Минулого тижня влада змогла протягти через парламент черговий псевдоєвроінтеграційний законопроект щодо змін до Конституції, які мали б суттєво переінакшити правила гри в судовій гілці влади. Постанова про його попереднє ухвалення була проголосована 10 жовтня. За результатами аналізу законопроекту із привабливою назвою «Щодо посилення гарантій незалежності суддів», оприлюдненого 9 жовтня Центром Разумкова, у ньому «чітко відбивається тенденція, притаманна вітчизняному законотворенню останнього часу. А саме: використання європейських стандартів для збереження і зміцнення недемократичної форми державного правління… Фактично відбувається своєрідне пристосування європейських стандартів до вітчизняних реалій». Так, у випадку «посилення гарантій незалежності суддів» влада намагається орудувати «благословенням» законопроекту Венеціанською комісією, котра справді схвалила його в цілому через недостатнє або й хибне розуміння української ситуації.
Суть основних змін, які пропонує законопроект, зводиться ось до чого. Сьогодні в Україні президент утворює, реорганізовує та розпускає суди. Він же призначає суддів-початківців на перший п’ятирічний термін служби. А от уже після цього кожного суддю безстроково затверджує Верховна Рада України. У разі ухвалення нового закону замість гаранта утворюватиме, реорганізовуватиме й розформовуватиме суди парламент. Для кожного такого рішення потрібно буде приймати окремий закон. Разом із тим у депутатів зовсім відберуть право призначати суддів. Це робитиме тільки президент. Як «подарунок» служителям Феміди підвищують пенсійний вік і водночас мінімальний вік та стаж юридичної практики, необхідні для затвердження суддею. Проте передбачається, що всі, хто працює за нинішніми нормами, лишаться на своїх посадах, а ті, хто вже склав кваліфікаційні іспити на підвищення, підуть на підвищення автоматично. Решта законопроекту стосується здебільшого контролю за діяльністю суддів. Звільнятиме їх лише той, хто призначив, тобто президент. Він же переводитиме з одних судів у інші. Щоправда, для призначення потрібне буде обов’язкове подання Вищої ради юстиції (ВРЮ), а для звільнення чи переведення – подання Вищої кваліфікаційної комісії суддів (ВКК). Для переведення на вищу посаду взагалі обіцяють ще й проводити конкурси, хоча незрозуміло, який вигляд усе це матиме. Але головне – хто на чию думку «впливатиме»: президент на ВРЮ чи таки навпаки?
Реверансом Європі є принципи формування тієї самої ВРЮ. Європейці радили включити до цього органу щонайменше половину представників власне суддівського корпусу. Тож законопроект передбачає, що 12 із 20 членів Вищої ради юстиції затверджує з’їзд суддів, він же затверджує «більшість» членів ВКК. Понад те, той самий генпрокурор, котрий за посадою лишається членом ВРЮ, не повинен голосувати з питань, що стосуються відповідальності суддів. У Європі це свідчить про бажання відділити прокуратуру від суду. В Україні, однак, вплив першої на другий реалізується зовсім не через голосування. Навіть якщо це голосування самого генпрокурора. До речі, законопроект також передбачає, що ВРЮ може працювати лише двома третинами офіційного складу. Отже, за певного вміння найсильніший гравець, а саме Адміністрація президента, може виключити з процесу щонайменше половину представників суддівської спільноти. У Європі ідею усунути парламент від впливу на суддівський корпус справді сприймають цілком схвально. І це не дивно, адже з європейського погляду це виключно політичний орган, а вплив політики на правосуддя вважається неприпустимим.
Під прикриттям євроадаптації
Схоже, ініційовані владою зміни до Конституції, пов’язані зі статусом суддів, – це лише черговий штрих у довгостроковій стратегії протягування власних лобістських рішень під привабливим прикриттям «адаптації до європейських вимог та стандартів». Цей процес триває досить давно, і можна чекати на його нове пожвавлення, якщо буде підписано, а відтак імплементовано Угоду про асоціацію. Продовжуючи його, автори юридичних новацій від влади активно втілюють у життя відому народну приказку про те, що «закон як дишло». Зокрема, серед ухвалених досі у відповідному річищі ініціатив можна виділити нову редакцію Закону «Про вибори народних депутатів України» від 17 листопада 2011 року, згідно з якою було запроваджено пропорційно-мажоритарну систему виборів, ліквідовано інститут «проти всіх» і усунуто з електорального процесу блоки. Провладна група з розробки законопроекту вела активну інформаційну кампанію щодо погодження його положень із Венеціанською комісією (ВК). Врешті, з рекомендацій останньої в кінцевій редакції закону було враховано лише незначну частину, проте ПР активно поширювала інформацію, що цей документ пройшов експертизу у ВК й відповідає європейським стандартам. Натомість під час парламентських виборів 2012 року він став важливим інструментом спотворення результатів народного волевиявлення та масштабних зловживань у процесі формування комісій різного рівня й підрахунку голосів.
