Рольф Мютценіх, лідер парламентської фракції СДПН у Бундестазі, хоче «заморозити» війну, що означало б надалі залишити вкрадені Росією українські території на поталу агресора. Ця позиція знаменує повернення німецьких соціал-демократів до їхньої старої політики щодо Росії до початку російської війни на знищення проти всієї України в лютому 2022 року.
Точніше, це свідчить про те, що СДПН ніколи не переглядала цієї політики. Не було жодного серйозного самокритичного переоцінення багаторічного згубного задобрювання кремлівського режиму. Поминаючи, що ця історична помилка не мала персональних наслідків. Навіть лідери СДПН, які, як, наприклад, міністр-президент землі Мекленбург — Передня Померанія Мануела Швезіг, надто інтенсивно й демонстративно співпрацювали з кремлівським режимом, змогли, попри все, залишитися на своїх посадах, ніби нічого й не сталося.
Zeitenwende — «зміну часів», яку проголосив федеральний канцлер Олаф Шольц, неохоче сприйняли лише впливові політики СДПН, як-от Мютценіх і представник лівого флангу партії Ральф Штеґнер. У своїх заявах вони завжди підтверджують, що підтримують постачання зброї Україні. Однак тут же додають, що дебати не мають «звужуватися» до цього питання й слід активізувати пошук «дипломатичного рішення».
Читайте також: Пішак, що міг би стати королевою
Ще влітку 2022 року Єнс Плетнер, радник канцлера Німеччини з питань зовнішньої та безпекової політики, заявив, що, замість того щоби постійно говорити про збільшення постачання зброї Україні, повинні вже думати про майбутні післявоєнні відносини з Росією. Це свідчить про те, що деякі соціал-демократи більше переймаються порятунком німецько-російських відносин, ніж існуванням України. Часто вживана пропагандистами швидкого порозуміння з Кремлем фраза, що Росія буде завжди, передає підтекст запитання: хто знає, як довго ще буде Україна?
Міф про «вічну» Росію, чия добра воля потрібна, щоб забезпечити мир і стабільність у Європі, і що «меншим» народам відведено лише підпорядковану роль, глибоко вкорінений у соціал-демократичній ДНК, і його принципово не похитнула навіть геноцидна війна проти України.
Категорична відмова канцлера Шольца постачати крилаті ракети «Таурус» Україні, оскільки це нібито може зробити Німеччину «стороною у війні» й дозволити українській армії атакувати російську територію, — поступка цим настроям, які поширені в СДПН і зумовлені містичним благоговінням перед Росією. Напередодні європейських виборів і земельних виборів у Саксонії, Тюрингії та Бранденбурзі цього року Шольц також зосереджується на презентації СДПН як «партії миру» — єдиної партії, що може запобігти «втягуванню» Німеччини у війну. Цим він хоче перешкодити новоствореному лівому націоналістичному «Альянсу Сари Ваґенкнехт», який від імені Кремля розпалює страхи перед війною та агітує проти будь-якої подальшої підтримки України, забрати ще більше виборців в СДПН, електорат якої і так різко скоротився.
Шольц бере за приклад демагогічний маневр Ґергарда Шредера, який 2002 року гучно відкинув участь Німеччини у війні в Іраку — ще до того, як хтось до цього закликав. Те, що тодішній канцлер у такий спосіб відвернув участь Німеччини у війні, німецька громадськість досі сприймає як героїчний вчинок заради миру. Утім, ігнорують, що Шредер тоді об’єднався проти США з Владіміром Путіним, хоча Росія одночасно вела війну на знищення в Чечні. Цей союз поклав початок корумпованому зв’язку Шредера з Путіним, що врешті привів Німеччину до небезпечної залежності від російського енергетичного імперіалізму.
Читайте також: Корені лівого антисемітизму
Нещодавно Олаф Шольц назвав «смішними» критичні зауваження, що він зволікає з наданням військової підтримки Україні. Насправді, однак, його хронічне зволікання ґрунтується на фатальній помилці, що наступальна енергія агресора рано чи пізно вичерпається й тоді Москва продемонструє готовність до компромісу. Тому достатньо надати Україні стільки військової техніки, щоб забезпечити їй найкращі з можливих стартові позиції для майбутніх переговорів.
Але кожен відповідальний політик давно мав би зрозуміти, що путінська Росія прагне не миру з Україною, а її знищення за будь-яку ціну й вона не відмовиться від цього, не зазнавши повної військової поразки, адже оголосила реалізацію цієї мети російським державним пріоритетом. Поза тим, Кремль розглядає війну проти України лише як першу битву в уже чітко спланованій великій війні проти всього Заходу.
Однак до цієї тривожної реальності сліпі не лише сили всередині німецької соціал-демократії. Наприклад, міністр-президент Саксонії від ХДС Міхаель Кречмер завзято обстоює якнайшвидші домовленості з Кремлем. Він навіть відвертіший, ніж Мютценіх, щодо ціни, яку Україна має заплатити за «замороження» війни: «Можливо, пояснив він в одному з інтерв’ю, Україні спочатку доведеться погодитися, що в разі припинення вогню певні території будуть тимчасово їй недоступні».
Те, що на окупованих Росією територіях систематично коять найтяжчі злочини проти людяності, спрямовані викорінити українську ідентичність, заледве відіграє якусь роль у таких занепадницьких іграх планування. Це свідчить про їхню токсичність не лише з політичного, а й з морального погляду.