Останнім часом Брюссель почав не тільки усвідомлювати, а й озвучувати проблеми власної безпеки та стратегічного розвитку. «Європейці мусять бути готовими до ситуацій, коли відмінність між війною та миром не буде очевидною, — зазначив в одному з недавніх інтерв’ю Жозеп Боррель, Верховний представник Євросоюзу з питань закордонних справ і політики безпеки. — Війна починається без оголошення. Небезпека не обмежується кордонами ЄС, вона може надходити здалеку. Демографічна та економічна вага Брюсселя зменшується. 30 років тому ми мали 25% світового багатства. За двадцять років це буде лише 10% під контролем 5% світового населення. Це неминуче впливатиме на нашу дієздатність».
Що саме сприяє переходу високого європейського чиновництва з езопової мови на адекватну, відразу не скажеш. Ідеться про кремлівські істерики, про ядерні програми Північної Кореї та Ірану, про загрози ісламського фундаменталізму та тероризму, про поїздки на лінію фронту в Україні отих високих чиновників або про сукупність різноманітних чинників — байдуже. Важливо інше: якщо чотири роки тому концепт «суверенної Європи» Макрона лунав як чиста теорія, нині його ідеї запровадження спільного оборонного бюджету, європейського оборонного фонду, спільної стратегії випередження, інтенсивного обміну розвідданими тощо слухають уважніше. Не останньою чергою через те, що Франція нині головує в ЄС, а також через зацікавленість, що виявив до концепту європейської безпеки новий федеральний уряд Німеччини.
Чи означає це, що розбудова власне європейської системи безпеки розпочнеться в найближчі місяці? Якщо казати про конкретні практичні кроки — навряд чи. Європейська бюрократична машина повільна та неповоротка. Але процес відповідних міждержавних консультацій розпочався. «Локомотивом» перемовин на експертно-аналітичному рівні прогнозовано виступає франко-німецький тандем, до якого з огляду на недавні події на польсько-білоруському кордоні дедалі більше залучають польських дослідників. Веймарський трикутник, про який за браком мотивації керівників держав останнім часом майже не згадували, набуває нині нового сенсу та актуальності.
Читайте також: Континентальний союз
«З французьких позицій, після Brexit Веймарський трикутник є провідним форматом для обговорення питань безпеки та оборони, — пояснює в одній із недавніх публікацій на сайті Французького інституту міжнародних відносин (IFRI) політолог Поль Моріс. — Трикутник також має стати інструментом економічного та промислового співробітництва для європейської «зеленої угоди» («Green Deal»). Нарешті, це один із форумів, на якому можуть проговорюватися геополітичні амбіції Європи стосовно стратегічної автономії». Учасники проєкту — Франція, Польща та Німеччина — не пов’язані жодною міждержавною угодою.
Тридцять років тому Веймарський трикутник з’явився спочатку як франко-німецька ініціатива, змодельована за прикладом примирення між цими двома країнами — у перспективі розширення ЄС та НАТО.
«Веймарський трикутник став однією з рушійних сил атлантичної та європейської інтеграції Польщі, — наголошує Поль Моріс. — Країни Східної Європи не мусять почуватися осторонь проєктів Євросоюзу в царині індустрії та озброєння. Нинішня криза потребує Веймарського трикутника для розв’язання питань безпеки та оборони». У перші десятиліття існування ЄС найбільш вимогливим та недовірливим до Кремля учасником структури був Лондон. Після Brexit ця роль природно перейшла Варшаві. У контексті гібридної війни Москви не лише проти України, але й загалом проти вільного світу Польща стає важливим та впливовим форпостом демократичного табору.
