цього можна було досягнути тільки за однієї умови: узявши під цілковитий контроль інтимне життя громадян і родинні зв’язки. Адже приватне життя — це єдина сфера, де уряд не має змоги контролювати вільнодумство. Дуже показово, що іранська поліція, яка стежить за дотриманням «норм суспільної моралі в ісламському суспільстві», ніколи на каратиме жінку, у якої випадково злетів хіджаб і яка, діставши усне попередження, налякано вибачилася й нервово поправила шарф. Найжорстокіше каратимуть тих, хто не боїться, і тих, хто наважився сказати «ні» авторитарному режиму. Саме це зробить боротьбу іранок за свої права неймовірно важкою, адже вони протистоять не просто столітнім традиціям, які розглядали жінку як власність чоловіків, а й гібридному ісламсько-авторитарному режиму, поліцейській державі. Події останніх років показали, що режим цілком серйозно розглядає хіджаб як одну з ключових ідеологічних основ, необхідних для його збереження. Тому боротьба за офіційне, закріплене законом право іранок добровільно не носити (або ж носити) хіджаб навряд чи буде безкровною.
Водночас поступова маргіналізація та зменшення ролі хіджаба для іранців, навіть для досить релігійних жінок, й ототожнення хустки з репресивною ідеологією — це невідворотний процес. І цю ідеологічну боротьбу за свідомість громадян режим у Тегерані вже програв. Він програв боротьбу за молодь, більшість якої розглядає хіджаб як «уніформу ісламського режиму» й символ тиранії. Молодь перетворилася з тої свідомої, не збожеволілої меншості, про яку писав Орвелл, на більшість, яка, попри безсилі потуги режиму, невпинно зростає.