Нота МЗС Узбекистану про те, що країна призупиняє членство в Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ), стала своєрідною сенсацією. Хоча експерти не були надто здивовані. У грудні минулого року перед московським самітом ОДКБ Аляксандр Лукашенка запропонував генеральному секретареві Організації Ніколаю Бордюжі розглянути питання про подальше перебування Узбекистану в ній. Тоді білоруський лідер закликав «розібратися з низкою внутрішніх проблем, передусім пов’язаних із позицією Узбекистану з деяких питань – від цього вже нікуди не подінешся, про це всі знають».
До ОДКБ входять Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизія, Росія, Таджикистан та Узбекистан. Договір, ініціатором якого був саме Узбекистан, підписали в Ташкенті 1992 року, а ратифікували 1994-го. У той період президент країни Іслам Карімов серйозно побоювався громадянської війни, що розгорілася по сусідству, в Таджикистані, й у такий спосіб шукав можливість колективної протидії поширюваному в регіоні ісламістському руху.
Читайте також: Метаморфози «Аль-Каїди»
Перші публічні розбіжності виявилися 1999-го, коли Ташкент відмовився продовжувати договір і таким чином вийшов з ОДКБ. Понад те, Узбекистан приєднався до організації, яку в Москві вважали антиросійською, – ГУАМу (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова) і членом якої лишався до 2005-го. Проте все круто змінилося після кривавих подій в Андижані навесні-влітку того року. Захід різко критикував Ташкент за силове з численними жертвами придушення виступів. Як наслідок – Узбекистан повернувся до ОДКБ і 2006-го знову став її повноправним членом.
Утім, дуже скоро Ташкент знову зайняв особливу позицію. Він не раз виступав проти ухвалення низки основоположних рішень, не ратифікував понад 15 угод і протоколів, зокрема Протокол про порядок формування та функціонування сил і засобів системи колективної безпеки (КСОР).
Цілком можливо, що узбецькому демаршу з призупинення членства намагався запобігти президент РФ Владімір Путін під час свого нещодавнього візиту до Ташкента. Його зустріч з Ісламом Карімовим 5 червня тривала лише кілька годин. Її офіційним підсумком стало підписання меморандуму про приєднання Узбекистану до Договору про зону вільної торгівлі. Проте російські спостерігачі вказували, що фактично країна послідовно і цілеспрямовано саботує всі ініціативи Москви з розвитку ОДКБ і Шанхайської організації співпраці (ШОС).
Спершу після узбецької ноти в столицях держав-учасниць просто не знали, як реагувати. Потім, коли у найвищих ешелонах російської влади щось прояснилося, офіційні особи й наближені до Кремля експерти стали давати гучні коментарі.
Насамперед було визначено, що все це через спробу Ташкента відійти від Росії та наблизитися до США.
Так вважає заступник директора Інституту країн СНД Владімір Жаріхін. Він нагадав у газеті «Взгляд», що Ташкент останнім часом вельми активно намагався зблизитися з американцями, але йому це не дуже вдавалося. «Ми розуміємо, що геополітика – така річ, де романтичні емоції недоречні. І тому формальне зближення буде, але без особливих любові та поваги».
Читайте також: Росія готова обмежувати суверенітет пострадянських країн
З ним погоджується перший віце-президент Академії геополітичних проблем Константін Сівков: «Вихід Узбекистану з ОДКБ означає лише одне: тамтешня влада взяла курс на зближення із США і НАТО». Після зближення, зауважив політолог, правляча верхівка в країні буде змінена на лояльнішу. «Ось і все. Вони стали на курс, спрямований на виникнення в державі «кольорової революції». Остання орієнтовно відбудеться через півтора року. Два – максимум».
Свого часу Велика французька революція так налякала абсолютистсько-феодальну Європу, що її примара майже 100 років викликала страх у мешканців високих міністерських кабінетів. Так, Революція троянд у Грузії та Помаранчева в Україні досі кидають у дрож кремлівських можновладців. Але це емоційний бік. Є й суто практичний.
