Солідаризація відомої філософки Джудіт Батлер та багатьох інших видатних західних лівих інтелектуалів з ХАМАСом, який чинить масові вбивства, шокує. Утім, справді подивувати це може лише тих, хто досі вважає антисемітизм притаманним тільки правим політичним силам. Насправді ж ворожість до євреїв, яка сьогодні проявляється насамперед в обсесивному засудженні Ізраїлю, глибоко закорінена в історії лівої ідеології.
Вона бере свій початок із часів розквіту Просвітництва у XVIII столітті. Не лише представники феодальної та клерикальної реакції, а й видатні мислителі Просвітництва, як-от Вольтер, розпалювали антиєврейські настрої, хоча й із протилежних мотивів, ніж захисники старого порядку. Зі сторони Контрпросвітництва традиційний християнський антиюдаїзм органічно зливався зі звинуваченням євреїв у тому, що вони, як позбавлений коріння елемент, що «розʼїдає», «відповідальні за руйнування “природного” ієрархічного устрою суспільства». Натомість просвітницькі мислителі, як-от Вольтер, звинувачували євреїв у тому, що вони вперто тримаються за свою архаїчну віру в Бога і в такий спосіб є джерелом антипросвітницького обскурантизму.
Так у ворожості до євреїв виник своєрідний «розподіл праці»: праві вважали євреїв джерелом і двигуном ненависного просвітницького модерну, тоді як багато хто з лівих бачив у них притулок антимодернізму, що блокував історичний прогрес. Утім, свою громадянську рівність євреї отримали, поза сумнівом, під час Французької революції завдяки духові Просвітництва. Однак урівняння в правах часто було повʼязане з очікуванням, що після звільнення з гетто євреї рано чи пізно попрощаються зі своєю тисячолітньою релігійною та культурною ідентичністю.
Читайте також: Ідеологія тиранії
Те, що цього не сталося, призвело до посилення неприязні до єврейського «партикуляризму» навіть у «прогресивному» лівому таборі. Першу расово-антисемітську організацію в Німеччині — «Антисемітську лігу» — заснував 1879 року радикальний лівий демократ, публіцист Вільгельм Марр. Ще раніше ранній французький соціаліст Пʼєр Жозеф Прудон пропагував навіть фізичне знищення євреїв. Карл Маркс був далекий від такого елімінаційного антисемітизму, але у своєму трактаті «До єврейського питання» (1843) він прирівняв єврейство до капіталу й підсумував, що з ліквідацією панування капіталу зникне і єврейство.
Асоціювання євреїв з грошовою економікою зробило лівих сприйнятливими до антисемітської ілюзії про те, що за махінаціями «міжнародного фінансового капіталу» стоять євреї. Після заснування радянської держави додалася підозра, що євреї діяли як безрідні агенти іноземного класового ворога, яким бракувало лояльності до соціалістичної батьківщини та пролетарського класу, що начебто правив нею. Остання велика чистка, запланована Сталіним, мала бути спрямована проти євреїв через їхній нібито руйнівний «космополітизм».
Попервах Радянський Союз прихильно поставився до заснування держави Ізраїль 1948 року, оскільки бачив у ній потенційного «антиколоніального» союзника, насамперед проти Британської імперії. Це різко змінилося, щойно єврейська держава повернулася обличчям до західних демократій, а арабський націоналізм, що зароджувався, здався комуністам вигідним союзником проти «американського імперіалізму». Тепер Ізраїль таврували «флагманом» на Близькому Сході, що супроводжувалося жорсткими антисемітськими переслідуваннями в радянському блоці.
У НДР вони були менш відкритими й радикальними, ніж у «соціалістичних братніх країнах», як-от у Чехословаччині. Там 1952 року на показовому судовому процесі до смертної кари засудили й згодом розстріляли 11 партійних функціонерів переважно єврейського походження як «троцькістсько-тітовсько-сіоністських змовників». Однак режим СЄПН особливо запекло поборював Ізраїль — державу, яка гарантувала євреям захист і притулок після Голокосту.
Читайте також: Помилки західної політики щодо Палестини
Підтримка НДР особливо радикальних антиізраїльських арабських режимів, як-от Сирія та Ірак, а також різних палестинських терористичних організацій передбачала логістичну допомогу, оснащення та підготовку військових і спецслужб. Керівництво СЄПН не турбувало, що арабські режими, які хотіли знищити Ізраїль, не приховували свого захоплення Гітлером і нацистським винищенням євреїв, а Сирія переховувала есесівця Алоїса Бруннера, найбільш розшукуваного у світі після Адольфа Айхмана вбивцю євреїв. Радянський Союз та його східноберлінські сатрапи вписали все це у свій нібито «антинацистський» світогляд, без зайвих слів оголосивши сіонізм формою «расизму» й «фашизму».
Але не лише лояльні до Москви комуністи, а й значна частина радикальних лівих, що вийшли з руху 1968-го, прийняли ворожий образ Ізраїлю як «імперіалістичної» скалки в плоті арабського світу. Їхній тісний союз із палестинськими «визвольними організаціями» призвів до того, що німецькі ліві терористи в 1970-х здійснювали цілеспрямовані напади на єврейські установи та людей. Чисте сумління цих нібито «антифашистів» ґрунтувалося на легенді про те, що ліві за визначенням не можуть бути антисемітами.
Сьогоднішні «постколоніальні» ліві на кшталт Джудіт Батлер, яка, попри те що сама єврейка, оголосила ХАМАС частиною «емансипативних лівих» і цим зняла з нього звинувачення в антисемітизмі, продовжують цю згубну традицію. Проголошуючи поголовні вбивства ізраїльського цивільного населення виразом легітимного «палестинського опору», вони, однак, надають не що інше, як ідеологічну ліцензію на вбивство євреїв.