Іще один яскравий приклад: новий Кримінальний процесуальний кодекс (КПК), який Верховна Рада ухвалила 13 квітня 2012 року. Розробники пояснювали необхідність його прийняття рекомендаціями та резолюціями Ради Європи щодо виконання обов’язків та зобов’язань України, Європейською конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, а також рішеннями Європейського суду з прав людини. Однак під прикриттям адаптації до західних стандартів у КПК було введено низку новел, які можуть бути використані для переслідування опозиції. Зокрема, кодекс формалізує такі інструменти тиску, як прослуховування й негласне проникнення до помешкання.
3 липня 2012-го Верховна Рада ухвалила скандальний Закон «Про засади державної мовної політики», що дав старт черговому етапові наступу на українську мову й розширив можливості для русифікації українців, реалізовані останнім часом у вигляді добровільно-примусового скорочення українських класів у низці регіонів (як-от в Одесі), впровадження російської у школах як «другої іноземної», дискримінації україномовних громадян у офіційних та державних установах на місцях, блокування механізмів захисту української мови у друці, сфері обслуговування, тощо. При цьому розробники законопроекту безпідставно мотивували свої дії необхідністю гармонізації законів держави з документом Ради Європи – Європейською хартією регіональних мов або мов меншин.
20 листопада 2012-го Верховна Рада прийняла Закон «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус». Це один із «найдорожчих» актів, пролобійованих підприємством ЄДАПС, яке спеціалізується на виготовленні офіційних бланків. До прикладу: нормами цього закону було передбачено введення «електронних» біометричних документів і заміну ними багатьох нині чинних «паперових», у більшості випадків невиправдану. У пояснювальній записці багатомільярдний законопроект, що мав забезпечити ЄДАПС додаткові доходи, мотивували тим, що «одним із ключових положень угоди про створення асоціації між ЄС та Україною є захист персональних даних фізичних осіб та запровадження сучасних рівнів безпеки всіх ідентифікаційних документів, що оформлюються Україною».
Проєвропейськи налаштовані політики та експерти в Україні парадоксальним чином змушені повторювати тезу, якою полюбляють маніпулювати їхні опоненти, про неефективність механічного перенесення європейських практик на український ґрунт. Водночас влада теж не просто намагається цим законопроектом реалізувати свої обіцянки перед ЄС. Недарма до давно обіцяних Європі реформ прокуратури чи МВС руки доходять набагато повільніше. Тоді як згаданий документ з’явився ще тоді, коли словосполучення «євроінтегратор Янукович» лунало вкрай рідко і, як правило, зі знущальною інтонацією.
Контроль над призначенням/звільненням суддів – це і політично, і економічно важлива опція. Зазвичай призначення чи непризначення служителя Феміди парламентом залежить передусім від Комітету ВР із питань правосуддя, який стабільно очолює регіонал Сергій Ківалов. Безумовно, то «золоте дно» (звісно ж, ми говоримо лише про авторитет і впливовість шановного депутата). І водночас головний біль для Банкової, яка воленс-ноленс мусить дійти згоди з парламентським комітетом щодо суддівських кадрів. До речі, домовлятися з ВР про призначення генпрокурора теж не мед. Його, звісно, призначають значно рідше, але ж і ставки зростають. Новий законопроект позбавляє працівників президентської канцелярії обох цих проблем. Зокрема, пропонує не обмежувати повноваження генерального прокурора п’ятирічним терміном, як тепер. Нинішня норма дає хоча б натяк на регулярну ротацію – теоретично генпрокурора треба перезатверджувати кожну п’ятирічку, в чому мають бути задіяні і президент, і Верховна Рада. А тепер цю норму пропонують прибрати зовсім. Гарант призначив, парламент дав згоду – і можна працювати, виконуючи волю президента, доки він же не звільнить. Щоправда, за ВР також збережена можливість звільнити генпрокурора за наявності необхідних 226 голосів. Але, вочевидь, очільникові держави в разі чого буде значно легше «зібратися з думками».
Голосування 10 жовтня виявилося успішним, але для внесення змін до Конституції потрібно буде ще одне і щонайменше 300 голосів. Тобто саме від опозиції залежить, чи вдасться владі протягти цей законопроект.