За словами Сівкова, призупинення членства Узбекистану в ОДКБ вельми серйозно вплине на його зв’язки з РФ. «На першому етапі це, можливо, не дуже буде помітно, але пізніше Узбекистан провадитиме антиросійську політику в регіоні, й у таких умовах відносини між державами погіршуватимуться». А якщо з Білокам’яною погіршуються, то з кимось поліпшуються. Зрозуміло, що з Вашингтоном. Ось у чому трагедія для Кремля. Справджується страхітливий сон московських політиків і генералів: у м’яке і стратегічно важливе підчерев’я проникає американський ворог. О жах! В Узбекистані може з’явитися військова база США. Якщо послухати деяких російських військових, то це майже те саме, що вона буде розташована десь під Москвою. Не більше і не менше.
Якщо поглянути на проблему не крізь печерний антиамериканізм російського правлячого класу, а виходячи із ситуації, що складається в Центральній Азії, то треба прямо зазначити, що ОДКБ – організація розмов і декларацій, але не справи. Експерт Московського центру Карнегі Алєксєй Малашенко зауважив ЗМІ, що «…за два десятиліття свого існування ОДКБ, по суті, жодного разу не випробувала себе у справжній великій справі, пов’язаній із підтримкою безпеки на теренах СНД. Найочевиднішим прикладом її безпорадності є події другої Революції тюльпанів у Киргизії навесні-влітку минулого року. У країні, що є членом Організації, лилася кров, проте остання так і не змогла відреагувати на ситуацію й урегулювати конфлікт, фактично розписавшись у своєму безсиллі. Хоча, можливо, якби вона втрутилася, було б іще гірше – тільки уявіть собі, що, припустімо, порядок у Киргизії наводять узбецькі підрозділи!».
Ташкент має серйозні проблеми практично з усіма своїми сусідами. З Бішкеком і Душанбе дуже напружені відносини у зв’язку з їхніми планами побудувати каскад ГЕС. Таким чином вони зменшать скидання води й посилять її дефіцит в Узбекистані, який потерпає від її браку. Сподівання на те, що Москва допоможе останньому вирішити цю проблему, не справдилися. Понад те, російські організації беруть участь у спорудженні найконфліктніших Рогунської ГЕС на річці Вахш у Таджикистані й Камбаратинської на річці Нарин у Киргизії. Якщо у світі конфлікти виникають через нафту й газ, то в Центральній Азії вони цілком можливі через воду.
Наступна проблема ОДКБ – регіональне лідерство. Його Ташкент відвойовує передусім в Астани. Взагалі гегемоністські прагнення Узбекистану регіонального масштабу наражаються на активну протидію сусідів. Тому в Бішкеку та Душанбе, а останнім часом і в Ашгабаті саме в Астані вбачають природну противагу. Відповідно це підкидає дровенят у регіональне суперництво. Тим більше що в нього втручаються треті сили в особі Китаю, США і, звісно, Росії. Вочевидь, у Ташкенті втомилися від усього того й вирішили шукати щастя в дружбі з іншими. До речі, зовсім необов’язково це буде Вашингтон. Пекін теж не проти потіснити Москву.
У Москві та Мінську вдають, ніби жодної шкоди ОДКБ не буде завдано. Голова Генштабу Росії Ніколай Макаров підкреслив, що серйозно на Організації це не позначиться. Насправді не все так. Як вважає казахстанський політолог, директор Групи оцінки ризиків Досим Сатпаєв, гарантувати безпеку в Центральній Азії без Ташкента буде вкрай складно. За його словами, «Узбекистан є однією з ключових країн у Центральній Азії. Якщо йдеться про регіональну безпеку без його участі, то її дуже важко досягти. Але Узбекистан є суверенною державою і має право сам приймати рішення про участь або неучасть у тих чи інших організаціях та структурах».
Очевидно, що рішення Ташкента стосовно ОДКБ призведе до подальшої поляризації в Центральній Азії, й цілком може бути так, що регіон продовжить дугу нестабільності, що протягнулася від Близького Сходу до Афганістану.
Читайте аткож: Терористів можна вбити. Глобальний терор – ні