Мовою цифр: Франція, Польща та Німеччина разом становлять 200 млн мешканців із тих 500 млн, які проживають нині на території ЄС, це 42% ВВП Євросоюзу. Якщо системні франко-польсько-німецькі консультації в царині енергетики та оборони стануть регулярними, у ЄС з’явиться реальна перспектива контролю, бодай часткового, над системою власної безпеки. Наскільки це актуально, продемонстрували недавні переговори росіян стосовно архітектури європейської безпеки спочатку із США, а потім із НАТО. Париж, Брюссель, Берлін долучилися до процесу аж у Відні під час перемовин під егідою ОБСЄ. Чи зможе ЄС розпочати власну геополітичну гру? Можливо, поштовхом до цього стане російська загроза в Україні, яку часопис Le Figaro назвав «найнебезпечнішою дипломатичною кризою з часів завершення холодної війни».
Але впевненості, що Париж, Берлін та Варшава швидко знайдуть спільну мову, поки що нема: надто різну історичну традицію та політичну культуру мають три учасники Веймарського трикутника. Виборчий календар також додає невизначеності: якщо в Німеччині в грудні 2021 постав до дії новий уряд, то французи в квітні будуть обирати президента, а в червні — парламент. Нема гарантій, що Емманюель Макрон та його команда залишаться при владі. Якщо президентом стане, скажімо, республіканка Валері Пекресс, не факт, що вона приділятиме спільним європейським ініціативам таку ж увагу.
Читайте також: Мрія і Помилка Лєніна
Станом на сьогодні учасники «трикутника» далекі від спільного бачення в питаннях енергетичної політики та європейської безпеки. Польща системно виступає проти запуску газогону «Північний потік-2», тоді як Франція не виявляє настільки активної позиції, а Німеччина регулярно відмовляється бачити політичні загрози цього проєкту. Новий канцлер ФРН Олаф Шольц, як свого часу Анґела Меркель, не бажає пов’язувати російську агресію проти України із запуском газопроводу. «Соціал-демократ Шольц близький до свого попередника Шредера, який працює в Газпромі, — пише французький часопис Les Échos. — Попри те, що його партнери з коаліції, вільні демократи та «Зелені», не бажають запуску «Північного потоку-2», принаймні в найближчому майбутньому, канцлер, схоже, не готовий до них дослухатися». Шольц також не поспішає скасувати заборону на продаж Україні зброї, що її встановила Меркель. Берлін та Варшава по-різному бачать перспективи спільної міграційної політики ЄС, французи з німцями не доходять згоди щодо бюджетної дисципліни та політики…
А все-таки. Агресивність Кремля мобілізує до спротиву не лише українців. Кризова ситуація, спровокована Москвою, яку французький дипломат Мішель Дюкло назвав «першою кризою нової холодної війни», — слушна нагода зміцнити Євросоюз зсередини та, відповідаючи на актуальні виклики, поставити перед ним нові завдання. Нова міністерка закордонних справ Німеччини Анналена Бербок демонструє значно жорсткішу позицію щодо Кремля, ніж її попередник Гейко Маас. Німецький міністр економіки Роберт Габек рішуче вимагає відмови від запуску «Північного потоку-2». Французький президент Емманюель Макрон із недавнього часу також заговорив іншим тоном — жорсткіше та однозначніше. Тісна співпраця з Польщею в межах Веймарського трикутника могла б допомогти німцям та французам підрихтувати свої взаємини зі Штатами, пошкоджені за часів правління Трампа. «В очах більшості європейців Росія постає агресором, а США — нехай не завжди симпатичним, але незамінним та необхідним захисником», — пише німецький часопис Tagesspiegel. У цьому контексті близька співпраця поляків з Вашингтоном може стати в пригоді Парижу та Берліну.
Останній саміт Веймарського трикутника на рівні керівників держав відбувся в лютому 2011 року. Навряд чи можна припустити, що нова подібна міжнародна зустріч відбудеться до завершення французьких президентських та парламентських виборів, себто фактично не раніше осені. Але порядок денний до можливих перемовин, принаймні на французькому рівні, вже сформований. Емманюель Макрон хоче домогтися «сильної стратегічної присутності ЄС на міжнародній сцені». За успішної співпраці Польща здатна посприяти досягненню цієї амбітної мети не менше, ніж Німеччина. Було б натхнення.