В умовах збройної агресії Російської Федерації проти України за результатами соціологічних опитувань потроху зростає кількість громадян України, що симпатизують агресорові, прагнучи миру з ним за будь-яку ціну. І це тоді, коли російська політика на українському напрямку не пом’якшилася навіть частково. Адже війна триває.
На перший погляд, такі настрої є загадкою, чимось безпідставним. Можна, звичайно, намагатися їх пояснити або «стокгольмським синдромом», коли у в’язнів поступово з’являється співчуття до своїх тюремників, або схильністю певної частини українців до такого психологічного феномену, як мазохізм, що не дивно для народів, які тривалий час перебували в ролі жертви.
Читайте також: Півострів неволі. Як житиме окупований Крим у 2019 році
Проте в 2014–2015 роках спостерігався спалах негативу до Росії. Що ж змінилося за цей час? Із боку РФ нічого, хіба що на гірше. А з боку України? Якщо на початку війни багато що українській владі пробачали через ефект несподіванки збройного нападу на нашу країну, то тепер уже необхідно мати й демонструвати чітку стратегію, зокрема й ідеологічну. А її немає. Тому націю постійно послаблюють сумніви: то в нас війна чи не війна? Чи це якесь непорозуміння, конфлікт із сусіднього країною, з якою можна примиритися, домовитися, знайти спільну мову?
Влада України ніяк не визначиться чітко й однозначно, даючи суспільству непевні ментальні сигнали. Чого варті лише заяви про «мирний, дипломатичний спосіб повернення Криму та Донбасу»… Мовляв, будемо воювати, але так, щоб не воювати… Незрозуміло, чи готова нинішня влада до кінця стояти за національні інтереси, чи не спокуситься на якісь форми капітуляції і чи здатна вона, закликаючи націю на жертви, сама жертвувати власними інтересами в ім’я спільної національної справи.
Отже, війна. Теоретично це так, а на фронті цілком практично. Проте влада зробила все, щоб країна жила в режимі мирного часу. У результаті немобілізована частина суспільства (фактично демобілізована!) відчуває втому й роздратування від війни, що постійно зростають, і бажання, щоб усе це вже закінчилося, нехай і з будь-яким результатом. Особливо маси дратують специфічна бізнесова практика ведення війни за схемою «вранці воюємо — ввечері торгуємо» і прагнення влади сидіти на двох стільцях, мати про всяк випадок подвійну позицію.
Читайте також: Європа націй чи Європа-нація?
Усе це розбещує мільйони українців, водночас посилюючи соціально-психологічний негатив не так щодо ворога, як проти власної лицемірної влади, що не хоче вести чесну гру зі своїм народом, постійно хитрує, бреше, вивертається, саботує очевидні необхідні речі тощо. Справді, як раціонально пояснити незбагненне: війна є, а всупереч закону про оборону воєнного стану немає, і це тоді, коли Банкова постійно говорить про війну. Не розірвали дипломатичні відносини з Росією, не закрили кордон з агресором, поїзди Львів — Москва, Київ — Москва, Харків — Москва, сотні автобусних маршрутів регулярно перевозять людей на ворожу територію. Українські співаки їздять розважати російську публіку. В Україні тріумфує кум Путіна Медведчук. Вільно й безперешкодно діють кремлівські телеканали з українською пропискою. У парламенті не просто засідають, а й активно та демонстративно діють прямі агенти Москви, щодо яких СБУ, ГПУ, МВС демонструють загадкове безсилля.
І що ж має, дивлячись на це все, думати простий громадянин (якщо він не є полум’яним прихильником ідеї) у Харкові, Одесі, Дніпрі, Запоріжжі? Він і думає, що це не війна, а радше вистава, чергова забаганка набридлої олігархічної влади, що все це не серйозно, а «по-українськи» (як казала героїня драматурга Миколи Куліша, що найбільше боялася стати українізованою). П’ять років війни, а де масова бойова пропаганда проти ворога? До речі, навіть найдемократичніші демократії під час війни вели посилену пропагандистську роботу як усередині своїх країн, так і назовні.
Київ міг би потрапити до Книги рекордів Ґіннесса як столиця країни, що воює, де немає патріотичних плакатів, немає наочної агітації проти ворога на кшталт білбордів «Смерть російським загарбникам!». А як інакше, якщо справді війна, коли вирішується питання, бути Батьківщині чи не бути?
Влада України взяла на ідеологічне озброєння дуже зручну тезу про «гібридну війну», тобто частково це війна, а частково ні. Ця хибна «гібридність» дається взнаки в процесах, що відбуваються в ментальності мільйонів українців. Не можна воювати, не воюючи. Така вихідна невизначеність плутає, деморалізує і дезорієнтує націю, провокує панічно-капітулянтські настрої, готовність пристати на принизливі та шкідливі для України пропозиції ворога.
Стосовно ж соціологічних опитувань, то тут треба розуміти деякі історичні особливості української ментальності, що формувалися впродовж століть перебування в російсько-радянських імперіях. Українців досить жорстко привчали, що будь-яка критика Росії та російських «братів» є криміналом і суворо переслідується. Люди старшого віку досі бояться сказати публічно про Росію щось некомпліментарне. Це вже в півсвідомості. Тому вони, спілкуючись із соціологами, про всяк випадок підкреслюють свою загальну лояльність до росіян, навіть коли критикують кремлівський режим. Значна кількість українців досі повторює російську мантру про «народ хороший, цар поганий», так і не збагнувши, що є певна кореляція між народом та владою.
Якщо ми віримо соціологічним даним в Україні, то треба взяти до уваги й результати російських досліджень, особливо коли йдеться про нібито пристойні структури на кшталт Левада-Центру, що засвідчують: понад 80% громадян РФ підтримує політику Путіна щодо України, а понад 90% — щодо анексії Криму. Об’єктивно ці люди є ворогами нашої країни. А без підтримки народу чи його значної частини жоден деспотичний режим, жодна тиранія довго не існуватиме. Путінський режим існує вже 20 років… Народ не може бути геть незалежним чи навіть автономним від влади в державі. Водночас і режим не може існувати окремо від суспільства, не спираючись на його підтримку, нерідко демонструючи свою залежність і вразливість перед ним.
Коли українці в соцопитуваннях надлояльно ставляться до простих росіян, жорстко відділяючи їх від політичної верхівки Росії, вони демонструють панування в їхній свідомості суто російської ментальної конструкції, мовляв, від звичайної людини в суспільстві геть нічого не залежить, а отже, не може бути й мови про особисту відповідальність за свою країну та її владу.
Ментальні хитання українців є віддзеркаленням постійних хитань нинішньої української влади, що повсякчас показує себе «супергібридною». А це демобілізує націю, страшенно зменшуючи її оборонний потенціал, послаблюючи здатність до опору, зокрема й духовного.